Було колись – в Україні
   Ревіли гармати;
   Було колись – запорожці
   Вміли пановати.
 
   Пановали, добували
   І славу, і волю;
   Минулося – осталися
   Могили на полі.
 
   Високії ті могили,
   Де лягло спочити
   Козацькеє біле тіло,
   В китайку повите.
 
   Високії ті могили
   Чорніють, як гори,
   Та про волю нишком в полі
   З вітрами говорять.
 
   Свідок слави дідівщини
   З вітром розмовляє,
   А внук косу несе в росу,
   За ними співає.
 
   Було колись – в Україні
   Лихо танцьовало,
   Журба в шинку мед-горілку
   Поставцем кружала.
 
   Було колись добре жити
   На тій Україні…
   А згадаймо! Може, серце
   Хоч трохи спочине.
 
   Чорна хмара з-за Лиману
   Небо, сонце криє.
   Синє море звірюкою
   То стогне, то виє.
 
   Дніпра гирло затопило.
   «Ануте, хлоп’ята,
   На байдаки! Море грає -
   Ходім погуляти!»
 
   Висипали запорожці -
   Лиман човни вкрили.
   «Грай же, море!» – заспівали,
   Запінились хвилі.
 
   Кругом хвилі, як ті гори:
   Ні землі, ні неба.
   Серце мліє, а козакам
   Того тілько й треба.
 
   Пливуть собі та співають;
   Рибалка літає…
   А попереду отаман
   Веде, куди знає.
 
   Похожає вздовж байдака,
   Гасне люлька в роті;
   Поглядає сюди-туди -
   Де-то буть роботі?
 
   Закрутивши чорні уси,
   За ухо чуприну,
   Підняв шапку – човни стали.
   «Нехай ворог гине!
 
   Не в Синопу, отамани,
   Панове молодці,
   А у Царград, до султана,
   Поїдемо в гості!»
 
   «Добре, батьку отамане!» -
   Кругом заревіло.
   «Спасибі вам!»
   Надів шапку.
 
   Знову закипіло
   Синє море; вздовж байдака
   Знову похожає
   Пан отаман та на хвилю
   Мовчки поглядає.