Книга ІІ
Евтерпа (Єгипетський логос)
Переклад А.Білецького
 

 
   © А.Білецький (переклад, примітки), 1993
 

 
OCR & Spellcheck: Aerius ( ae-lib.org.ua ) 2003
 

 
«… Вишиті гарно узорні лежали її покривала –
Виріб «донських жінок, що їх Александр боговидний
Сам із Сідону привіз, переплинувши море широке
В подорож ту, коли він благородну вивозив Єлену *.
Його він згадує й в таких віршах «Одіссеї» (2):
«Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,
Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,
Де плодоносна земля розмаїтого родить багато
Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже»… **
І ще такі вірші, з якими Менелай звертається до Телемаха:
«Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали
Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби…»
З цих віршів стає ясно, що він знав, що Александр заблукав до Єгипту, адже Сірія межує з Єгиптом, а фінікійці, яким належить Сідон, живуть у Сірії.
^{note 1
note 2}
117. Згідно з цими віршами ясно також, і цього не можна заперечувати, що «Кіпрії»(1) – це не Гомерів твір, але когось іншого, бо в «Кіпріях» сказано, що Александр із Спарти за три дні прибув до Іліона разом із Єленою, що вітер для нього був ходовий, а море було спокійне, але в «Іліаді» сказано, що, коли він її відвозив, довелося йому поблукати тут і там. Але тепер залишимо осторонь і Гомера і Кіпрський епос.
118. Коли я спитав жерців, чи елліни, коли вони розповідають про троянську війну, кажуть лише легкодумні слова, чи ні. І ось що відповіли на це моє запитання і про це вони довідалися, як вони сказали, від самого Менелая. Після викрадення Єлени прибуло до країни тевкрів численне військб еллінов на допомогу Менелаєві. Це військо висадилося на суходіл, розбило там табір і послало вісників до Іліона, а разом із ними пішов і сам Менелай. Отже, прийшли посланці, зайшли в місто, зажадали видачі Єлени і скарбів, які Александр викрав і втік, і ще зажадали відшкодування злочину, що він його вчинив. Проте тевкри і тоді й опісля повторювали ті самі слова і запевняли під присягою і без присяги, що справді в них нема ні Єлени, ні скарбів(1), яких від них вимагають і обвинувачують, ніби вони їх мають, але що все це є в Єгипті і що несправедливо вважати іх відповідальними за те, що має цар Єгипту Протей. Елліни гадали, що з них глузують, і через це, звичайно, почали облогу і, нарешті, здобули місто. Проте коли і після здобуття міста не було знайдено Єлени, а від троянців вони чули ті самі слова, як і перед тим, тоді, нарешті, елліни повірили першим їхнім словам і послали самого Менелая до Протея.
119. Менелай прибув до Єгипту, проплив рікою вгору і доплив до Мемфіса, розповів про все, як воно було, і одержав і багаті дари і Єлену, взяв її собі незайману і разом із нею всі скарби, що йому належали. Хоч із Менелаєм поводилися так чемно, він повівся несправедливо перед єгиптянами. Він поспішав від'їхати, але його не відпускали супротивні вітри, а через те, що погода протягом багатьох днів залишалася однаковою, він вигадав зробити безчесний учинок. Він захопив двох тубільних хлопців і приніс їх у жертву(1). Коли потім його викрили в цьому негідному вчинку, він, викликавши до себе ненависть, переслідуваний, якомога швидше утік із своїми кораблями до Лівії(2). Про те, куди він вирядився звідти, єгиптяни не могли розповісти. Жерці сказали, що про першу частину їхнього оповідання вони одержали відомості, але про те, що сталося в їхній країні, вони цілком певні.
120. Оце кажуть єгипетські жерці, а я і сам цілком погоджуюся з їхніми оповіданнями про Єлену, маючи на увазі таке. Коли б Єлена була в Іліоні, то її віддали б еллінам, чи хотів би це Александр, чи не хотів. Бо, звичайно, не могли бути настільки безглуздими Пріам та інші його родичі, щоб вони бажали наражати на небезпеку своє життя і життя своїх дітей і саме існування свого міста, або Александр міг жити з Єленою. І, коли дійсно вони мали таку думку протягом перших років облоги, то згодом, коли щоразу, як відбувалася битва з еллінами, багато хто з троянців гинув, коли не було такої битви, щоб двоє чи троє, чи ще більше з синів самого Пріама не було б убито {якщо можна судити на основі творів епічних поетів)(1), за таких умов, я гадаю, що навіть якби сам Пріам жив із Єленою, то він повернув би її ахейцям, коли б ішлося, звичайно, про врятування від цих страждань. Коли до цього додати ще і те, що царська влада не перейшла б до Александра навіть і тоді, якби дуже постарів Пріам, не Александр одержав би владу, а Гектор, старший за нього і зовсім не схожа на нього людина, який став би царем після смерті Пріама, а Гекторові не було б вигідно дати своєму братові можливість робити що завгодно і зокрема тоді, коли через його провину сталося стільки лиха і йому самому і всім троянцям. Вони не віддали Єлени, бо її в них не було, але елліни їм не повірили, хоч троянці казали правду. На мою особисту думку, яку я тут висловлюю, божество саме так усе це визначило, щоб повна загибель троянців показала людям, що за великими злочинами йдуть і великі кари від богів (2). А тут щодо всього цього я висловлюю свою власну думку.
121. Після Протея царську владу, як кажуть жерці, успадкував Рампсініт(1), який залишив як пам'ятник свого царювання пропілеї святилища Гефеста, що обернені фасадом на захід. Перед пропілеями він поставив дві статуї заввишки в двадцять п'ять ліктів. Із цих статуй одну, що стоїть із північної сторони, єгиптяни називають Літо, а другу, що стоїть із північної сторони – Зима (2). Ту, яку називають Літо, їй вони поклоняються і шанують її, а другу, що її називають Зима, вони, навпаки, зневажають. Цей цар, як мені розповідали, мав у своїх скарбницях стільки срібла, що ніхто з царів, які жили після нього, не могли його в цьому перевершити і навіть наблизитися до нього. І оскільки він хотів надійно зберегти свої скарби, кажуть, що він наказав побудувати кам'яну будівлю(3). Одна із сторін муру цієї будівлі була частиною зовнішньої огорожі його палацу. Але та людина, що її побудувала, задумала лиху справу і вдалася до таких хитрощів. Вона влаштувала так, що один із каменів могли легко витягти з муру двоє людей чи навіть одна людина. Коли було закінчено будування скарбниці, як мені сказали, цар поклав туди свої скарби і коли минув деякий час, будівельник, що наблизився до кінця свого життя, покликав до себе своїх синів (а їх у нього було двоє) і повідомив, що, піклуючись про їхнє майбутнє, щоб у них були всі засоби для заможного життя, він зробив таку хитрість, будуючи цареву скарбницю. І коли він докладно пояснив їм усе, що треба було знати, щоб відсунути камінь, і вказав на його розмір, і сказав, щоб вони ретельно дотримувалися його вказівок, і тоді вони зможуть розпоряджатися царевими скарбами. Після того, кажуть, він помер і не минуло багато часу, як його сини розпочали роботу. Вночі вони прийшли до палацу, знайшли той камінь у мурі будівлі і без усяких труднощів пересунули його руками й узяли там багато скарбів. Проте, сталося так, що цар відчинив двері скарбниці і збентежився, побачивши, що в джбанах не було грошей, але не знав, хто це міг зробити, бо і печатки були цілі і двері скарбниці замкнуто. Але оскільки він відчиняв скарбницю і два і три рази і щоразу знаходив, що грошей ставало все менше й менше (бо злодії не припиняли крадіжки), кажуть, що він зробив таке: він наказав виготувати пастки і поставити їх навколо джбанів, у яких були гроші. І коли прийшли злодії, як і перед тим, і один із них зайшов туди, щойно наблизившись до джбана, з якого хотів узяти гроші, як потрапив у пастку. Коли він зрозумів, що з ним сталося, то одразу покликав свого брата, розповів йому, як було, і сказав, щоб той, не гаючи часу, зайшов усередину і відрубав йому голову, щоб не побачили, хто він такий і не захопили його брата. Той подумав, що брат правильно каже, послухався його і зробив так, як той сказав. І поклавши на місце камінь, повернувся з головою свого брата додому. Скоро розвиднилося, зайшов, кажуть, цар у свою скарбницю і розгубився, побачивши безголове тіло злодія в пастці, а скарбницю цілою, як і була і ніде там не було видно, через що хтось міг зайти і вийти. В своїй розгубленості, як кажуть, він наказав повісити труп злодія на мурі скарбниці, призначив людей охороняти його і дав їм наказ, коли вони побачать, що хтось плаче або стогне, дивлячись на труп, схопити того і привести до нього. Тим часом як померлий залишався висіти там високо на мурі, мати злодія почала обурюватися. Вона наказала синові, що врятувався, щоб він будь-що, як завгодно зняв звідти тіло свого брата і приніс їй. Коли він цього не зробить, кажуть, вона загрожувала йому, що піде до царя і скаже йому, що викрадені гроші в її сина. Оскільки мати поставила свого сина в безвихідне становище і хоч що він їй не казав, вона не змінила свого рішення. Тоді він привів ослів, наповнив бурдюки вином, навантажив їх на них і вирядився в путь. Скоро він прибув на місце, де люди стерегли повішеного мерця, відтягнув у бік два-три бурдюки і навмисне розв'язав кілька культяпок, що були обернені донизу. Коли вино почало витікати, він почав галасувати і бити себе по голові, ніби не знав, до якого осла йому бігти. Щойно сторожі побачили, що виливається стільки вина, як похапали глечики і всі повибігали на шлях, уважаючи, що це для них щасливий випадок захопити вино, яке виливається. Злодій прикинувся розгніваним і почав сваритися з усіма ними, але невдовзі, коли сторожі заходилися розраджувати його, він прикинувся, ніби заспокоївся і, коли минув його гнів, відвів ослів із шляху і поладнав їхній вантаж. Поступово між ними почалася розмова, і коли один із сторожів сказав йому якийсь дотеп і цим змусив його засміятися, злодій подарував їм один бурдюк. Відтоді всі вони посідали і вже не думали ні про що інше, крім пиятики, і його запросили до свого товариства, щоб і він пив разом із ними. Нарешті він дав себе вмовити і залишився з ними. А оскільки, випиваючи, вони ставилися до нього дуже прихильно, він подарував їм ще один бурдюк. Але сторожі вже стільки випили, що вже зовсім сп'яніли. Вони вже не могли пересилити сон і позасинали там, де випивали. А злодій, коли вже минуло чимало часу в ночі, відв'язав тіло свого брата, зняв його з муру, і, щоб познущатися з сторожів, оголив у них у всіх праву щоку, навантажив мертве тіло на осла і вирушив додому. Так він виконав те, що йому доручила мати.
Цар, щойно йому доповіли, що викрадено труп злодія, страшенно розгнівався і, бажаючи за всяку ціну знайти, хто це такий, що може вчиняти ці крутійства, зробив те, що мені здається неймовірним. Кажуть, що він помістив свою власну дочку в дім розпусти і наказав їй приймати всіх без розбору чоловіків, але перед тим, як їм віддатися, вони мусили розповісти їй, що кожний із них зробив у своєму житті найдотепнішого та найбезчеснішого, і того, хто їй розповість те, що сталося із злодієм, нехай вона схопить його і не відпускає. Скоро почала дочка виконувати те, що їй наказав батько, злодій здогадався, з якою метою все це робиться і вирішив у своїх хитрощах перемогти царя. І зробив він ось що. Він відрубав від плеча руку померлого, сховав її під своїм плащем і зайшов до дому розпусти. Пройшов до царської дочки і, коли вона запитала його про те, про що запитувала і всіх інших, він розповів їй, як він зробив найбезчеснішу справу, коли його брат потрапив у пастку в царській скарбниці і він відтяв йому голову, а найдотепні-шим було те, як він підпоїв сторожів, розв'язав і зняв із муру повішеного там свого померлого брата. Вона, кажуть, щойно це почула, схопила його, але злодій у темряві протягнув їй руку померлого, а вона гадаючи, що це його рука, схопивши її, тримала, але злодій залишив їй руку і якнайскоріше вибіг за двері.
Коли і про це доповіли цареві, він був остаточно приголомшений хитрістю і зухвалістю цієї людини і, нарешті, послав вісників до всіх міст оголосити, що він пробачає цій людині і обіцяє їй дати великі дари, якщо вона прийде до нього. Кажуть, що злодій йому повірив і прийшов до нього і що Рампсініт висловив йому своє захоплення і віддав йому в жінки свою дочку, про яку в нас ішлося, бо він гадав, що цей злодій наймудріша людина на світі. Отже, цар сказав, що єгиптяни перші серед усіх інших людей, а серед єгиптян першою є ця людина.
122. Після того, як кажуть, цей цар живий зійшов до того місця, де, як гадають елліни, знаходиться Аїд. Там він зіграв у кості(1) з Деметрою(2), іноді вигравав, іноді програвав, а потім повернувся на землю і приніс із собою подаровану йому нею гаптовану хустину. Від того часу, коли Рампсініт зійшов в Аїд і повернувся звідти, мені казали, що єгиптяни святкують із цього приводу свято . Я знаю, що таке свято вони святкували і за мого часу, але я не можу сказати, чи" вони справді святкують його з цього приводу. В день свята жерці тчуть плащ, а потім міцно зав'язують стрічкою очі одному з них і ведуть того в плащі на шлях, що веде до храму Деметри, а самі вертаються назад. А цього жерця із зав'язаними очима, кажуть, ведуть до святилища Деметри, яке віддалене від міста на двадцять стадій, двоє вовків, а від святилища його знову відводять до міста вовки (4).
123. Нехай той, хто вважає такі оповідання, що їх переказують єгиптяни, вірогідними, має право вірити їм. Що ж до мене, я в усьому моєму оповіданні маю настанову записувати, як я це чув, що кажуть ті або інші. За словами єгиптян у Долішньому світі царями є Деметра і Діоніс(1). Єгиптяни першими обгрунтували вчення про те, що душа людини безсмертна і що, коли тіло руйнується, душа входить у якусь іншу істоту, яка щоразу народжується. І коли вона по черзі обійде коло всіх земних, морських і пернатих тварин, то знову входить у тіло людини, що народжується, і це відбувається за три тисячі років. Це вчення прийняли і деякі елліни. Одні вважають, що це буває раніше, а інші, що пізніше, немов би йшлося про їхні душі. Я знаю їхні імена, але не пишу їх тут(1).
124. Отже, до царювання Рампсініта, кажуть жерці, в Єгипті всі неодмінно дотримувалися добрих законів і країна перебувала в повному добробуті, але коли після нього царем став Хеопс(1), він довів їх до цілковитої злиденності. Насамперед, кажуть, він закрив усі святилища (2) і не дозволяв їм приносити жертви, а потім змусив усіх єгиптян працювати на нього. Так, одних він послав до каменярень на Аравійській горі, щоб вони звідти пиряли каміння до Нілу, а коли вони його перевозили суднами чере ріку, він змушував інших приймати його і тягти до так званої Лівійської гори. Працювали вони безперервно, ці сто тисяч людей навперемінно по три місяці(3). Так довгий час катувався в злиднях народ і було потрібно десять років для прокладання шляху, яким тягли каміння. Прокладання цього шляху, на мою думку, це твір не менший за значенням, ніж піраміда (бо він має завдовжки п'ять стадій, завширшки десять оргій і заввишки в тому місці, де насип є найвищим, вісім оргій, а виготований він із обточених каменів, на яких вирізьблено ієрогліфи). Для прокладання цього шляху було витрачено десять років і також для побудування підземних приміщень, розташованих на горбі, де стоять піраміди. Підземні приміщення він призначав для своєї гробниці на острові, що його було створено каналом, відведеним від Нілу(4). Для спорудження цієї піраміди, як кажуть, треба було витратити двадцять років. Вона чотирикутна і з кожного боку має поверхню у вісім плетрів і відповідну висоту. Побудовано її з обтесаних каменів, точно припасованих один до одного. Жоден із цих каменів не менший від тридцяти стіп.
125. Ось як було споруджено цю піраміду. Спершу її зробили в формі приступок(1), що їх одні називають прискалками, а інші сходинами. Оскільки їй спершу надали такої форми, то додаткові камені підняли підйомниками, зробленими з коротких деревин. Від землі їх підіймали на перший ряд сходин. Щойно було піднято камінь на цей ряд, його клали на інший підйомник, поставлений на перший ряд, а з нього його підносили іншим підйомником на другий ряд, і скільки рядів сходин було, стільки було й підйомників, або той самий підйомник переносили по черзі на кожний ряд, скоро з підйомника знімали камінь, бо треба мені згадати про обидва засоби, як про них мені розповіли. Хоч як би там було, спершу вони заповнювали простори між кутами на горішніх частинах піраміди, потім заповнювали ті, що були нижчі від них і, нарешті, в тих частинах, що були ближчими до землі, в найнижчій частині. На піраміді було зазначено єгипетськими письменами, скільки було витрачено на сірмайю і на цибулю, і на часник для робітників, і, наскільки точно я можу пригадати те (2), що мені прочитав товмач і пояснив, було на це витрачено тисячу шістсот срібних талантів. І коли стільки було витрачено, то скільки ще довелося витратити на залізні знаряддя, якими там працювали, і на споживок і одяг робітників? Якщо на спорудження піраміди треба було стільки часу, як ми згадали, то до нього слід додати ще час, потрібний для вирубання каменів і на їхнє перевезення, а також на проведення підземного коридору, і все це, на мою думку, потребувало багато часу.
126. Кажуть, що Хеопс дійшов до такого ступеня розбещеності, що, маючи потребу в грошах, помістив свою власну дочку в дім розпусти і змусив її давати йому гроші, а скільки я точно не знаю, бо сказати правду, жерці мені цього не визначили. Отже, вона робила все, як їй наказав батько, а крім того, вона ще для себе вигадала таке, щоб її пам'ятали. Вона просила кожного відвідувача подарувати їй камінь. Кажуть, що з цих каменів було побудовано піраміду(1), що високо стоїть серед двох інших, навпроти великої піраміди і кожний бік якої має поверхню в півтори плетри.
127. Цей Хеопс, казали єгиптяни, царював п'ятдесят років і після його смерті владу успадкував його брат Хефрен(1). Кажуть, що і цей поводився так, як і його попередник, і щодо всього іншого, і щодо того, що і він спорудив піраміду. Проте, вона не має розмірів піраміди Хеопса (бо сказати правду, я і сам її вимірював) і ще тому, що під нею нема підземних приміщень і до неї не проведено каналу, щоб донести до неї воду з Нілу, як це зроблено для іншої, для якої побудовано канал, що обтікає перед нею острів, де, як кажуть, покоїться сам Хеопс. Хефрен побудував першу прискалку з ефіопського каменя(2) різних кольорів і припинив будування на сорок стіп нижче від попередньої великої піраміди, біля якої він збудував свою. Обидві вони побудовані на тому ж горбі, заввишки приблизно в сто стіп. Хефрен, як кажуть жерці, царював п'ятдесят шість років.
128. Отже, вважають, що ці сто шість років були для єгиптян роками всілякого роду нещасть і злиднів(1), і протягом усього цього часу святилища залишалися замкненими і не відчинялися. Через зненависть, що її мають до цих владарів єгиптяни, вони аж ніяк не хочуть називати імена цих царів і навіть не лише це, але і піраміди вони називають іменем Філітія, який на той час випасав худобу в тих місцях.
129. Після Хефрена, кажуть, царем Єгипту став Мікерін(1), син Хеопса, який не схвалював усього того, що зробив його батько. Він відчинив двері святилищ і дозволив народові, зовсім виснаженому і вкрай злиденному, займатися своїми справами і приносити жертви. І порівняно до всіх царів саме він приймав найкращі рішення. Отже, за те, що він зробив, з усіх царів, що дотепер царювали в Єгипті, його найбільш вихвалюють єгиптяни, бо не лише за те, що він приймав справедливі рішення, але, наприклад, якщо хтось скаржився на вирок суду, він давав йому відшкодування із своєї скарбниці і заспокоював його гнів своєю щедрістю. І коли Мікерін лагідно поводився з своїми підлеглими і додержувався всіх законів, його спіткало перше нещастя: померла його дочка, єдина дитина, що була в нього у домі. І він, як кажуть, так сумував, що сказати не можна, через це лихо, що його спіткало, і бажаючи влаштувати похорон, значніший, ніж це роблять звичайно, наказав зробити дерев'яну корову (2), порожню всередині, позолотив її і в ній поховав ту, про яку я згадав, свою дочку, що померла.
130. Ця корова не була закопана в землю, але її можна було бачити і за моїх років. Вона є в Саїсі(1), поставлена в прикрашеному палацовому покої. Щодня перед нею запалюють різні пахощі і щовечора перед нею і впродовж усієї ночі горить світильник (2). Неподалік від цієї корови, в іншому покої, стоять статуї, які за словами жерців міста Саїс, є зображеннями наложниць Мікеріна. Справді, там є величезні дерев'яні статуї голих жінок, не менш як двадцятьох, але кого вони зображують, я не можу встановити, я просто повторюю те, що кажуть (3).
131. Про цю корову і про ці величезні статуї інші розповідають таку історію: нібито Мікерін закохався в своїй дочці і потім злягся з нею проти її волі, а після того, як кажуть, ніби вона в своєму горі повісилася, а він поховав її всередині корови, про яку я сказав, а її мати повідрубала руки тим служницям, що передали дочку батькові і що тепер їхні статуї виявляють те нівечення, якого вони зазнали за життя(1). Але те, що кажуть, це нісенітниця. Я сам так гадаю щодо рук цих величезних статуй, бо сказати правду, я в цьому переконався, що вони втратили свої руки за давністю часу. Ще і за моїх років можна було побачити їхні руки, що впали і лежали біля їхніх ніг.
132. Цю корову майже всю вкрито пурпуром, крім шиї і голови, які, здається, вкрито товстим шаром золота, між рогів у неї зображення сонячного диску, також виготовлене з золота. Корова не стоїть прямо, а на колінах, а розміром вона з велику живу корову. Щороку її виносять із покою, де вона знаходиться, коли єгиптяни б'ють один одного, оплакуючи бога, імені якого я тут не згадую(1). Саме тоді вони виносять цю корову на світло. Кажуть, ніби, коли дочка помирала, вона просила свого батька Мікеріна, щоб вона бачила сонячне світло хоч один раз на рік.
133. Після смерті його дочки, мені сказали жерці, царя спіткало ще одне нещастя, а саме: йому було переказано оракул із міста Буто, що йому залишилося жити ще шість років, а на сьомий він помре. Він обурився на це і послав скаргу до пророчого святилища, що його батько і його дядя закрили храми і ставилися байдуже до богів і не лише це, але й пригнічували людей, а жили вони багато років, але він, будучи таким побожним, мусить померти так рано. Проте з пророчого святилища йому принесли другий оракул, що саме тому скорочується його життя, бо він не виконав свого обов'язку, оскільки було передписано, що Єгипет мусив терпіти страждання протягом ста п'ятдесяти років і що ті двоє царі це зрозуміли, а він не зрозумів. Коли це почув Мікерін і вирішив, що це був для нього остаточний вирок, він наказав зробити багато світильників(1), і щойно наставала ніч, запалював їх і починав розважатися і вдень і вночі без перерви (2), і блукав і по болотах (3), і в лісах, і повсюди, де тільки він довідувався, що є гарні місця для розваги. А це він вигадав, бо хотів спростувати вирок пророчого святилища, щоб з шести років зробити дванадцять, перетворивши ночі на дні.
134. І після нього залишилася піраміда далеко менша за піраміду його батька. З кожного боку їй не вистачало двадцять стіп до трьох плетрів. Вона була чотирикутною і на половину побудована з ефіопського каменя. Отже, про цю піраміду деякі елліни розповідають, ніби вона піраміда однієї жінки, гетери Родопіди(1), але вони не кажуть правди. Мені здається, що ці люди, які це розповідають, навіть не знають, хто така була ця Родопіда, бо якби вони знали, вони не приписували б їй спорудження цієї піраміди, на яку було витрачено, можна сказати безліч тисяч талантів. Крім того, вони не знають, що Родопіда жила в той час, коли царем був Амасій, а не тоді, коли царював Мікерін, бо Родопіда жила багато, багато років після тих царів, що залишили після себе ці самі піраміди. Вона поход* іа з Фракії і була невільницею самосця Іадмона, сина Гефестополія, і була в нього в неволі разом із Есопом (2), що склав байки. Те, що він був рабом Іадмона, це доводить така обставина. Коли згідно з якимсь оракулом дельфійські жерці кілька разів посилали вісника, щоб той оголошував, хто хоче одержати призначений за вбивство Есопа штраф, ніхто не прийшов, крім онука Іадмона, іншого Іадмона, і цей одержав штраф. Це означає, що Есоп був рабом Іадмона.
135. Родопіда прибула до Єгипту, бо її туди привіз самосець Ксант. Вона прибула, щоб продавати своє тіло, і була викуплена за велику суму грошей мітіленцем Хараксом, сином Скамандроніма, і братом поетеси Сапфо. Отже, Родопіда в такий спосіб стала вільною і залишилася в Єгипті і тому, що вона була дуже принадною, вона заробила багато грошей, досить для того, щоб задовольнити таку Родопіду. але не стільки, щоб їх вистачило на побудування такої піраміди. Справді, і тепер той, хто хоче, може побачити десяту частину її багатства і відповідно ніхто не припише їй таких великих скарбів. Отже, Родопіда бажала залишити дещо в Елладі, щоб про неї згадували, бажала зробити таке, щоб нікому іншому це на думку не спало, щоб ніхто такого ще не пожертвував у святилище і оце вона пожертвувала б у Дельфи на спогад про себе(1). Отже, з десятини своїх скарбів вона замовила зробити багато залізних рожнів(2), щоб засмажити цілого бика, скільки можна було зробити на цю десятину, і послала їх у Дельфи. Ці рожни і сьогодні лежать у купі під жертовником, що його пожертвували хіосці, і перед дельфійським храмом. Узагалі гетери з Навкратіди відзначаються своєю привабливістю, а ця стала знаменитою так, що в усій Елладі знають ім'я Родопіди, а пізніше ще одна на ім'я Архідіка стала відомою в Елладі, але про неї все ж таки не стільки кажуть, скільки про Родопіду. Харакс (3) після того, як визволив Родопіду, повернувся до Мітілени, а Сапфо добре поглузувала з нього в одному своєму вірші. Тепер я припиню розповідь про Родопіду.
136. Після Мікеріна, як кажуть жерці, царем Єгипту став Асіхій(1). Це він побудував пропілеї в святилищі Гефеста, що дивляться на те місце неба, де сходить сонце, і вони незрівнянно прекрасніші та більші за розмірами, ніж усі інші. Бо взагалі пропілеї бувають побудовані з обтесаних каменів і мають вигляд великих будинків, але його пропілеї перевершують усі інші. За його царювання, як кажуть жерці, оскільки торговельні стосунки зовсім занепали, в Єгипті було видано закон, за яким кожному можна було отримувати позику під заставу мумії свого батька. Ще до цього закону, кажуть, було додано інший про те, що той, хто дав позику, водночас ставав власником родинної гробниці того, хто одержав позику. На того, кому дано було позику, якщо він не виплачував свого боргу, накладалася така кара: коли він помирав, було заборонено, щоб його самого або когось іншого з його родини, які помирали, було поховано в родинній гробниці чи десь-інде. Цей цар, кажуть, хотів перевершити всіх інших царів, що до нього царювали в Єгипті, і він залишив як пам'ятник свого царювання піраміду, що він побудував її з цегли (2), а на ній було вирізьблено такий напис: «Не порівнюй мене з кам'яними пірамідами і не зневажай мене, бо я настільки вища за них, наскільки Зевс вищий за інших богів. Бо встромили були списа в озеро і скільки глини налипало на нього, стільки зробили цегли і так мене побудували». Отакі, кажуть, були діяння цього царя.
137. Після цього(1), кажуть, став царем один сліпий із міста Анісій і звали його також Анісій. За його царювання вдерлися з великим військом до Єгипту ефіопи з їхнім царем Сабакосом. І тоді сліпий цар утік У країну болот, а Ефіоп залишився царем Єгипту на п'ятдесят років, упродовж яких він зробив такі справи . Щоразу, коли якийсь єгиптянин учиняв злочин, цей цар не мав на думці вбивати його, але злочинець відповідно до зробленого ним злочину за рішенням царського суду повинен був насипати землю біля того міста, з якого він походив. У такий спосіб міста ставали вищими, ніж були перед тим. Бо вперше їх було підвищено землею, що викопали, проводячи канали за часів царя Сесостріса, а по-друге, за часів Ефіопа, коли вони стали ще вищими. Всі інші єгипетські міста вважаються розташованими високо, але, на мою думку, місто Бубастій має найбільше підвищення, а в ньому є також святилище богині Бубастіс, що найбільш заслуговує на увагу, ніж будь-яке інше. Звичайно, існують святилища більші від нього і на які було витрачено більше грошей, але нема іншого, щоб на нього було так приємно дивитися. Бубастіс – це богиня, яка еллінською мовою називається Артемідою.
138. Ось як споруджено її святилище(1). Крім того місця, де входять до святилища, воно все розташовано на острові. Бо від Нілу проведено два канали і вони підходять до острова, не з'єднуючись між собою, але кожен із них підходить до входу в святилище і оточує його з обох боків. Кожний канал завширшки в сто стіп і вздовж них ростуть дерева. Пропілеї заввишки в десять оргій і прикрашені статуями заввишки в шість ліктів, що про них варто згадати. І хоча святилище розташовано посередині міста, його можна бачити, проходячи містом. Бо коли рівень міста було піднято насипами, святилище залишилося там, де було спочатку, на низькому місці. Його оточує огорожа, на якій вирізьблено зображення. Всередині є гай з дуже високими деревами, що їх було посаджено навколо просторого святилища, а в ньому є статуя богині. Висота і ширина святилища однакові в усіх напрямах – одна стадія. Навпроти входу і на протязі приблизно трьох стадій є брукований шлях завширшки до чотирьох плетрів, який проходить через агору і скеровується на схід. По обох боках шляху посаджено величезні дерева. Він веде до святилища Гермеса (2). Ось яке це святилище.
139. Ось за яких обставин, як кажуть жерці, остаточно віддалився з Єгипту Ефіоп. Він, кажуть, побачив сон і негайно утік, а сон ось який. Йому задалося, ніби якась людина встала біля нього і порадила йому зібрати всіх жерців Єгипту і розрізати їх навпіл. Щойно побачив він цей сон, як сказав, що це, на його думку, боги натякають йому, що він опоганив святилища і цим накликав на себе якесь нещастя від богів і людей. Але, він сказав, що цього не зробить. Він відійде, бо минув час, визначений йому оракулом для владарювання в Єгипті. Це було ще під час його перебування в Ефіопії. З пророчих святилищ, до яких звертаються ефіопи, йому було дано оракул про те, що він буде царем Єгипту впродовж п'ятдесятьох років. Оскільки цей строк проминув і до того ще його занепокоїв сон, який він побачив, Сабакос добровільно покинув Єгипет(1).
140. І ледве пішов, сказали мені, Ефіоп із Єгипту, туди повернувся з країни болот сліпий цар і знову почав владарювати. Там у болотах із попелу та землі він зробив острів, де мешкав протягом п'ятдесятьох років. Отже, щоразу коли приходили до нього потай від Ефіопа єгиптяни і приносили йому їжу, як було призначено кожному з них, він просив їх, щоб разом із їхніми дарами вони приносили йому попіл. Ніхто не міг знайти цей острів до Аміртая. Протягом семисот років(1) і більше не спромоглися знайти його всі ті, що царювали в Єгипті до Аміртая. Назва цього острова була Ельбо(2), а поверхня його десять стадій в усіх напрямах.
141. Після нього, як мені казали, царем став жрець Гефеста, на ім'я Сетон(1). Про нього кажуть, що він поставився із зневагою до стану воїнів і зовсім не зважав на єгипетських військових, гадаючи, що вони ніколи не будуть йому потрібні. Серед інших заходів, якими він хотів їх принизити, він позбавив їх земельних наділів, що їм дали попередні царі кожному воїнові по дванадцять ділянок. Згодом Санахаріб, цар арабів(1) і ассірійців, привів у Єгипет велике військо і тоді єгиптяни з стану воїнів відмовилися допомогти цареві. І жрець, кажуть, засмучений і розгублений зайшов у храм і, звернувшися до статуї, поскаржився на небезпеку, на яку він наразився. І поки він так сумував, раптом уві сні йому здалося, що до нього прийшов бог і, підбадьоривши його, запевнив, що коли він виступить проти війська арабів, то не зазнає нічого прикрого, бо він сам прийде до нього на допомогу. Отже, маючи певність того, що він бачив і чув уві сні, зібрав єгиптян, що були готові піти за ним, і отаборився в Пелусії (бо в тій частині є вхід до Єгипту). Кажуть, що за ним не пішов ніхто з стану воїнів, а лише торгівці та ремісники і люди з аго-ри. Коли він туди прибув, уночі напали на його супротивників польові миші(3) і згризли в них сагайдаки, згризли і луки і ще ремінці щитів, а через це наступного дня, як вони були беззбройні, вони кинулися втікати і багато серед них було вбито. І тепер цей цар стоїть кам'яний (4) в святилищі Гефеста. В своїй руці він тримає мишу, а в написі переказано його слова: «Хай кожний дивиться на мене і дбає про те, щоб бути побожним» (5).
142. До цього місця моєї історії(1) оповідали єгиптяни і їхні жерці і вони визначили, що від першого царя (2) і до цього Гефестового жерця, що царював останнім, було триста сорок і одне покоління і при них було ще стільки ж головних жерців і царів. І справді, триста поколінь людей припадає на десять тисяч років, бо три покоління чоловіків припадає на сто років. І ще сорок одне покоління, що залишаються, якщо їх додати до трьохсот, становлять тисячу триста сорок років (3). Отже, за час одинадцяти тисяч і трьохсот сорока років, за їхніми словами, жоден бог не з'являвся в людському образі і нічого подібного, як вони запевняють, не було ні перед тим, ні після серед інших царів, які були в Єгипті. Вони сказали, що за цей час сонце сходило чотири рази не на своєму звичайному місці тобто там, де воно заходить, і двічі заходило там, де тепер сходить. І за цей час нічого не змінилося в Єгипті ні з того, що дає земля, ні з того, що ріка дає мешканцям, ні щодо хвороб, ні щодо смертей.
143. Перед тим як я був у Єгипті, Гекатей(1) у Фівах розповів про свій родовід і пов'язав походження своєї родини з богом, назвавши себе його шістнадцятим нащадком, а Зевсові жерці показали йому те, що потім показували й мені, хоч я і не посилався на свій родовід. Вони провели мене в середину храму досить просторого (2) і там показали мені по черзі величезні дерев'яні статуї за числом стільки, скільки я назвав уже, бо там усередині кожен головний жрець ще за своє життя ставить собі свою статую (3). Отже, показуючи мені ці статуї і перелічуючи їх, вони запевнили мене, що кожна з цих осіб була в цьому ряду сином свого батька. Почали вони від того, хто помер останнім і так пройшли по всіх поспіль, поки не показали мені всі статуї. Коли Гекатей виклав їм свій родовід і пов'язав себе як шістнадцятого нащадка з богом, вони у відповідь йому навели родовід, який базувався на переліку тих статуй, і не погодилися з тим, що він сказав, ніби людина могла народитися від бога, а свій родовід вони виклали так. Про кожну статую вони казали, що це піром (4), народжений від пірома, і так довели, що всі триста сорок п'ять величезних статуй – це піроми, народжені від піромів, вони не походили ні від богів, ні від героїв. Слово піром у перекладі на еллінську мову означає «добра та гарна людина».
144. Отже, так, як довели жерці, всі ті, кого зображували статуї, зовсім не походили від богів(1). Проте ті, які царювали в Єгипті до цих людей, як вони сказали, були богами, що жили разом із людьми, і щоразу хтось із богів мав царську владу. Останнім із богів, які царювали в Єгипті, кажуть, був Гор , син Осіріса, що його елліни називають Аполлоном. Він зборов Тіфона (3) і став останнім божественним царем Єгипту. Осіріс еллінською мовою називається Діонісом.
145. У еллінів Геракл(1), Діоніс і Пан вважаються за молодших богів, тоді як у єгиптян Пана вважають за найстаршого з богів і за одного з так званих перших восьми богів, Геракл у них належить до другого покоління двенадцяти богів, а Діоніс – до третього, що народилися від дванадцяти богів. Скільки років за словами самих єгиптян минуло від Геракла до царя Амасія, я вже згадував вище. Від Пана, кажуть, проминуло ще більше років, а від Діоніса – найменше число років, а від нього і до царя Амасія припускають, що пройшло п'ятнадцять тисяч років. Отже, єгиптяни наполягають на тому, що це вони знають достотно, бо завжди рахують роки і записують їхнє число. Так, від Діоніса, кажуть, що народився від Семели, дочки Кадма, до мого часу – приблизно тисяча шістсот років, а від Геракла, сина Алкмени, приблизно дев'ятсот років, а від Пана, сина Пенелопи (2) (бо від неї і від Гермеса, як кажуть елліни, народився Пан) до мого часу – менше років, ніж від Троянської війни, тобто приблизно вісімсот років.
146. Отже, із цих двох поглядів кожен є вільним вибирати те, що вважатиме за вірогідніше, а як на мене, яка моя власна думка щодо цього, то я про це висловився(1). Бо якщо і вони стали славнозвісними і постаріли в Елладі, як це було з Гераклом (2), що народився від Амфітріоне, якщо, кажу я, це стало так із Діонісом, що народився від Семели, і з Паном, якого також народила Пенелопа, тоді можна було б сказати, що і вони були (як і Геракл) людьми, що отримали імена відповідних богів, які існували до них. Проте, тепер згідно з еллінським переказом, Діоніса, щойно він народився, Зевс зашив собі в стегно і переніс його до Ніси, яка далі від Єгипту, в Ефіопії(3), а щодо Пана, то невідомо, куди він подався після свого народження. Проте, для мене цілком ясно, що елліни дізналися про їхні імена пізніше, ніж про імена інших богів. І від часу, коли вони про них довідалися, вони рахують рік їхнього народження.
147. Отже, все, що досі розповідалося – це були розповіді самих єгиптян, а тепер я розповім, що кажуть інші люди, які побували в цій країні, а єгиптяни з ними погоджуються. Проте до їхніх слів я додам те, що я бачив на власні очі. Єгиптяни, ставши вільними після царювання Гефестового жерця (бо їм ніколи не щастило жити без царя), поділили ввесь Єгипет на дванадцять частин і обрали дванадцять царів(1). Ці царі зв'язалися між собою взаємними шлюбами і царювали, дотримуючись таких умов: щоб ніхто з них не намагався усунути іншого і не старався мати більше від іншого і щоб вони всі були найліпшими друзями. Причини, через які вони дійшли до таких угод і неодмінно додержувалися їх, були такі: з самого початку, коли вони прийшли до влади, їм було дано оракул, що той із них, хто зробить узливання з мідяного келиха в святилищі Гефеста,– бо вони збиралися взагалі всі разом у святилищах,– стане царем усього Єгипту.
148. Отже, вони вирішили залишити після себе якийсь спільний пам'ятник і скоро прийняли таке рішення, побудувати лабіринт(1) трохи вище від озера Мойріди, майже на висоті міста, що називається містом Крокодилів. Я його відвідав і воно справді вище всякої хвали. Бо якщо хтось склав би всі разом фортеці та великі будівлі, що їх зробили елліни, вони б виявилися меншими від цього лабіринту і щодо майстерності і щодо витрат. Звичайно, храм в Ефесі і храм на Самосі(2) варті уваги. Також і піраміди вищі від усякої хвали і кожну з них можна порівняти з багатьма великими еллінськими творами, але лабіринт, як я сказав, перевершує навіть і піраміди. Отже, він має в собі дванадцять дворів під дахами з брамами, розташованими одна навпроти іншої. Шість із них виходять на північ, а шість – на південь. А ззовні їх оточує один і той самий мур. Усередині є там два ряди залів, одні підземні, а інші над ними на землі, всіх разом три тисячі, кожний ряд має їх тисячу п'ятсот. Ті, що наземні, я їх сам бачив і обійшов і розповідаю про те, що бачив на власні очі, а про підземні кажу з чутки, як мені про них розповіли. А це тому, що єгипетські наглядачі ніяк не хотіли показати нам їх, бо там, казали, є труни царів, які перші побудували цей лабіринт, а також труни священних крокодилів. Отже, про підземні я кажу з чутки (3), а наземні я бачив на власні очі і вони перевищують всякі людські твори. Шлях, яким треба пройти, щоб вийти з приміщень, дуже звивистий у дворах і заплутаний так, що я майже заблукався, переходячи з двора до залів, а з залів до коридорів із колонами, а з них до інших приміщень під дахами, а з цих залів до інших дворів. Дах у всіх цих будівель кам'яний, так як і мури, а вони прикрашені вирізьбленими зображеннями, а кожний двір оточено рядом колон із білого мармуру з дуже майстерно зробленими зчленуваннями. На розі, там, де закінчується лабіринт, до нього прибудовано піраміду (4) в сорок оргій, а на ній вирізьблено статуї великих розмірів. Шлях, що веде до неї, підземний.
149. Отакий цей лабіринт, а озеро Мойріда(1), біля якого побудовано лабіринт, викликає ще більше здивування, бо його окружність три тисячі шістсот стадій(2), які дорівнюють шістдесяти схойнам, а його довжина дорівнює довжині узбережжя Єгипту. Озеро тягнеться з півночі на південь і найбільша його глибина п'ятдесят оргій. Те, що воно не природне, а штучне (3), про це свідчить воно саме. Справді, майже посередині (4) озера стоять дві піраміди і підіймаються над поверхнею води на п'ятдесят оргій, і ті їхні частини, що під водою, є такі самі. На вершині кожної стоїть величезна кам'яна статуя людини, яка сидить на троні . Отже, піраміди заввишки в сто оргій, а сто оргій точно дорівнюють шестиплетровій стадії, а оргія має шість стіп або чотири лікті, а стопа має чотири долоні, а лікоть – шість. Вода в озері не витікає з грунту (бо, як відомо, земля в цьому місці страшенно безводна), але її провели туди через канал (6) із Нілу і протягом шести місяців вона тече в озеро , а шість місяців вона витікає з нього і повертається до Нілу. І коли вода витікає протягом шести місяців, рибальство на озері приносить у царський скарб один срібний талант щодня, а коли вода тече в озеро – двадцять мін.
150. Тубільці сказали мені також, що це озеро тече під землею на захід усередину країни і вливається до Лівійського Сірту, протікаючи вздовж гірського пасма вище від Мемфіса. І оскільки я ніде не бачив землі, що її було викопано з котловану для цього озера, я запитав тих, що живуть поблизу озера, де викопана земля, бо мені цікаво було довідатися. Мені пояснили, як це було, ті, що виносили землю, і я легко міг їм повірити, бо знав із чутки, що подібне, сталося в Ніні, ассірійському місті. Отже, великі скарби Сарданапалла(1), царя Ніна, які зберігалися в підземних скарбницях, злодії вирішили пограбувати. Злодії почали робити підкіп у напрямі до царського палацу з своїх будинків, а землю, що вони викопували, виносили з підкопу, щойно наступала ніч, і кидали в річку Тігр, яка тече біля Ніна, і так вони досягли того, що хотіли (2). Я чув, що подібне до цього сталося, коли єгиптяни викопували котлован для цього озера, лише вони робили це не в ночі, але вдень. Отже, єгиптяни, викопуючи землю, переносили її до Нілу, а той забирав землю і розмивав її. Так вони, як кажуть, спорудили це озеро.
151. Дванадцять царів були справедливими, і коли за деякий час вони приносили жертви(1) в святилищі Гефеста, і в останній день свята їм треба було робити зливання, головний жрець вручав їм золоті келихи, якими звичайно робили зливання, але одного разу помилився щодо числа зливань і замість дванадцятьох відповідно до їхнього числа, приніс їм одинадцять келихів. Тоді той із них, що стояв останнім – Псамметіх, не маючи келиха, зняв із своєї голови мідяний шолом(2) і в нього йому налляли вино, і він зробив зливання. Шоломи на ту мить були і на головах усіх інших царів. Отже, Псамметіх простягнув свій шолом без усякого заміру, але інші царі, зіставивши те, що зробив Псамметіх, із оракулом, який їм був даний із пророчого святилища, що той із них, хто зробить зливання з мідяного келиха, стане єдиним царем Єгипту, згадавши про цей оракул, вони вирішили не вбивати Псамметіха, бо розміркувавши вони впевнилися, що це він зробив без усякого заміру, але вирішили позбавити його повноти влади і загнали його в болота, і заборонити йому вибиратися з боліт і спілкуватися з іншими краями Єгипту.
152. Псамметіх і перед тим був вигнаний із Єгипту ефіопом Сабако-сом(1), який убив його батька Неко (2), і перебував на вигнанні в Сірії. І коли Ефіоп, побачивши той сон, віддалився, єгиптяни з Саітського ному повернули собі Псамметіха. І оскільки він був царем, він удруге був вигнаний у болота тими одинадцятьма царями через випадок із шоломом. Отже, оскільки в нього склалася думка, що вони образили його, він почав роздумувати, як йому помститися на них за те, що вони його вигнали. Він послав вісників до міста Буто одержати оракул (3) із пророчого святилища Лето, яке є найправдивішим із усіх святилищ Єгипту, і йому було дано оракул, що помста прийде з моря, коли звідти прибудуть мідяні люди. Але він, звичайно, не міг зрозуміти, як це прийдуть йому на допомогу мідяні люди. Проте, не минуло багато часу, як долі було завгодно, щоб іонійців та карійців, що вирушили на своїх кораблях для грабування, море пригнало до Єгипту. Вони вийшли на суходіл при повній мідяній зброї. І тоді один єгиптянин, який перед тим ніколи не бачив людей у мідяному всеозброєнні, прийшов у болота до Псамметіха і приніс йому звістку про те, що прибули з моря мідяні люди і грабують усе в полях. Псамметіх зрозумів, що відбувається провіщане йому. Він поставився приязно до іонійців та карійців і багато всього пообіцяв їм і вмовив їх бути йому союзниками. І щойно він їх умовив, як разом із союзниками та єгиптянами, що захотіли піти за ним, він подолав царів.
153. Ставши владарем усього Єгипту, Псамметіх спорудив на честь Гефеста пропілеї в Мемфісі, обернені до південного вітру, побудував ще для Апіса навпроти пропілеїв подвір'я, в якому перебуває, коли він з'являється, Апіс. Усе подвір'я оточено перистиля-ми і в ньому стоять статуї. Замість колон там величезні статуї(1), кожна заввишки в дванадцять ліктів, які підтримують дах. Апіс еллінською мовою називається Епаф.
154. Іонійцям та карійцям, які подали йому допомогу, Псамметіх дав ділянки, щоб вони там мешкали одні навпроти одних на обох берегах Нілу. Це місце одержало назву Табори(1). І не лише він дав їм ці ділянки, але і виконав всі інші обіцянки, що їм дав. Він доручив їм також виховувати єгипетських дітей, щоб вони навчили їх еллінської мови, і від цих дітей походять теперішні тлумачі(2), що є в Єгипті. Іонійці та карійці протягом тривалого часу жили на тих місцях, розташованих недалеко від моря, трохи нижче від міста Бубастія, на розтоці Нілу, що називається Пелусійським гирлом. За деякий час їх переселив звідти цар Амасій (3) і розмістив їх у Мемфісі і використав їх як охоронців, надавши їм перевагу перед єгиптянами. Після їхнього оселення в Єгипті і через спілкування з ними, ми тепер точно знаємо в Елладі від царювання Псамметіха все, що після відбувалося в цій країні, бо вони були першими іноземцями що оселилися в Єгипті. В тих місцях, із яких їх виселили, ще за моїх років були корабельні(5) та руїни їхніх будинків. Отже, в такий спосіб Псамметіх захопив владу в Єгипті.
155. Я вже багато разів згадував про це пророче святилище в Єгипті, і тепер варто звичайно сказати про нього докладніше. Це єгипетське святилище є храмом Лето і споруджено його у великому місті, при Себеннітському гирлі Нілу, яке можна бачити, пливучи вгору за течією ріки від моря до середини країни. Назва міста, де розташоване пророче святилище, є Буто. Я вже вище згадував цю назву. В цьому Буто є святилище Аполлона та Артеміди. Що ж до храму Лето, де, як я сказав, є центр святилища, то він великий і перед ним пропілеї заввишки в десять оргій. Тепер я згадаю те, що на мене справило найбільше враження серед усіх речей, які дозволено побачити. В цій священній окрузі, присвяченій богині Лето, є храм, споруджений із єдиної і цілої кам'яної брили, як заввишки, так і завдовжки, і його сторони, як заввишки, так і завдовжки, мають одинакові розміри і кожна з них розміром у сорок ліктів(1). Дахом його є також суцільна кам'яна брила з піддашком у чотири лікті.
156. Отже, цей храм із усього того, що відвідувач може побачити в тому святилищі, на мою думку, є найдивнішим. Після нього можна назвати острів Хемміс. Він розташований на глибокому та широкому озері недалеко від святилища в Буто, і єгиптяни кажуть, що цей острів плавучий(1). Як на мене, я признаюся, що не бачив ні як він плаває, ні як пересувається, а коли про це чую, завмираю із здивування, не знаючи, чи справді існує плавучий острів. Певним є те, що там розташовано великий храм Аполлона і там є трійчастий жертовник і на тому острові росте багато плодових і диких дерев. Про те, що цей острів плавучий, у єгиптян є такий переказ, що на цьому острові, який первісно не був плавучий, Лето, одна з перших восьми богів, що мешкала в місті Буто, де, як я сказав, є її пророче святилище, прийняла Аполлона, якого їй доручила охороняти Ісіда. Лето справді сховала його на цьому острові, що тепер став плавучим, і як урятувала його, коли Тіфон нишпорив по всьому світу, бажаючи знайти сина Осіріса. Єгиптяни кажуть, що Аполлон і Артеміда – діти Діоніса та Ісіди, а Лето була їхнєю годувальницею і врятувала їх. Єгипетською мовою Аполлон називається Гором, а Деметра – Ісідою, а Артеміда – Бубастідою (2). З цього міфу, очевидно, Есхіл, син Евфоріона, позичив (3) те, що я наводжу, бо лише він сам в протилежність до своїх попередників-поетів виводить у своїх творах Артеміду, як дочку Деметри. З такої причини, кажуть вони, став плавучим той острів. Оце про нього розповідають єгиптяни.
157. Псамметіх царював у Єгипті п'ятдесят чотири роки(1), а двадцять дев'ять із них він облягав Азот, велике місто в Сірії, і він тримав його в облозі, поки не здобув його і не зруйнував. Азот із усіх міст, які нам відомі, найдовше витримував облогу.
158. Сином Псамметіха був Неко(1), який став царем Єгипту. Він перший почав прокладати канал, що йшов у напрямку до Червоного моря, а згодом прокладання його продовжив Дарій, перський цар. Довжина його була в чотири дні плавання, а ширина така, що в ньому могли рівнобіжно пересуватися дві трієри, що йшли на веслах. Воду в цей канал провели з Нілу і трохи вище від міста Бубастія і вона протікала поблизу Патума (2), міста в Аравії, і вливалася в Червоне море. Спершу прокладання каналу велося в тій частині єгипетської рівнини, що доходить до Аравії і продовжується на півдні цією рівниною до гори, що тягнеться навпроти Мемфіса там, де є каменярні. Як раз біля підгір'я цієї гори проходив канал із заходу на схід, а потім ішов крізь ущелини і від гори скеровувався на південь до того місця, звідки дме південний вітер, до Аравійської затоки. Там, де є найкоротша відстань для переправи з Північного моря до Південного, того, що називається Червоним, від гори Касія, де проходить кордон Єгипту і Сірії(3), звідти до Аравійської затоки в цілому є тисяча стадій. Це найкоротший шлях, але канал був значно довший, бо мав багато закрутів. На той час, коли його прокопували, за царя Неко, загинуло сто двадцять тисяч єгиптян. Неко покинув на середині проведення каналу, бо цьому стало на перешкоді пророкування, що він працює на користь варварам. Варварами єгиптяни називають усіх, хто розмовляє не їхньою мовою.
159. Припинивши роботи для проведення каналу, Неко взявся за підготування військових походів і побудування трієр , як для Північного моря, так і для Аравійської затоки і Червоного моря і їхні корабельні і тепер ще можна побачити. Він використовував ці трієри, де йому треба було, а на суходолі він зіткнувся з сірійцями в Магдолі і переміг їх, а після битви заволодів Кадітом(2), який є великим містом у Сірії. А вбрання, яке він тоді носив, коли відбувалися його завоювання, він послав до мілетських Бранхідів (3) як присвяту Аполлонові. Після того він царював іще в цілому шістнадцять років і помер, передавши свою владу синові Псаммію.
160. Отже, до цього Псаммія(1), коли він був царем Єгипту, прийшли посланці(2) елейців, похваляючись тим, що вони встановили правила олімпійських змагань найсправедливіші та найкращі з усіх, що існують на світі, і вважають, що і єгиптяни, наймудріші люди, не могли б винайти щось краще від цього. Коли елейці, прибувши до Єгипту, оголосили про мету, для якої вони прийшли, тоді цей цар скликав тих, що славилися, як наймудріші серед єгиптян. Зібралися ці єгиптяни і запросили елейців, щоб ті виклали їм усі правила, яких ті додержуються під час змагань. І коли елейці докладно розповіли про все це, вони ще додали, що прибули довідатися, чи можуть єгиптяни винайти щось справедливіше за це. Єгиптяни порадилися і потім запитали елейців, чи їхні співгромадяни допускаються до змагань. Елейці відповіли, що кожен із їхніх співгромадян і всякий інший еллін, який захоче, має право взяти участь у змаганнях. Проте єгиптяни зауважили, що за цими правилами елейці ніяк не можуть забезпечити справедливості. Бо, як вони сказали, зовсім неможливе, щоб вони під час змагань не надали б переваги своєму співгромадянинові і цим не скривдили б чужинця. Але, якщо вони хочуть якнайкраще влаштувати змагання за всією справедливістю і з цією метою прибули до Єгипту, то вони їм радять влаштовувати змагання для чужоземних змагальників і так, щоб жоден елеєць не мав права брати в них участі. Таку пораду дали єгиптяни елейцям.
161. Лише шість років царював у Єгипті Псаммій. Він виступив у похід проти Ефіопії і одразу після того помер. Владу від нього успадкував його син Апріес(1). Він після Псамметіха, його прадіда, був найщасливішим із царів, що царювали до того часу, він був при владі впродовж двадцяти п'яти років, і тоді воював на суходолі проти Сідона і на морі проти Тіра (2). Але сталося так, що його спіткало лихо. А трапилося воно з приводу, що про нього я докладніше розповім у моєму оповіданні про лівійські справи(3), а тут скажу коротко. Отже, послав Апріес проти кіренців своє військо і воно зазнало тяжкої поразки, а єгиптяни вирішили, ніби він винуватий у їхній поразці і повстали проти нього, бо гадали, що Апріес навмисне послав їх на певну загибель, щоб вони там загинули, а він після того надійніше владарював над тими, що залишаться (4). Обурені цим, ті, що повернулися живими та друзі вбитих, рішуче повстали проти нього.
162. Довідавшися про те, що сталося, Апріес послав до повстанців Амасія, щоб той їх заспокоїв своєю промовою. Амасій прийшов до них і постарався стримати їх, відвернути від заколоту, але коли він промовляв, один єгиптянин устав за його спиною і надів на нього шолом, і, надягши на нього, оголосив, що він надів на нього шолом, щоб той став царем. Мабуть те, що сталося, таки хотів і сам Амасій, як це довело і його подальше поводження. Бо скоро його обрали на свого царя єгиптяни, він почав готуватися до походу проти Апріеса. Коли про це дізнався Апріес, він послав до Амасія одного видатного єгиптянина з свого оточення, якого звали Патарбемій і доручив йому привести перед його очі живим Амасія. Коли Патарбемій прибув до Амасія і запросив його прийти до Апріеса (а той був тоді верхи на коні), Амасій привстав і випустив із черева вітер і запропонував Патарбемію взяти оце і віднести до Апріеса. Незважаючи на все це, Патарбемій ще раз запросив його, бо такий був наказ царя, прибути до нього. А той, кажуть, відповів, що вже давно готується прийти і що Апріесові нема чого скаржитися, бо і сам він прийде та інших приведе з собою. Патарбемій із його слів зрозумів, що той гадає зробити і, побачивши підготування, побіг якнайшвидше, бажаючи повідомити царя. Ледве Патарбемій прибув до Апріеса, не привівши з собою Амасія, Апріес, навіть не задумуючись ні на мить, у своєму безмежному гніві дав наказ відрізати Патарбемію вуха і ніс. А коли інші єгиптяни, які ще були на його стороні, побачили одного з найкращих їхніх людей у такий жорстокий спосіб покаліченим, не чекаючи більше ні хвилини, повстали проти Апріеса і приєдналися до інших повстанців, і перейшли на бік Амасія.
163. Скоро Апріес довідався про нове повстання, він почав озброювати своїх найманців, щоб повести їх проти єгиптян. У нього було тридцять тисяч іноземного війська, карійців та іонійців, а його царський палац, великий і вартий уваги, був у місті Саісі. Апріес та його прибічники виступили проти єгиптян, а сам Амасій і його прибічники – проти іноземних найманців. Обидва супротивники зустрілися як раз у міста Момемфія(1) і готові були помірятися силами.
164. У єгиптян існують сім станів(1) і один із них називається стан жерців, другий – воїнів, третій – пастухів, четвертий – свинарів, п'ятий – торгівців, шостий – товмачів і, нарешті, ще стан керманичів (2). Такі стани є в єгиптян, а назви вони одержали від того, чим вони займаються. Ті, що складають стан воїнів, називаються каласірії і гермоті-бії(3) і походять із таких номів, бо ввесь Єгипет поділено на номи (4).
165. Ось номи гермотібіїв: Бусірітський, Саітський, Хеммітський(1), Папремітський, острів, що називається Просопітіда, і половина званого Нато. З цих номів походять гермотібії, яких на той час, коли там було найбільше людності, нараховувалося сто шістдесят тисяч (2). Ніхто з них ніколи не навчається якомусь звичайному ремеслу, але вони займаються виключно військовою справою.
166. А тепер номи каласіріїв: Фіванський(1), Бубастідський, Афтітсь-кий, Танітський, Мендесійський, Себеннітський, Атрібітський, Фарбай-тітський, Тмуітський, Онуфітський, Анусійський, Міекфорітський (цей ном має в своєму складі острів навпроти міста Бубастія). Отакі номи каласіріїв, і коли вони мали найбільше людності, то вона доходила до двохсот п'ятдесяти тисяч. Каласіріям також забороняється займатися будь-якими ремеслами, але вони мусять управлятися у військовому мистецтві і воно переходить від батька до сина.
167. Якщо таких звичаїв навчилися від єгиптян і елліни, про це я не можу сказати з певністю, оскільки бачу, що і фракійці, і скіфи, і перси, і лідійці, і майже всі варвари вважають за менш вартими поваги тих, що займаються ремеслами(1) і їхніх нащадків, та, навпаки, вважають за благородних тих, що нехтують такою ремісницькою працею, і найбільш шанують тих, хто займається військовою справою. Хоч як би то було, такий звичай мають і всі елліни, і зокрема лакедемонці, а найменш за всіх зневажають ремісників корінфяни.
168. Лише оці військові серед усіх єгиптян, крім жерців(1), мають виключні привілеї, а саме: кожному з них дається дванадцять ділянок(1) землі, що їх позбавлено всіх податків. А кожна ділянка чотирикутна і кожна її сторона завдовжки в сто єгипетських ліктів, а єгипетський лікоть рівний самоському. Такі привілеї мали всі вони без винятку, а іншими користувалися від випадку й до випадку лише деякі з них і ніколи ті самі. Отже, щороку якась тисяча каласіріїв і гермотібіїв становила особисту охорону царя і їм крім земельної ділянки давалося кожному щодня: смаженої пшениці(3) вагою в п'ять мін, дві міни яловичини, чотири аристери вина (4). Така була плата царевим охоронцям.
169. Ідучи один назустріч одному, Апріес(1) на чолі найманців і Амасій на чолі всіх єгиптян, підійшли до міста Момемфія, і там відбулася битва. Найманці билися завзято, але їх було менше, ніж супротивників, і тому вони зазнали поразки. Кажуть, що Апріес гадав, ніби ніхто, навіть сам бог, не міг позбавити його царської влади. Таким непохитним він уважав своє становище. Незважаючи на це, він був переможений у битві і потрапив у полон. Його було перевезено в Саіс, саме в той дім, що перед тим був його власний, але тоді став царським палацем Амасія. Там він жив деякий час у тому палаці й Амасій добре їм піклувався. Проте нарешті, єгиптяни почали ремствувати, мовляв, не гаразд йому тримати в себе запеклого їхнього та його ворога, і через це він видав Апріеса єгиптянам, а вони його задушили і потім поховали його в родинній гробниці. А вона в святилищі Афіни, дуже близько від храму, праворуч від входу. Мешканці Саіса всіх царів, що походили з їхнього ному, ховали всередині святилища. Хоч могила Амасія розташована трохи далі від храму, ніж могила Апріеса та його предків, все ж таки й вона на подвір'ї святилища (2). Це складена з каміння велика колонада, колони якої мають форму пальм і вона прикрашена також і ще іншими оздобами. Всередині цієї колонади є двері з двома стулками, а за ними покійницький склеп.
170. Є також у Саісі в святилищі Афіни і та гробниця, назви якої я не вважаю за побожне вимовити в даному разі(1). Вона знаходиться за храмом і розташована вподовж всієї стіни цього храму. А в священній окрузі підноситься великі кам'яні обеліски і є там ще озеро з чудово оздобленими кам'яними закраїнами (2) і воно таке велике, мені здалося, як озеро на Делосі, що його називають Колесоподібним.
171. Біля цього озера вночі відбуваються образотворчі вистави його страждань, які єгиптяни називають містеріями(1). Щодо них я знаю більше, тобто про подробиці цих вистав, але краще я дотримуватиму релігійного мовчання. Так само про таїнства Деметри, що їх елліни називають тесмофоріями (2), і про це свято я дотримуватиму мовчання, за винятком того, що мені дозволить висловити моя побожність. Ті, які принесли ці таїнства з Єгипту і навчили їх жінок пеласгів, були дочками Даная. Проте, коли згодом у населенні Пелопоннесу відбулися зміни, і воно під тиском дорійців змушено було переселитися, зникли ці таїнства і їх зберегли тільки ті пелопоннесці, які залишилися в країні і не переселилися, тобто аркадяни.
172. Після скинення Апріеса царем став Амасій(1). Він походив із Саітського ному, а його рідним містом був Сіуф. Спочатку єгиптяни зневажали Амасія і він зовсім не був їхнім улюбленцем через те, що він був простолюдином, а не з великоможної родини. Проте згодом Амасій привернув до себе їхню повагу своїм розумом, удавшися до хитрощів. Багато було в нього дорогоцінних речей і серед них був також золотий таз для обмивання ніг (2), у якому сам Амасій і його гості мали звичку щоразу обмивати ноги. Цей таз він розбив на дрібки і зробив із них статую бога, яку поставив у місті на видному місці. Єгиптяни юрбою приходили до статуї і віддавали їй велику шану. Коли Амасій довідався про те, що роблять городяни, він запросив єгиптян до себе і довів їм, що цю статую зроблено з таза для обмивання ніг, у який єгиптяни перед тим блювали і випускали сечу, і в якому обмивали ноги, а тепер вони ставляться до нього з великою повагою. Отже, тепер, сказав він їм, те, що сталося з тазом, сталося із ним, бо якщо перед тим він був простолюдином, тепер він став їхнім царем і їм треба його шанувати. Ось у такий спосіб він прихилив до себе єгиптян і вони стали його вірними відданцями.
173. Ось який порядок у веденні державних справ завів Амасій. Вранці, до того, як площа наповнюється народом(1), він ревно займався справами, що про них йому доповідали, а згодом він випивав і розважав своїх співтрапезників, був нерозважливим і дотепним(2). Такою його поведінкою були незадоволені його друзі і робили йому зауваження і казали: «Царю мій! Ти не добре поводишся, займаючись такими нікчемними справами. Треба було б, щоб ти з серйозним виглядом сидів цілий день на своєму величному троні і займався державними справами. Тоді б і єгиптяни знали, що в них є керівником велика людина, і про тебе йшла б добра слава. А тепер те, що ти робиш, зовсім не личить цареві». Тоді він на це так відповідав: «Лук, ті, що його мають, коли їм треба буває його використати, його натягають, а коли закінчується їхня справа, вони його ослабляють. Коли б він був постійно натягнутим, то він неодмінно зламався б, і вони не змогли б його використати в разі потреби. Так створено і людину: якби вона схотіла займатися виключно серйозними справами і не дозволяла собі, коли настане хвилина для неї розважитися, не дала б собі волі, то вона остаточно збожеволіла б або занепала духом. Оце я знаю і тому роблю і те й інше в свій час». Так він відповів своїм друзям.
174. Переказують, що Амасієві, коли ще був простою людиною, подобалося випивати і жартувати, і він зовсім не був ще серйозною людиною. А коли внаслідок пиття та гулянок він витратив усі свої гроші, то почав вештатися туди й сюди і займатися крадіжками. Ті, які твердили, що в нього є їхні речі, а він це заперечував, часто відводили його до пророчого святилища, що було в їхній області, і, природно, багато разів божество його викривало, але також нерідко виправдовувало. Коли згодом він став царем, то він так поводився. Святилища всіх тих богів, що його виправдовували, ніби він не був злодієм, він залишав поза увагою, не давав їм нічого для ремонту, не відвідував їх для жертвоприношень, гадаючи, що вони нічого не варті, бо їхні оракули брехливі. Навпаки, він піклувався про святилища всіх тих богів, що засуджували його, як злодія, бо вважав, що вони справжні боги і їхні оракули правдиві.
175. Перед усім він побудував у Саісі на честь Афіни чудові пропілеї. Вони значно перевершували все, що подібного зробили всі його попередники, як щодо висоти і довжини, так і щодо розмірів і якості каміння, що було використано для будови. Згодом він присвятив богам також великі статуї(1) та величезних людоподібних сфінксів і наказав привезти ще інші великі кам'яні брили для будування (2). За його наказом привезли ці брили одні з каменярень, що навпроти Мемфіса, інші величезних розмірів, із міста Елефантіни (3), яке розташоване на відстані від Саіса приблизно двадцяти днів плавання. Але те, що викликало найбільше моє здивування і навіть більше за все, це, що він наказав перевезти з міста Елефантіни невеличкий храм, зроблений з одного каменю. Перевезення його тривало три роки,і для нього було призначено дві тисячі людей, які всі були з стану стерничих. Довжина цього храму зовні – двадцять один лікоть, ширина – чотирнадцять ліктів і висота – вісім ліктів. Це його зовнішні розміри, цього монолітного храму, а всередині його довжина – вісімнадцять ліктів і ще пігон, ширина – дванадцять ліктів і висота – п'ять ліктів. Цей малий храм знаходиться поблизу входу до святилища і ось чому: кажуть, що його не втягли всередину святилища. Поки його тягнули, головний будівник, який увесь час був зайнятий і страшенно втомився, зойкнув, а Амасій почув щось недобре і не дозволив далі тягти цей моноліт. Проте розповідають також, що один із людей, які пересували цю кам'яну брилу важілями, був розчавлений під нею, і через цей нещасний випадок брилу не втягли всередину святилища.
176. І в інші святилища, гідні уваги, пожертвував Амасій твори мистецтва, які варто побачити з огляду на їхню величину, і серед них є величезна статуя в Мемфісі, що лежить на спині(1) перед храмом Гефес-та, довжина якої сімдесят п'ять стіп. На тому ж постаменті поставлено дві великі статуї з ефіопського каменя, кожна заввишки в двадцять стіп, одна з одного боку тієї величезної, що лежить, а друга – з іншого. В Саісі є ще одна кам'яна статуя, що лежить так, як і та, що в Мемфісі. Отже, і те святилище, яке є в Мемфісі, присвячене Ісіді, Амасій добудував, і воно велике і варте огляду.
177. Кажуть, що за царювання Амасія вся країна процвітала, як ніколи перед тим, і щодо того, що дає людям ріка, і щодо врожаїв на полях, і щодо добробуту людей, і що тоді в Єгипті було двадцять тисяч залюднених міст. Амасій установив ще такий закон для єгиптян: кожен єгиптянин щороку мусив оголошувати номархові свій прибуток. А той, хто цього не робив і не доводив, що він живе на згідні з законом прибутки, той підлягав смертній карі(1). Цей закон запозичив у єгиптян афінянин Солон і завів його в Афінах, і афіняни додержують цього закону, вважаючи його бездоганним.
178. Амасій був дуже прихильним до еллінів(1) і виявляв різні ознаки своєї прихильності до них узагалі та зокрема до тих, що прибували в Єгипет. Він передав їм місто Навкратіду, щоб вони там жили. А тим, які не хотіли там жити, а приїжджали в торговельних справах, він відвів місця, де вони могли побудувати святилища богів і жертовники. Найбільше з цих святилищ, і найславніше, що його найчастіше відвідували, називалося Елленіон (2). Його побудували спільно такі міста: іонійські міста – Хіос, Теос, Фокея і Клазомени, дорійські – Родос, Кнідос, Галі-карнасс і Фаселід, а з еолійських лише Мітілена (3). їм належить ця священна округа і вони призначають начальників над торгівлею. Інші міста, які твердять, ніби вони брали участь у заснуванні цього святилища, твердять, не маючи на це жодного права. Окремо від інших і самостійно егінці побудували святилище Зевса, а ще одне святилище Гери побудували самосці і ще третє святилище Аполлона побудували мілетяні.
179. За давніх часів лише Навкратіда була відкритим для торгівлі портом, а іншого ще не було в Єгипті. І якщо хтось припливав до якогось іншого Нільського гирла, він був зобов'язаний скласти присягу, що він мимо волі прибув туди, а склавши присягу, мусив на тому ж судні повертатися і пливти до Канобського гирла, якщо це йому дозволяли супротивні вітри, перевантажувати товари на човни і об'їжджати всіма каналами Дельти перед тим, як прибути в Навкратіду. Отакі привілеї мала Навкратіда.
180. Коли амфіктіони взяли підряд за триста талантів на відбудову храму, що тепер є в Дельфах (бо той, який був перед тим, випадково згорів(1)), лише на пай Дельфів було визначено четвертину всього підряду. Дельфійці обходили місто за містом і в такий спосіб із Єгипту одержали найбільшу суму, бо Амасій дав їм тисячу талантів галуну , а еллінська громада Єгипту – двадцять мін.
181. Амасій зав'язав взаємну приязнь і союз із кіренцями(1), захотів навіть узяти собі жінку від них, або тому, що бажав мати за жінку еллінку, або просто з прихильності до кіренців. Одружився він, як одні кажуть, із дочкою Батта (2), а інші кажуть, із дочкою Аркесілая, а ще інші – з дочкою Крітобула, знатного громадянина, ім'я якої було Ладі-ка. Коли Амасій спав із нею, він не міг злягтися, але з іншими жінками він злягався до того без перешкод. І оскільки таке становище тривало довгий час, Амасій сказав цій Ладіці: «О жінко! Ти мене заворожила і за це ти мусиш загинути найгіршою смертю, якою будь-коли могла загинути жінка». А Ладіка, оскільки Амасій, скільки вона не протестувала, зовсім не думав стримати свій гнів, пообіцяла Афродіті, якщо вночі з нею з'єднається Амасій (бо богиня обороняла її від нещастя), послати в Кірену статую. І одразу після її обіцянки з нею з'єднався Амасій. І відтоді і надалі, щоразу, коли він наближувався до неї, злягався, і він ніжно після того покохав її. Ладіка виконала свою обіцянку і послала в Кірену статую і вона там стоїть і ще за моїх років поза містом кіренців. Цю Ладіку, коли Камбіс став владарем Єгипту і довідався, хто вона така, відіслав до Кірени, не завдавши їй ніякої шкоди (2).
182. Амасій послав пожертвування в еллінські краї. В Кірену він послав позолочену статую Афіни і ще одне зображення його самого написане фарбами. В Ліндос він пожертвував у храм Афіни дві кам'яні статуї і ще один льняний обладунок, гідний уваги. На Самос у храм Гери він пожертвував два своїх дерев'яних зображення(1), які ще за мого часу стояли у великому храмі за дверима. На Самос він послав пожертвування заради приязні, якою він був пов'язаний із Полікратом, сином Айяка. А в Ліндос він послав не заради приязні, а тому, що святилище Афіни в Ліндосі(2), як кажуть, було засновано дочками Даная, які прибули туди на судні, коли тікали, переслідувані синами Єгипта. Такі пожертви зробив Амасій. Він перший заволодів Кіпром і змусив його мешканців виплачувати йому данину (3).
 
 
ПРИМІТКИ
Книга II. Евтерпа
1.1. Кір, син Камбіса І і батько Камбіса II, помер улітку 529 р. до н. є.
1.2. Геродот не розповідає про заворушення та повстання, що сталися в Персії після мерті Кіра. В останньому розділі «Виховання Кіра» Ксенофонт (430-354) повідомляє, що ісля смерті Кіра в перській державі почалася анархія.
1.3. Кассандана – дочка Фарнаспа з роду Ахеменідів. Перські царі мали звичай ^{note 3} одружуватися з членами своєї родини. Геродот навмисне наводить ім'я матері Камбіса і підкреслює її походження, бо єгиптяни наполягали на тому, що вона була шляхетною єгиптянкою (кн. III, розділ І).
1,4. Згідно з Ксенофонтовим «Вихованням Кіра» Кір тоді вже підкорив Єг-япет. Геродот повідомляє, що Кір надумав виступити в похід проти єгипетського царя Амасія (570– 526 до н. є.), бо той був союзником Креза.
2.1. Фараон Псамметіх І (664-610 до н. є.) нібито вчинив такий експеримент для розв'язання питання про найдавніший народ світу. Піддослідні хлопці наслідували бекання кіз. Можливо, цей переказ спочатку був жартом, створеним для висміювання наївних претензій єгиптян бути найдавнішим народом світу. У фрігійських написах справді зустрічається таке слово. Поет шостого ст. до н. є. Гіппонакт писав, що словом «бекос» кіпріоти називають хліб. Грецька транскрипція Псамметіхос досить точно передає ієрогліфічне написання імені цього фараона щодо приголосних (р-з-т-І-к).
2.2. Мемфіс (єгипетська назва Менфе), його богом – покровителем був Птах, а покровителем Фів (єгипетська назва Не) був Амун (Амон), або Амон-Ра, покровителем Ге-ліополя (єгипетська назва Он) був Ре (Ра). Мемфіс був столицею Долішнього Єгипту, а Фіви – столицею Горішнього Єгипту. Геліополь був важливим релігійним центром давнього Єгипту. Згідно з грецькими переказами, Піфагор, Солон і Платон училися мудрості в жерців Геліополя.
3.1. Тут ідеться про жерців єгипетського бога Птаха, якого Геродот ототожнює з грецьким Гефестом, бо Птаха вважали також богом ремесел.
3.2. Найзначнішим святилищем єгипетських Фів було святилище Амона-Ра (Амуна-Ре), яке Геродот називає храмом Зевса. Руїни цього святилища в сучасному Карнаку.
3.3. Зрозуміти це місце нелегко. Є припущення, що Геродот мав на думці тут містерії, вважаючи, ніби вони скрізь однакові. Йому, очевидно, здавалося, що розповідати про таємниці єгипетських містерій так само не личить, як і про таємниці грецьких містерій.
4.1. Складність узгодження місячного та сонячного календарів полягйє в тому, що місячний рік складається з 354 днів, 8 год., 48 хв. та Збсек., а сонячний рік має 365 днів, 5 год., 48 хв. та 48 сек. Єгипетський рік починався 19 липня, коли сходила зірка Сіріус і починалося розлиття Нілу, та продовжувався до наступного розлиття. В Єгипті рік поділявся на три частини: розлиття, сівба та жнива. Давньогрецький рік мав у собі 12 місячних (лунарних) місяців, 6 місяців по 30 днів та 6 по 29, а за кожні 3, 5, 8 років восьмирічного циклу додавався один «вставний» (емболімос) місяць, так званий «Посейдеон Другий».
4.2. Звичайно, Геродот помилявся, гадаючи, ніби імена богів були запозичені греками в єгиптян. Проте серед 12 олімпійських богів лише ім'я владаря Олімпу Зевса індоєвропейського походження, так само як і римського Юпітера («батька-неба») і ще Деметри («матері-землі»). З інших давньогрецьких богів індоєвропейську етимологію мають імена Діоніса («Зевс із Ніси»), Діоскурів («сини Зевса»). Пана (покровителя худоби). Жодне ім'я не було єгипетського походження.
4.3. Навіть давнім грекам не вдалося встановити повну відповідність між єгипетськими та їхніми божествами, хоча в Геродота подекуди зустрічаються ототожнення, як, напр., вище: Птах-Гефест, а фіванського бога Амона він називає Зевсом. На відміну від грецької додекади (12 олімпійських богів) у єгиптян були тріади (трійки) богів, як, напр., Осіріс (Усір), Ісіда (Ісе), Гор (Хор.) Навряд чи можна з'ясувати, чому, напр., давні греки ототожнили бога Хершефа («той, що перебуває на своєму озері») з своїм Гераклом і назвали місто, де його шанували, Гераклеополем (див.: Коростовцев М. А. Религия древнего Егип-та,– М., 1976.– С. 105).
4.4. Це Геродотове твердження також пов'язане з ідеєю про те, що давні греки завдячували своєю культурою єгиптянам. Звичайно, не можна заперечувати, що деякі запозичення були, але не такі, як зазначено Геродотом. Істотніші зв'язки були в греків із народами Близького сходу, а не з Єгиптом.
4.5. Фараон Мін (Єгипет. М-п-]) називається першим царем людиною, бо за свідченням єгипетських жерців його попередниками були божественні царі, останнім із яких був Гор, син Осіріса (р. 144). Про Міна розповідається в розд. 99.
4.6. Тут «нижче озера Мойріди» означає на півночі від нього, ближче до моря.
4.7. Голова, або верхній кут Дельти поблизу міста Мемфіса, там, де Бахр-ель-Юсуф, відокремлюється від основного річища Нілу. Грекам було відомо, що ріки можуть утворювати дельти. Справді, весь Єгипет по обох берегах Нілу аж до першого катаракту (перепаду) було утворено річковими намулами протягом кількох тисяч років.
5,1. Цей «дар ріки» (Нілу) став крилатим виразом. ^{note 4}
6.1. За свідченням Страбона довжина схойну (гр. схойнос) варіювалася від ЗО до 120 стадій, а стадій пересічно дорівнював 177,6 м. Із інших джерел можна зробити висновок, що схойн був завдовжки 445,20 м. Геродот уважав довжину єгипетського схойна в 60 стадій, через це він перебільшив довжину середземноморського узбережжя Єгипту, яка насправді дорівнювала 2,200 стадіям, а не 3,600.
6.2. Місцевість Плінтіна була розташована там, де згодом було побудовано Алек-сандрію біля озера Мареотіди.
6.3. Озеро Сербоніда тепер не існує. Його береги були небезпечні, бо були багнистими.
8.1. Під Червоним морем (Ерютра таласса) тут мав на увазі Індійський океан, який, на думку Геродота, на півдні обмиває Лівію.
8.2. Тут Геродот, очевидно, не розрізняє Аравійський півострів і Аравійську пустелю, яка простягається на сході Єгипту, між Нілом і Червоним морем.
8.3. Критики тексту пропонують виправлення тексту: «і десяти», вважаючи, що відстань від Геліополя до південного кордону Єгипту згідно з Геродотом дорівнює 13(2)/3 дня, тобто 9 днів від Геліополя до Фів, від Фів до Елефантіни 3'/2 Аня та ВІД Елефантіни до південного кордону (до першого водоспаду за Сіеною, сучасним Ассуаном) – Iі/з Аня-
8.4. Ширину долини тут перебільшено. Це, звичайно, пояснюється тим, що Геродот подорожував переважно на річковому судні і на око оцінював відстані.
9.1. Згідно з Геродотом це становить 540 стадій у день. Отже вся відстань від моря до Елефантіни має бути 14(2)/3 дня. Однак у розділі 175 згадується, що подорож рікою до моря лише до Саіса триває 20 днів. Слід припустити, що Геродот міг подорожувати на якомусь швидкохідному судні. Подорож від Геліополя до Фів на судні відбувалася приблизно за 12 днів.
9.2. Геродот згадує тут місто Елефантіну, а не острів (16), на Нілі, що залишився поза його увагою.
10.1. Затока поблизу Іліона, яку утворювало злиття річок Сімоенту та Сксімандру.
10.2. В області Тевтранії ріка Каік.
10.3. Ріки Каістр і далі на півдні Меандр (Маяндрос).
10.4. Згадані Геродотом в розділі 17 гирла: Пелусійське, Канобське, Себеннітське, Саітське, Мендеське.
11.1. Під цією морською затокою розуміється Червоне море.
11.2. Під Червоним морем (Ерютра таласса) тут розуміється Індійський океан.
11.3. Геродот правильно підрахував довжину Червоного моря, але неправильно визначив його ширину, насправді вона значно вужча. Очевидно, він сплутав ширину Суецької затоки і власне Червоного моря.
11.4. Колишня затока охоплювала не лише дельту Нілу, а й значну частину нільської долини. Геродот уважав, що обидві затоки було розташовано рівнобіжно одна до одної і їх відокремлювала лише вузька смуга суходолу.
11.5. Геродот уважав, що історія Єгипту тривала до його часу 20 000 років.
11,6. Тут Геродот хотів сказати, що те, що сталося з Єгиптом, могло б статися і з Аравійською затокою, і навпаки.
12.1. Треба віддати належне Геродотові щодо його геологічних спостережень, які в основному виявляються правильними. Проте щодо пісків, він, звичайно, помилявся, бо вони і за давнини охоплювали значну частину єгипетської території.
12.2. Справді, зрошувана Нілом єгипетська земля була чорною і тому одна з давніх назв країни була «Чорна країна» (єгипетською мовою Та – Кем – т). Сучасна Арабська назва Єгипту «Міср», а біблейська назва «Міцраїм» (тобто «Двоє Єгиптів» – Горішній та Долішній (по-єгипетському Та –Кем і Та –Мех).
13.1. Про фараона Мойрія ідеться в розд. 101.
13.2. Із тексту можна зрозуміти, що між відвіданням Єгипту і написанням цієї книги про Єгипет («Єгипетського логосу») проминув деякий час. Можливо цей «Єгипетський логос» було написано вже після закінчення всіх подорожей.
13.3. За Геродотом фараон «Мойріс» був на два покоління старший від Протея, тобто він був сучасником троянської війни, а за давнім переказом ця війна відбувалася у XII чи XI ст. до н. є. Якщо цей фараон є тотожним із фараоном XII династії (2000-1785 до н. є.) Аменемхетом III, то він царював задовго до згаданої троянської війни. Крім того, Геродот помилявся, гадаючи, що висота поводей настільки змінилася за історичний час.
13.4. Висота нільської води вимірювалася «нілометром» поблизу Мемфіса.
13.5. Геродот не знав, що річище підвищується разом із підвищенням берегів ріки. 14,1. Лише в небагатьох частинах Дельти не орали землі. ^{note 5}
14,2. На пам'ятниках єгипетського образотворчого мистецтва фігурують вівці, які чавлять зерна, а на одному могильному пам'ятнику у Фівах зображено свиней, що молотять збіжжя. Отже, єгипетські пам'ятники підтверджують слова Геродота. З такою ж метою використовували віслюків та биків.
15.1. Тут Геродот, очевидно, натякає на Гекатея, який можливо вважав, що лише Дельта була власне Єгиптом.
15.2. Спостережну вежу Персея згідно з Страбоном було розташовано на сході від Больбітінського гирла, яке не було крайнім західним гирлом Нілу на відміну від Канобсь-кого гирла. Очевидно, в даному разі Геродот помилився.
15.3. «Засольні» (тарихеї), тобто басейни для засолювання риби.
15.4. Пелусійське гирло крайнє на сході, східні «ворота» Єгипту.
15.5. Згідно з міфом Менелай заснував місто Каноб на пам'ять про свого стерничого, якого там укусив змій.
15.6. Якщо єгиптяни з'явилися в своїй країні лише після сформування Дельти, тоді безтямно твердити, що єгиптяни найдавніший народ на світі.
15.7. Геродот гадав, що єгипетська культура спочатку виникла в Горішньому Єгипті і звідти поступово поширилася на Долішній Єгипет, оскільки Дельта утворилася пізніше. Ця його думка знаходить підтвердження в зв'язку з виявленням гробниць першої династії (третє тисячиріччя до н. є.) в Абідосі.
16,1. Якщо, згідно з твердженням іонійців, Єгипет це лише Дельта, то він не належав ні до Лівії, ні до Азії і був четвертою частиною світу.
17.1. Геродот гадав, що Єгипет є країною, не поділеною на дві частини, на відміну від іонійців, які гадали, ніби одна частина його розташована в Азії, а друга в Африці (Лівії). Він також гадав, що межею цих двох континентів не є Ніл, але межі Єгипту. Проте він не уточнив, до якого континенту належав Єгипет.
17.2. Сім гирлів Нілу від сходу до заходу називалися: 1) Пелусійське, 2) Танітійське (або Саітійське), 3) Мендесійське, 4) Буколійське, 5) Себеннітське, 6) Больбітійське, 7) Канобське (або Навкратійське).
18.1. Місто Марея на березі Мареотійського озера, на західному кордоні Єгипту.
18.2. Місто Апіс було розташоване десь поблизу Навкратіди.
19.1. Лише в області Фаюмського оазису так далеко заходить повідь Нілу. Можливо, Геродот мав на увазі Дельту, де Ніл затоплює не лише саму Дельту, але й землі навколо неї.
19.2. Повідь там, де Голубий Ніл уливається в Білий Ніл (у Судані біля сучасного міста Хартум), починається напочатку квітня і доходить до Дельти (десь біля сучасного Каіра) наприкінці червня. З того, що Геродот не звернув уваги на зміну кольору води в Нілі, можна зробити висновок, що він не спостерігав початку поводі. Літнє сонцестояння буває 22 червня.
19.3. Тут у Геродота йдеться про те, що з півночі вітерці не віють навпроти течії Нілу. Протилежне явище буває лише один раз за 12 днів.
20.1. Геродот уважав, що думки Фалеса та Гекатея не заслуговують на увагу, щоб варто було їх спростовувати.
20.2. Фалес пояснював поводі Нілу дією північних щорічних вітрів. Спростовуючи його думку, Геродот мав рацію. Що ж до інших рік Лівії, тобто Африки та Сірії, то серед них нема таких, які б мали напрям течії з півдня на північ.
21,1. Тут Геродот має на увазі розповідь Евтімена з Массалії (там тепер м. Марсель), який наприкінці VI ст. до н. є. побачив на західному узбережжі Африки гирло якоїсь ріки (можливо це був Сенегал), де під час сезону дощів утворювалася лагуна прісної води і в ній жили бегемоти та крокодили. Він гадав, що це було джерело Нілу і що північно-східні вітри заганяли води «ріки» Океану до гирла відкритої ним ріки.
22,1. Ця думка була висловлена Есхілом, Евріпідом та філософом Анаксагором і вона була близькою до істини. Нільські поводі спричиняються йочасти від тропічних дощів ефіопського нагір'я, а почасти від розтавання снігів на горах навколо великих озер східної Африки. Геродот не погоджується з цією правильною думкою, наводячи проти неї свої доводи.
23,1. Тут Геродот знову має на увазі Гекатея, який підтримував погляд про те, що Океан це ріка, що обтікає коло земель. Геродот цілком обгрунтовано відкидає цей погляд.
24.1. Ідеться про природний шлях сонця із сходу на захід. Згідно з уявленнями Геродота планета Земля – це рівна площина, над якою проходить своїм дугуватим шляхом сонце.
24.2. Тут «Верхня Лівія» означає краї, найбільш віддалені від моря, тобто на ^{note 6} крайньому півдні. Думку про те, що бурі впливають на хід сонця, висловив сучасник Геродота філософ Демокріт, який допускав також вплив на сонце місяця та зірок.
25.1. Тут Геродот детальніше викладає свій погляд, ніж у розд. 24. З нього випливає, що звичайна висота води Нілу – це висота літньої поводі, а зимове зниження води – це виняток.
25.2. Південний вітер (Нотос) і південно-західний (Ліпс) у Греції приносять із собою дощі, але цього не буває в Єгипті. На це Геродот не звернув уваги.
25.3. Тут Геродот натякає на теорію Фалеса, згідно з якою сонце і зірки годуються водяними парами.
25.4. В даному разі Геродот помиляється, бо йому були невідомими інші ріки, що витікали з тропічної Африки.
26,1. «Там унизу» означає в Ефіопії.
27,1. Геродот хотів застосувати свою теорію для пояснення, чому вітри не віють на Нілі (розд. 19). Він уважав за неможливе, щоб там вітри віяли з півдня, бо в південних краях дуже жарко. Він не знав, з якої причини дмуть вітри.
28.1. Богинею-покровителькою міста Саіс була Нейт, яку греки ототожнювали з своєю Афіною Палладою, бо обидві богині були причетні до ткацтва. Проте Нейт, іноді ідентична з богинею Хатхор (відповідною до грецької Афродіти), була також богинею полювання, мала своїми атрибутами лук і стріли, як грецька Артеміда.
28.2. Ніл (Нейлос) – це грецька назва ріки і в давньогрецькій мові від цієї назви було створено чимало похідних імен (навіть і в нашому іменослові було власне ім'я Ніл). Давні єгиптяни називали свою ріку та її бога Хапі (умовне читання назви). Звідки витікає Ніл, залишалося запитанням без відповіді до середини XIX ст. У розд. 29 Геродот повідомляє, що він відвідав місто Елефантіну, щоб довідатися про джерело Нілу, а в Саісі скарбник священної скарбниці Афіни нібито жартома розповів йому про це джерело. Цю розповідь скарбника намагалися всіляко розтлумачити сучасні дослідники. Найправдоподібніше з цих тлумачень таке, що в розповіді йшлося про міф того часу, коли єгиптяни ще не знали нічого про країну, розташовану далі на південь від першого водоспаду (катаракту). Водоверть, що утворювалася біля Елефантіни, навіяла їм думку про те, що там було джерело Нілу. З цього могла виникнути і думка про те, що частина води звідти витікала на південь.
28.3. Грецька назва міста Сіена відповідає сучасній назві Ассуан, де тепер побудовано греблю. Це було прикордонне місто, де за часів Геродота перебувала перська залога.
28.4. Відомий французький єгиптолог Гастон Масперо (1846-1916) пояснив назву «Крофі», як «печера Нілу», а «Мофі», як «вода Нілу» (йдеться про божество ріки, про єгипетського Хапі).
29.1. Опис подорожі Нілом відповідає дійсності. Тепер уже не можна почути гуркотіння водоспаду після побудування Ассуанської греблі.
29.2. Очевидно, тут не йдеться про острів Філи (Філай), що був «спільним житлом ефіопів і єгиптян», близький до Елефантіни.
29.3. Великого озера там уже нема, але Ніл на півдні від Філ значно розширює своє річище недалеко від сучасної греблі.
29.3. Ці надводні та підводні скелі вже за сучасним кордоном Єгипту, за другим водоспадом там, де сучасне місто в Судані Ваді Хальфа на краю Нубійської пустелі.
29.4. Мабуть, тут у Геродота йдеться не про, місто Мерое, а про місто Напата, бо Мерое було розташоване між п'ятим і шостим водоспадами, Напата між третім і четвертим водоспадами. Відстань між Сіеною та Мерое була майже така, як указана Геродотом.
29.5. Бога Амона греки ототожнювали з Зевсом, а Осіріса з Діонісом. В місті Напата було пророче святилище бога Амона.
30.1. Про перебіжчиків або дезертирів згадують також інші письменники. Ератосфен (прибл. 275-194 до н. є.) називає їх сембрітами, тобто прибульцями. Важко встановити єгипетський відповідник цього «асхам». Можливо, що слова із значенням «ліворуч» та «перебіжчик» були схожі за звучанням.
30.2. Число цих дезертирів із стану воїнів неймовірно перебільшено.
30.3. Ідеться про родючу країну Ефіопії (тобто Судану), яка називається Сеннаар.
31,1. Геродот гадав, що Ніл до Елефантіни тече з заходу. Ця його помилка пояснюється тим, що Ніл згинається між Фівами і Абідосом, ухиляючись від напрямку просто на північ, на захід до Абідосу (і також між третім та четвертим водоспадами на південний захід, але про це Геродот, звичайно, не знав).
32,1. Ця згадка може свідчити про те, що Геродот відвідав Кірену, але, звичайно, якогось мешканця Кірени він міг зустріти і в Єгипті. ^{note 7}
32.2. Етеарх – грецька передача власного імені ефіопського фараона XXV династії (715-664 до н. є.) Тахарка, якого Геродот називає «царем аммонійців», тобто мешканців Аммонія, міста в Лівії (там, де оазис Сіва) з пророчим святилищем бога Аммона (Амуна), ототожнюваного греками з Зевсом. У святилищі була статуя бога Аммона з баранячею головою, як і бог Хнум.
32.3. Насамони торгували з племенами центральної Африки, але відомі були також як розбійники.
32.4. В Геродота йдеться про Великий Сірт (Сюртіс). Малий Сірт був йому невідомий.
32.5. Тобто на півночі їх обмежує Середземне море.
32.6. Мис Солоент – це, очевидно, мис Спартел у сучасному Марокко, поблизу Танжера.
32.7. Щодо трьох частин північної Африки сказано в кн. IV, розд. 181.
32.8. Це означає, що вони йшли на захід, але там вони побачили б лише пустелю, а потім дійшли б до Атлантичного океану.
32.9. Тепер справжніх пігмеїв можна зустріти лише в Ітурійських лісах у Конго. Карлики були при дворах фараонів ще за часів Давнього царства. Про карликів-пігмеїв є згадки ще в давньогрецькому епосі. ,
32.10. Болота, звичайно, існують біля всіх рік тропічної Африки, зокрема на берегах ріки Нігер. Про яке місто там ішлося, залишається невідомим
32.11. Давні греки вважали, що крокодили живуть лише в Нілі. Коли Александр Македонський побачив їх у ріці Інд, він подумав, що відкрив джерела Нілу.
33.1. Думка Геродота про те, що джерела Нілу мали бути десь у західній Африці, базується на порівнянні Нілу з Дунаєм (Істром), тобто як Дунай перетинає Європу, беручи початок на заході, а на сході вливаючись у море, так повинно бути і з Нілом. Підтвердження цього він знаходив і в розповіді Етеарха про насамонських мандрівників.
33.2. Про Істр сказано в кн. IV, розд. 48-50. На думку Геродота, Істр витікав із крайнього заходу Європи. Такої самої думки був і Арістотель.
33.3. Чи існувало місто Пірена, нема певних відомостей. Залишається під знаком запитання, чи від цієї назви одержало свою назву Піренейське пасмо.
33.4. Гераклові стовпи за часів Геродота вважалися за крайню західну межу Європи. Це Гібралтарська скеля і скеля на протилежному березі протоки в Африці. Який народ називався кінесіями, не можна встановити. Піренейський півострів до його остаточного завоювання римлянами залюднювали різні племена іберів та кельтів.
34.1. Гірська Кілікія в Малій Азії не розташована на тому ж меридіані, що й гирла Нілу. Лише гирла Істру (Дунаю) та гирла Нілу розташовані приблизно на одному меридіані.
34.2. Зіставлення рік у Геродота базується на принципі симетрії, якого він додержується в своїх географічних теоріях, але при цьому він намагається не відходити далеко від дійсності.
35.1. Ці розділи, 35-98, зберігають своє значення для сучасної єгиптології, бо вони містять у собі відомості про Єгипет часів перського панування, про який мало відомо
з інших джерел.
35.2. Для Геродота характерне переконання в тому, що в Єгипті все має бути протилежним до всього, що є звичайним у всіх інших людей. Це переконання змушує його робити хибні узагальнення і вважати винятки за правила. ,
35.3. Це зауваження пояснюється, очевидно, тим, що Геродот міг бачити єгиптян, належних до нижчих станів суспільства, як вони їли на вулицях міст, а не вдома.
35.4. Геродотові просто не довелось чути про жриць у єгипетських храмах і він поквапився з узагальненням. У давній Греції, звичайно, існували жриці богинь та прислужниці в святилищах (гієродули). На Геродота справила враження відносна незалежність єгипетських жінок на відміну від грецьких жінок
36.1. Щодо жерців, то такий звичай справді існував у давньому Єгипті, але навряд чи він був обов'язковим для широких кіл населення.
36.2. Тут, звичайно, йдеться про нижчі стани єгипетського суспільства, а не про всіх єгиптян.
36.3. У цьому Геродот знову вдається до поквапливих узагальнень. Очевидно, йдеться про нижчі стани суспільства, які годувалися полбою (двозерною пшеницею, або пшеницею спельта), а вищі стани вживали як пшеницю, так і ячмінь.
36.4. Обрізання спочатку було обов'язковим для жерців, а згодом поширилося на всі стани населення Єгипту. Ймовірно, що цей ритуал було запозичено іудеями від єгиптян. Можливо, що незалежно від єгиптян він існував і тепер існує в різних народів світу. ^{note 8} Дуже сумнівно, що колхи (коли справді в них був такий ритуал) могли запозичити його від єгиптян (р. 104).
36.5. Щодо вбрання жінок, то це, очевидно, виправдане для нижчих станів.
36.6. Геродот називає літерами (граммата) єгипетські ієрогліфи. Щодо напряму їхнього написання від правої руки до лівої (лівобіжне письмо), то він не зовсім точний. Справді, такий спосіб написання був найбільш поширений, але існували також інші: від лівої руки до правої (правобіжне письмо), від лівої руки до правої з рядками, що йшли зверху на низ (як і в Китаї минулих часів).
36.7. Сучасні єгиптологи розрізнюють три види давньоєгипетського письма: 1) ієрогліфічне з образними знаками (як його назвали давні греки: жрецьке письмо, «та гієроглю-фіка граммата»), 2) ієратичне («священне») на папірусі з спрощеним накресленням ієрогліфів, 3) демотичне («народне») – найпізніша форма (скорописна) з значно видозміненим накресленням знаків, зв'язок яких із первісними знаками непізнавальний (зразок такого письма є на знаменитому Розетському камені).
37.1. Звичайно, давні єгиптяни вживали також посудини з золота, срібла, скла.
37.2. Третина всієї єгипетської землі належала духівництву – жерцям і храмам – і з прибутків цієї землі вони утримували себе і свої храмові господарства.
37.3. У зв'язку з вином Геродот згадує, нібито в Єгипті не культивувався виноград і вино було імпортним продуктом. Проте зображення на єгипетських рельєфах та фресках свідчать про наявність виноградної лози в давньому Єгипті, а в ієрогліфічному письмі існував знак для означення вина. Є гіпотеза, що під час відвідання Єгипту Геродотом імпорт грецького вина настільки розвинувся, що спричинився до занепаду місцевої продукції. Можна згадати, що першим загальним словом, яке Ф. Шампольйон прочитав у ієрогліфічному тексті було «ереп» (вино). Найпоширенішим напоєм у Єгипті було пиво.
37.4. Заборона на рибу обходила лише жерців, а широкі маси населення споживали рибу.
37.5. Негативне ставлення до бобових рослин було також характерним для послідовників Піфагора, які дотримувалися вегетаріанства.
37.6. Як і в давніх греків, так і в єгиптян у стані жерців існувала своя ієрархія.
37.7. Очевидно, це не було загальним правилом і в даному разі Геродот поквапився з узагальненням.
38.1. Єгипетське ім'я «Апіс» давні греки сприйняли, як Епафос, який у грецькій міфології вважався сином Іо і Зевса. В єгипетській міфології Апіс був божеством плодючості в образі молодого бика. Центром його культу був Мемфіс. Апіс пов'язувався з культом мертвих і богом підземного царства Осірісом. На цій основі виник культ синкретичного божества Серапіса. Мертвих биків – Апісів бальзамували.
38.2. Язик бика – Апіса повинен був мати пляму в формі священного жука-скарабея.
38.3. Розд. 28 третьої книги.
39,1. Цей обряд схожий на той, що існував у іудеїв (так званий козел відпущення). Імовірно, цей обряд не був поширений у всьому Єгипті.
40.1. Тут ідеться про культ богині Ісіди (Ісе), сестри і дружини Осіріса.
40.2. Спалення жертовних тварин не було обов'язковим у давньому Єгипті.
41.1. Корова була для єгиптян втіленням богині Ісіди (Ісе), а водночас і богині Хатхор через властивий для давніх релігій синкретизм. Хатхор зображували як жінку з головою корови або просто як жінку з рогами. її вважали дружиною сина Осіріса та Ісіди бога Гора (Хора). Греки ототожнювали Ісіду (Ісе) з своєю Деметрою, Осіріса (як убитого, а потім оживленого бога) з Діонісом, а Гора з Аполлоном.
41.2. Голови жертовних биків кидали в ріку лише як поживу для крокодилів. Інакше їх закопували, як сказано в Геродота. Навряд чи кістки тварин відвозили до озера Просопітіди.
41.3. Острів, про який тут ідеться, був десь між Каносським та Себеннітським гирлами Нілу.
41.4. Хатхор греки ототожнювали з сво.єю богинею Афродітою, хоч це ототожнення важко пояснити.
42.1. Фіванський Зевс – це єгипетський Амун, якого згодом ототожнили з богом сонця Ре (Ра) і шанували як Амен-Ре (Амон – Ра). У Фівах було пророче святилище Аму-на, згодом переміщене в оазис Сіва. Коли Геродот згадує про «Аммона» (І, 46; II, 18, 32, 55), він має на увазі бога цього святилища. Від цього Аммона було виведено і назву племені Аммонії (II, 32, 42).
42.2. За часів Геродота в усьому Єгипті шанували божественну трійцю: Осіріс (Усіре), Ісіда (Ісе), Гор (Хор). Усіре шанували не лише як головного бога царства мертвих, але ^{note 9} також як бога сонця (Ре). Бога Усіре греки ототожнювали не лише з своїм Діонісом; але й із Зевсом, із Аідом – Плутоном і навіть із Еротом. Для ототожнення Усіре з Діонісом мала значення схожість шанування обох богів, як таких, що вмирали та воскресали. В гімнах на їхню честь сполучалися скорбота і радість.
42.3. Місто Мендес при Мендесійському рукаві Нілу. В ньому священного барана вважали втіленням однієї з душ бога Усіре. Єгиптяни розрізнювали три душі в однієї людини: КА, БА, ХУ.
42.4. Свого Геракла греки ототожнювали з єгипетським богом Хершефом міста Гераклеополя, або з Хонсу-богом місяця. Єгиптяни вважали Хершефа деміургом, тобто творцем світу. В гімні на його честь було сказано: «одне око його – сонце, друге око його – місяць».
42.5. Переказ про Зевса, який одягся бараном, щоб не показати Гераклові свого справжнього вигляду, звичайно, не єгипетського походження і є вигадкою когось із інформаторів Геродота.
42.6. Це пов'язано з єгипетським поглядом, згідно з яким, коли в бога народжується син, бог мусить померти (тобто бути вбитим).
43.1. Тут розрізнюються два Геракли: один смертний – син Амфітріоне і Алкмени, які на думку Геродота походили з Єгипту, і безсмертний – син Алкмени і Зевса.
43.2. Для доказу того, що єгиптяни не могли запозичити богів в еллінів, Геродот посилається на морських богів Посейдона та Діоскурів, що їх не було в єгипетському пантеоні. Навпаки, на думку Геродота, елліни могли запозичити своїх богів у єгиптян, що не відповідає історичній дійсності.
43.3. Царювання фараона XXVI династії Амасія (Амасіс, 570-526 до н. є.) відзначено тут через те, що він був останнім єгипетським фараоном перед перським пануванням у Єгипті. 700 000 років, звичайно, фантастична цифра.
43.4. Дванадцятеро богів Геродот приписує єгипетському пантеонові за аналогією з додекадою олімпійських богів. Як було сказано, лише Бусірійська трійця богів – Осіріс (Усіре), Ісіда (Ісе), Гор (Хор) стала загальноєгипетською, а в різних містах Єгипту були свої трійці (родини богів) як, напр., у Фівах (Не) – Амун, Мут, Хонсу, в Мемфісі – Птах, Сехмет, Нефертум.
44.1. Це дуже цікавий розділ, бо з нього можна зробити висновок, що Геродот мав засоби подорожувати, сказати б, із науковою метою, з метою дослідження та спостережень. Залишається незрозумілим, звідки для таких екскурсій він міг діставати потрібні гроші.
44.2. Гераклом у фінікійському Тірі він називає місцевого бога Мелькарта – Владаря (Баала) міста Тіра.
44.3. Тут Геродот запевняє, що сам бачив ці дві колони, одну золоту та іншу із смарагду чи ізумруду. Навряд чи він міг точно визначити матеріал цієї другої колони і взагалі сумнівно, щоб у природі могли існувати такі гігантські моноліти, хіба що колона не була монолітною.
44.4. Тасоським був той Геракл, очевидно, тому, що його побудували якісь прибульці з о-ва Тасос (Фасос), котрий був колись колонізований фінікійцями.
44.5. У місті Сікіон на Пелопоннесі Геракла шанували і як бога, і як Героя, тобто напівбога. Відповідно до культів богів та героїв розрізнювали жертвоприношення: богам – «тюсіай», героям – «енагісмата». Олімпійський Геракл – це бог, як інші боги Олімпу.
45,1– Очевидно, надмірне захоплення Геродота єгипетською культурою призвело до зневажливого ставлення до греків та їхньої культури, що виявляється і в інших місцях Геродотових «Історій».
45.2. Давньогрецький історик Ферекід (V ст. до н. є.) Афінський, або Лероський, автор «Історії» в 10 книгах розповів про жорстокого міфічного царя Бусірія (Бусіріс), а слідом за ним його розповідь підхопили численні інші письменники. Бусіріс у грецькій передачі була назва єгипетського міста – первісного центру культу бога Усіре (Осіріса).
45.3. Для свого часу Геродот правильно зазначає відсутність у Єгипті людських жертвоприношень, але за давніх часів Єгипет не був винятком серед інших країн, де існували такі жертвоприношення.
46,1. Про огдоаду (8) богів ідеться в розд. 145. Не можна сказати, на чому базується це твердження Геродота. Також не можна сказати, чому саме мешканцям міста Мендес Геродот приписує шанування Пана, тобто давньоєгипетського бога плодючості Міна. Центрами ^{note 10} культу цього бога були міста Коптос (1 ебтіу) і лємміс (Хент – Мен). У Коитосі Мін був членом тріади: Мін, Ісіда, Хор.
46.2. Статуї Мша, як і грецького Пана, їли схожість між собою, оскільки мали голову і ноги козла. Тут є цікавим зауваженню, геродота, ніби такі в єгиптян були статуї цього бога, але єгиптяни уявляли його в образі людини, як інших своїх богів. Тут, очевидно, проекція грецьких уявлень на єгипетських богів.
46.3. Греки вважали, що такі випадки оули можливі в Мендесі, але вони не відбувалися прилюдно, але потайно. Щось подібне *' • ч > можливим, оскільки давні єгиптяни вважали деяких тварин втіленням богів.
47.1. Справді, давні єгиптяни вважали свиней нечистими тваринами і не утримували їх. Заборона вживання свинини властива іікож іудеям і всім мусульманам.
47.2. Манетон (Манефон, III ст. до н. о.) один із єгипетських верховних жерців, який писав грецькою мовою про єгипетську релігію та історію Єгипту, підтверджує, що свиней приносили в жертву на святах місячних богинь, серед яких була також Ісе (Ісіда). В Геродота щодо свинини в Єгипті суперечливі твердження: в одному місці тут він повідомлює, що свинину споживали на святі Діоніса, а в іншому, що її повертали свинареві.
47.3. Плутарх у своєму творі «Про Осіріса та Ісіду» переказує міф про те, що Тіфон {<гтипет. Сет), переслідуючи свиню, знайиі^ь труну Осіріса і порозкидав його пошматоване тіло по різних краях, але, додає Плутарх, що не всі погоджуються з такою версією міфа.
47.4. Така заміна жертовної тварини її зображенням характерна для деяких давніх релігій.
48.1. Переддень, чи перший день іонійського свята апатурій, коли члени «фратрії» збиралися на спільний обід, називався «дорпіа», а згодом так стали називати всякий переддень будь-якого свята
48.2. Фаллос був символом родючої ;:или природи. Його носили на святах Діоніса і співали так звані «фаллічні пісні», з якими пов'язаний початок комедій у давній Греції.
48.3. Про цей священний переказ розповів Плутарх у згаданому вище творі: «З членів Осіріса Ісіда не знайшла лише дітородний член… замість нього вона зробила його подобу – фаллос, який і тепер носять на святах єгиптяни».
49.1. Мудреці, які були після Мелампода, це, очевидно, давньогрецькі орфіки, як, напр., Ономакріт.
49.2. Мелампод (Мелампус) син Амітсона, згідно з міфограмами, належав до четвертого покоління теля Елліна (Геллена) – міфічного родоначальника грецьких племен дорійців, еолійців, ахейців, іонійців.
49.3. За іншим переказом Мелампод навчився мантики від змій. Геродот для пояснення схожості культів Діоніса в Греції та в Єгипті припускає, що греки запозичили цей культ у єгиптян. У дійсності культ Діоніса в Греції мав фракійське походження.
49.4. Кадм (Кадмос) син фінікійського царя Агенора, шукаючи свою сестру Європу, викрадену Зевсом в образі бика, прибув до Роотії (Бойотія), де за вказівкою А.поллона заснував місто Фіви (Тебай). Згідно з міфом Кадм належав до третього покоління перед Меламподом.
49.5. Згідно з грецьким переказом Беотія стала так називатися за 60 років після падіння Трої, тобто за багато років після заснмчння Кадмом Фів.
50.1. Геродот не наполягає на зовнішній схожості імен єгипетських та еллінських богів, але він підкреслює схожість форм шанування богів, обрядів, ритуалів і функцій кожного божества. Певний того, що єгиптяни – це «найдавніший народ», ьш гадає, що всі надбання культури греки одержали від єгиптян, і зокрема в галузі релігії. Лише Посейдон і Діоскури – Кастор і Полідевк – становлять виняток як морські божества, але їхні культи нібито були запозичені греками в лівійців. Кє походять із Єгипту, на його думку, також Феміда (Теміс), харіти та нереіди, хоча аналогом грецької Феміди, як богині справедливості, охоронниці правди в єгиптян була богиня Ме (Маат).
50.2. Це зауваження Геродота цілком виправдане, бо ь єгипетській релігії не було культу напівбогів – героїв, хоч фараони за життя ;(1):тля см-фті вважалися богами, втіленнями бога Хора. Обожнення фараонів існувало протягом усієї історії давнього Єгипту.
51.1. В Єгипті не було зображень ітіфаллічного Гермеса (відповідником його був єгипетський бог Тховт), але бог Мін (грецький Пан) мав ітіфаллічні (не скульптурні) зображення. Подібного до грецького Пріапа божества не було ь Єгипті.
51.2. Кабіри (Кабейрой) давні догрецькі божества, моч:лчзо пеласгійського походження, містерії яких справлялися на о-ві Самофракії, згодом стали другорядними божествами грецької релігії. ^{note 11}
52.1. Пеласги шанували безіменних богів, які були втіленнями різних явищ природи. Такі безіменні божества існували первісно і в інших народів, як, напр., в етрусків і в римлян.
52.2. Здається, Геродот забув, що пеласги, на його думку, розмовляли «варварською мовою» (І, 57). Звичайно, грецька назва богів «теой» не пов'язана з дієсловом «тітенай» – «класти», але її етимологію не встановлено.
52.3. Пророче святилище в епірській Додоні було найдавнішим у Греції. В ньому існував священний дуб і жерці тлумачили оракули Зевса, прислухаючись до шарудіння його листя.
53,1. Геродот має тут на увазі Орфея, Мусея, Ліна і Олімпа. Він приписує поетам установлення генеалогій грецьких богів, не сумніваючись у їхній вірогідності.
54.1. Розповідь про заснування пророчого святилища в Додоні – це спроба раціоналістично розтлумачити міф, про який ідеться в наступному розділі. Можливо, тут ідеться про святилище, засноване в єгипетських Фівах греками, котрі твердили, що воно належить богові Амуну.
54.2. Розповідь про жриць у Додоні – це також спроба раціонального тлумачення міфу з заміною надприродного природним.
55,1. Спочатку ці додонські жерці називалися «гіпофетами» і були чоловіками, а згодом уже їх заступили жінки, що стали називатися голубками.
56,1. Те, що Теспротія за давнини називалася Пеласгією, є свідченням перебування в середній Греції пеласгів, про яких неодноразово згадує Геродот.
57.1. Незрозумілу для них «варварську» мову давні греки порівнювали з джеркотанням птахів. Так Есхіл в «Агамемноні» про мову полоненої дочки троянського царя Пріама, пророчиці Кассандри, каже, що вона промовляє варварською мовою, наче ластівка. Раціоналістичне тлумачення міфу про додонських пророчиць могло пов'язуватися з тим, що в Епірі, де була розташована Додона, старих людей називали «горлицями», як і додонських пророчиць.
57.2. Ворожіння за нутрощами жертовних тварин практикувалося в Месопотамії та на Ближньому Сході, звідки воно перейшло і до грецьких жерців. Воно існувало в етрусків, а від них було засвоєно і римлянами. Нічого подібного не було в Єгипті.
58,1. За Геродотом пророчі святилища і урочисті свята з процесіями в Греції походили з Єгипту. Так звані «проагогай» були перенесенням ідола одного якогось бога з його храму до храму іншого бога, або винесення ідола з храму і жертвоприношення, що його супроводжували.
59.1. Тут, як і в інших місцях його твору, Геродот віддає перевагу єгиптянам перед еллінами, бо в еллінів їхні олімпійські свята та піфійські свята справлялися кожні чотири роки один раз, а істмійські та немейські двічі протягом чотирьох років, отже, кожні чотири роки справлялося шість урочистих свят. Геродот не згадує про велике єгипетське свято, що відбувалося на початку поводі Нілу. Це дає привід гадати, що він був у Єгипті вже після початку поводі.
59.2. Бубастіс, тобто місто богині Бастет, яку Геродот слідом за іншими греками називає іменем міста, де її шанували. Місто Бу-Бастет (Бубастіс), або Пер-Бастет, було розташоване на сході Дельти і Геродот мав нагоду відвідати його. На зображеннях богиня Бастет мала голову кішки, тварини шанованої в давньому Єгипті. Греки ототожнювали Бастет із своєю Артемідою, але Геродот, очевидно, зближує її, з грецькою Афродітою.
60.1. Із єгипетських джерел не можна зробити висновку, що в Бу-Бастет, або Пер-Бастет, справлялося якесь велике свято, але таке свято відзначали в Дендерах на півдні Єгипту.
60.2. Можливо, під брязкалом (кроталос) Геродот розуміє характерний єгипетський музичний інструмент систр (сейстрон).
60.3. Число прочан без сумніву значно перебільшено.
61.1. Бусіріс (Бу-Усір) – місто Осіріса (Усіре), головне місто Бусірітського ному (сучасне Абу – Сір – Бана), первісне місце шанування бога Усіре (Осіріса), який згодом став загальноєгипетським богом, владарем країни мертвих і їхнім верховним суддею. Ім'яУсіре входило в назви ще кількох інших міст у давньому Єгипті. Назва міста Бусіріс в грецькому міфі стала ім'ям єгипетського царя, надзвичайно жорстокого. Його зустрів Геракл, ідучи до країни Гесперід по золоті яблука безсмертя і вбив його. Відголосом цього міфу є переказ про подвиг Геракла, який Геродот піддає сумніву.
61.2. Посилання на розд. 40.
61.3. Тут ідеться про Осіріса, ім'я якого Геродот уникає називати. Перебування ^{note 12} карійців у Єгипті засвідчено епіграфічними пам'ятниками. Карійці були найманцями в єгипетських військах.
62.1. Місто Саіс (єгипет. Са) в Дельті, розташоване трохи на схід від Розетського рукава Нілу, центр культу давньої богині Нейт, яку вважали деміургом (творцем всесвіту) і верховним божеством. Як богиня «ткаля» ототожнювана греками з Афіною Палла-дою. Єгиптяни зближували її з богинею Хатхор, а іноді їй надавали властивості богині полювання, як грецькій Артеміді. Вона також зближувалася з Ісідою (Ісе).
62.2. Зміст цього обряду з святильниками був такий: допомогти богині Ісіді відшукати частини тіла Осіріса, порозкидані його ворогом Сетом (Сетхом або Сутехом), який умертвив Осіріса і пошматував його тіло.
62.3. Сіль додавалася для того, щоб олія довше горіла в світильниках.
62.4. Геродот гадав, що Осіріса було поховано в Саісі. Очевидно, він не чув про те, що могилу Осіріса показували в Абідосі (Ібт) в горішньому Єгипті, де також були могили знатних єгиптян.
63.1. Грецька назва Геліополіс («місто сонця»), тобто сонячного бога Ре (Ра) відповідає єгипетській Пер-Ра (Пі-Ра) «дім бога Ре», або Он, на півдні Дельти, на півночі від Мемфіса.
63.2. Грецька назва Буто відповідно до єгипетської «Пе» або «Деп», місто богині кобри Уаджет, покровительки всього долішнього Єгипту, було розташоване на березі Середземного моря в центральній частині Дельти і славилося своїм пророчим святилищем.
63.3. Пампреміс – головне місто Пампремітського ному, локалізацію якого не встановлено. В ньому існував культ богині Таурт (грецька назва Туеріс) в образі гіпопотама.
63.4. Очевидно, Ареєм (Аресом) греки називали бога міста Тініс, їм був Інхар, якого ще називали Онурісом (Ун-ур), і зближали з богом Шу, котрий уособлював простір між небом (богинею Нут) і землею (богом Геб).
63.5. Обряд перенесення ідолів зображується на єгипетських пам'ятниках, а також і обрядовий бій перед входом до святилища.
63.6. Про нешкідливість такої обрядової бійки згадується також у кн. IV, розд. 180. 64,1– Тут Геродот підкреслює побожність єгиптян, протиставляючи їхні обряди обрядам вавілонян та інших варварських народів.
64,2. Існувала певність того, що тварини поводяться так із дозволу богів.
65.1. Про диких тварин Лівії, тобто північної Африки, розповідається в кн. IV, розд. 191. Диких тварин, таких, як хижаки, не було в Єгипті, бо скрізь на берегах Нілу землю було культивовано.
65.2. Це узагальнення не відповідало дійсності. Геродот не розрізнював види шанування тварин, а саме: шанування тварин як гаданих предків – покровителів якоїсь етнічної групи (фетишизм), шанування окремих тварин, що їх уважали за втілення богів, як, напр., биків Апіса, Мневіса, Бухіса та Онуфіса, які для єгиптян були втіленням бога Усіре і, нарешті, шанування цілого виду тварин, птахів, плазунів тощо, як, напр., кішок, присвячених богині Бастет. Саме таке шанування певного виду тварин мав на увазі Геродот.
65.3. За нашими відомостями, таке спадкоємство не було абсолютно обов'язковим.
65.4. Такі обіцянки богам єгиптяни робили для забезпечення здоров'я своїх дітей.
65.5. Про покарання на смерть за вбивство священних тварин повідомляють деякі античні автори (напр., Діодор Сіцілійський).
66,1. У розд. 36 Геродот написав, що всупереч іншим народам єгиптяни на знак жалоби не стрижуть волосся.
67.1. Під час археологічних розкопок у різних краях Єгипту було виявлено багато мумій не тільки кішок, але й інших священних тварин.
67.2. Собаки, шакали та вовки були священними тваринами бога Анубіса (єгип. Ануп), який був пов'язаний із похованнями і якого зображували з головою шакала.
67.3. Сокіл, або яструб, були священними птахами – втіленнями бога Хора, сина Усіре та Ісе, переможця Сетха, ворога і вбивці Усіре. З повідомлення Геродота випливає, що їхневмони та землерийки також шанувалиея як священні тварини. Про ведмедів у давньому Єгипті нема певних даних. Єгипетські вовки, справді, були менші за європейських.
67.4. Єгипетський бог Тховт (Тот) ототожнювався греками з їхнім богом Герме-сом. Бога Тховта зображували з головою птаха ібіса. Його місто в горішньому Єгипті греки називали Гермуполіс. При розкопках там було виявлено багато мумій ібісів.
68,1. Геродотові відомості про крокодилів свідчать про те, що він сам не спостерігав їх у Єгипті. Там шанували бога Себека (зокрема в місті, яке греки називали Крокодилупо-ліс, розташоване на півдні від Мемфіса). Він мав образ крокодила. Греки називали його ^{note 13} Сухос. Одна з єгипетських назв крокодила, «М – Сух» означала «тварина з яйця» (звідси назва «тімсах», яка зустрічається в наших літописах).
68,2. Очевидно, відомості, що їх Геродот міг одержати від своїх інформаторів, були свідомо фантастичними: крокодил, як і всі інші рептилії, має язик, хіба що він його не висолоплює, його щелепи рухомі, у воді він бачить, як і на суходолі, в його пащі не буває пиявок, а пташка, яку Геродот називає «трохілос», харчується залишками крокодилової їжі.
69.1. Звичайно, в крокодилів, як і в інших рептилій, нема вух, до яких можна було б привісити сережки. Отвори в черепах крокодилових мумій, очевидно, були зроблені з метою бальзамування.
69.2. Під «литим» або «виливаним» каменем розуміється скло.
69.3. Тут виявляється «мовознавча» непідготовленість Геродота: мешканці міста (в Геродота завжди йдеться не про острів, а про місто) Елефантини, якщо вони єгиптяни, а не греки, звичайно, не називали цих рептилій по-грецькому «крокодейлой», а «хампса» могло бути місцевою єгипетською назвою, перекрученою в Геродотовій передачі.
69.4. Так званий лабіринт-(його опис в розд. 148-149) почасти мав призначення бути цвинтарем священних крокодилів.
70,1. У сучасному Єгипті вже не можна побачити на волі живих крокодилів.
71,1. Хоча тепер у Єгипті фактично нема гіпопотамів, у давнину вони водилися там скрізь і також у Дельті. Майже всі деталі Геродотового опису цієї тварини доводять, що Геродот під час своєї подорожі Нілом не бачив гіпопотамів, і мав від своїх інформаторів дуже неточні відомості. Гадана схожість гіпопотамів на коней спричинилася до виникнення грецької назви «гіппос потаміос», тобто «річковий кінь».
72,1. Про шанування видр із інших джерел, здається, нічого не відомо. Яку рибу Геродот називає лускатою, не можна встановити. Навряд чи вугрі вважалися священними. Назва «хеналопекс» (гуска-лисиця), очевидно, пояснюється рудим кольором цього птаха.
73.1. Грецька назва міфічного птаха «фойнікс» підкреслювала, як його основну ознаку червоний колір, тобто колір вогню («вогняний птах» – казкова «жар-птиця»). В єгиптян він називався (приблизно) «Бенну». Його зображували схожим на чаплю. Він був символом сонця на сході і відродження життя. Згідно з іншою версією міфа, фенікс, прилетівши в єгипетський Геліополь (Он), місто сонячного бога Ре, згорав там на жертовнику, а потім знову народжувався з свого попелу. Ця версія дістала широкий розголос.
73.2. У іншому переказі називаються не 500 років, а 1461 р., тобто «сотичний» (від назви Сотіс – зірки Сіріус) період єгипетського літочислення.
73.3. Єгипетський Фенікс (Бенну) не мав такого барвистого оперення, як описує Геродот.
73.4. Аравія – країна арабів – виступає в міфі як країна, де сходить сонце, країна світанку.
74,1. Ідеться про рогатих гадюк, які всупереч Геродотові могли бути отруйними для людей. Очевидно, їх вважали священними тваринами у Фівах і бальзамували.
75.1. Тут ідеться не про єгипетське місто в Дельті (розд. 59, 63), а про якесь інше, можливо, десь поблизу сучасного Суецького каналу.
75.2. Крилаті змії згадуються і в кн. III, розд. 107, які охороняють дерева з ароматною смолою. Зрозуміло, що крилатих змій нема в природі і тут переказується якийсь міф. Навряд чи Геродот під крилатими зміями розумів сарану.
75.3. Не виключається, що крупні птахи, такі, як африканські марабу або «секретарі» (гадюкоїди-серпентарії) можуть годуватися зміями, проте священні ібіси за свідченням сучасних орнітологів годуються дрібними річковими тваринами, але не зміями. Є ще один вид ібісів – червоний ібіс, але він не живе в Африці.
76,1. Чорних ібісів, про яких пише Геродот, очевидно, не було в Єгипті і взагалі в природі.
77.1. Тут Геродот знову підкреслює свою високу думку про єгиптян, називаючи їх наймудрішим народом на світі і найбільш здоровим за всіх після лівійців (IV, розд. 187).
77.2. Не можна сказати, наскільки точно Геродот передав єгипетську назву хлібу з полби.
77.3. Під ячмінним вином тут розуміється пиво. Про виноград у Єгипті Геродотова відомість, очевидно, не відповідала дійсності.
78,1. Тут ідеться про широко відоме «тетепіо тогі» («пам'ятай про смерть»). 79,1. Геродот порівнює грецький міф про юного Ліна з єгипетським гімном («треносом») ^{note 14} на смерть Осіріса. Імені Манерос не існувало в Єгипті. Звичайно, там існували також інші релігійні гімни.
81.1. Орфіки – послідовники орфізму – релігійного вчення, поширеного в Греції. Деякі погляди орфіків нагадували єгипетські релігійні ідеї, як, напр., ідею переселення душ (метемпсихоз). Зауваження про шерстяний (вовняний) одяг відповідало дійсності.
81.2. Згідно з давнім переказом Піфагор відвідав Єгипет і навчився там єгипетських звичаїв. Наскільки ритуали орфічних та вакхічних культів схожі були на єгипетські, важко судити, але вакхічні ритуали, або ритуали культу Діоніса, без сумніву, не походили з Єгипту.
82.1. Це зауваження Геродота відповідало дійсності. В давній Греції не було такого звичаю і лише в епоху римського панування було від халдейських астрологів запозичено назви днів тижня: день Сонця, день Місяця, день Марса, день Меркурія, день Юпітера, день Венери, день Сатурна. Назви місяців року в давніх греків походили в різних містах від назв місцевих свят.
82.2. Тут ідеться про так звані гороскопи, які в Єгипті складали так, як і в Месопотамії.
82.3. Тексти з записами незвичайних явищ у природі не збереглися до нашого часу, але вони могли існувати в Єгипті, як вони існували в Месопотамії.
83,1. Справді, в давньому Єгипті не було таких пророчиць, як дельфійська Піфія.
84,1. Медицина досягла в давньому Єгипті значного розвитку. В папірусних текстах є відомості про різні ліки та хірургічні операції. Як і в давній Греції, в єгипетській медицині сполучалися елементи практичних досвідів та магічних забобонів.
85,1. Єгипетський звичай бальзамування померлих (як людей, так і тварин) зв'язаний із ідеєю про існування душі (згідно з віруванням єгиптян, кожна людина мала в собі три душі – КА, БА, ХУ), яка могла існувати, якщо тіло покійника зберігалося цілим. Геродот виявляє добру обізнаність з процедурою бальзамування і виготовлення мумій, хоч і не згадує про «книгу мертвих», яку клали в саркофаги.
86.1. Тут Геродот знову уникає називати ім'я владаря царства мертвих Усіре (Осіріса).
86.2. Ідеться про обсидіан, або так зване вулканічне скло, з якого виготовлювалися різальні знаряддя.
86.3. Нутрощі померлого клали в чотири так звані канопічні посудини, і залишали їх поряд із саркофагом, в якому лежала мумія.
86.4. У Геродота «літрон» означає селітру.
86.5. «Коммі» – очевидно, єгипетське слово для означення смоли якогось дерева, можливо, акації.
86.6. Мумії багатих і знатних покійників, покладені в саркофаги, поміщалися в склепи, видовбані в схилах горбів або в скелях.
87,1. Єгиптологи пояснюють, що тут не йдеться про кедр (у Єгипті дуже дорогоцінний матеріал), а про певний різновид яловця. Робили так, щоб запобігти розкладу, поки діяла селітра.
88,1. «Сюрмая» – сік якоїсь єгипетської рослини, що мав проносну дію.
91.1. Хемміс (сучасна назва Ахмім, давньоєгипетська Шмін), місто в горішньому Єгипті з храмом бога Міна, якого греки ототожнювали з своїм Паном і через це і місто називали ще Панополіс. Згадане тут місто Неаполіс, можливо, було на місці пізнішої Птолемаіди, недалеко від Хемміса.
91.2. Ототожнення місцевого бога з грецьким Персеєм, можливо, базується на якомусь титулі цього Міна, що його вимова нагадувала ім'я Персея. В грецькій міфології аргоський герой Персей був із боку своєї матері Данаї пов'язаний із Єгиптом.
Лінкей, один із синів Єгипта, був прадідом Данаї, матері Персея.
91.3. Так, як слід ноги Персея показували в єгипетському Шміні, на березі ріки Тірас (Дністер) показували слід Геракла (IV, 82). За уявленням давніх греків їхні міфічні предки мали бути велетнями.
91.4. Ні в Шміні, ні в інших містах Єгипту не було «Гімнічних агонів», але на честь бога Міна на його святі професійні акробати виконували різні вправи.
91.5. Сполучення між Єгиптом і Крітом та островами Егейського моря є історичним фактом, але про переселення єгиптян до Греції нічого певного не відомо.
92.1. Хоча моногамія, як зазначає Геродот, була загальним правилом у давньому Єгипті, але фараони та знатні вельможі могли мати багато жінок.
92.2. Священна рослина єгиптян білий лотос (Иутрпава Іоіиз) була також їстівною рослиною. В «Одіссеї» ішлося про іншу рослину, з такою назвою. Крім того, єгипетська водяна рослина відрізнялася від кіренського лотосу. Плоди єгипетського лотосу використовували ^{note 15} як поживу всі єгиптяни, за винятком жерців. Із цих плодів виготовляли хліб. Лотос був символом створення світу з води. Його зображення прикрашали архітектурні споруди.
92,3. Лише молоді пагони папірусу були їстівні. З стеблин папірусу виготовлювали вітрила, човни, кодоли, одяг, взуття, папір для письма. Давні греки імпортували папірус із міста Біблос (Гебал) у Сірії і тому однією з його назв була назва цього міста. Грецькі слова біблос, бібліон означали «книга». Звідси наша назва Біблія (священні книги іудеїв та християн).
93.1. Річкові риби, справді, перепливають із рік у море і повертаються в ріки. Інші Геродотові відомості не відповідають дійсності.
93.2. Відомість про те, що мільча риб виводиться з торішньої ікри, звичайно, є хибною. 94,1. «Сіллікюпріон» – рицина, з якої виготовлюється рицинова або касторова олія. 95,1. Геродот правильно зауважує про засоби захисту від комарів. Комарі не можуть летати високо, а густа сітка також надійний захист від них, бо вони неспроможні пролізти крізь дрібні чарунки.
96.1. Зацікавленість Геродота щодо різних типів суден і взагалі до судноплавства мабуть пов'язана з його торговельною діяльністю, що забезпечувала йому можливість подорожувати. Особливістю єгипетських суден було те, що для їхнього спорудження використовували короткі деревини. Отже, вони не мали таких кістяків, як грецькі та фінікійські кораблі, призначені для мореплавства.
96.2. Єдиним будівельним деревом у Єгипті була акація (Мітоза пііоііса).
96.3. Тут мається на увазі таке мурування, коли стикування одного ряду цеглин не збігається із стикуванням іншого ряду (рос. термін «кладка внахлест»).
96.4. Поперечки мали закріплювати боки судна і бути разом із тим його палубою.
96.5. Велике весло використовувалося як кермо.
96.6. Треба зауважити, що в Єгипті навряд чи можна було знайти такий стовбур акації, щоб із нього зробити щоглу.
96.7. Призначенням цього своєрідного пристрою, сплетеного з очерету, було скеровувати судно за прямою лінією, щоб воно не збочувалося течією. Це було важливо, бо судно і течія посувалися з однаковою швидкістю.
96.8. Камінь був примітивною формою якорів та кітвиць. Він гальмував швидкість суден і уможливлював керування ними.
96.9. Єгипетське слово «баріс» для означення річкового судна було запозичено греками і від нього пізніше утворені такі слова, як барка і баржа.
97,1. Навкратіс – значне торговельне місто Долішнього Єгипту, при Навкратійсько-му або Больбітійському гирлі Нілу, засноване мілетянами близько 550 р. до н. є., в якому грекам дозволено було жити і торгувати. Місцеположення інших названих тут міст не встановлено.
98,1. Отже, ім'я Архандрос належить грецькій міфології, а не історії. Можливо, тут заміна якоїсь єгипетської назви трохи схожим на неї грецьким ім'ям.
99.1. Геродот розділяє історію Єгипту на дві частини. До розділу 147 ідеться про історію, як її переказували йому самі єгиптяни, а далі йдеться про історію, почерпнуту з різних джерел того часу, коли фараон Псамметіх І (664-610 до н. є.) відкрив Єгипет для греків. Геродотові відомості про єгипетських фараонів до правління ефіопів (XXV династія, 715-664 до н. є.) запозичені з двох джерел. Із першого джерела походять розповіді про царицю Нітокріду (VI династія, 2423-2263 до н. є.) і про фараонів XII династії (2000– 1785 до н. є.) Сесостріса (Сенусерт III) і Мойріса (Аменемхет НІ). Друге джерело – це народні перекази про Рампсініта (Фараон XX дин. 1200-1085, Рамсеса III) і фараонах IV династії (2723-2563 до н. є. Хеопса (Хуфу), Хефрена (Хафра) і Мікеріна (Менкаура), будівниках великих пірамід у Гізе. Геродотова хронологія не відповідає списку Манетона і даним інших джерел.
99.2. Мін (або Менес, єгип. Аха) – перший фараон першої династії (початок її близько 3000 тис. років до н. є.) – об'єднав Долішній Єгипет із Горішнім.
99.3. На півночі від Фів (Не) у напрямі до Абідоса (Ібт) Ніл у своїй течії відхиляється на захід, але це єдине його відхилення від напряму з півдня на північ. Повідомлення про вигин Нілу не підтверджується якимись іншими повідомленнями чи сучасними даними.
99.4. Тепер такого озера не існує. Можливо, Геродот побував у Єгипті під час поводі і затоплені Нілом долини вважав за озера.
99.5. Святилище Гефеста, тобто храм бога Птаха, в якому Геродот одержав відомості про історію Єгипту. ^{note 16}
100.1. Під книгою Геродот розуміє храмовий архів папірусів із списками фараонів та їхніх діянь. Про ці списки згадує Діодор Сіцілійський (близько 60-30-х рр. до н. є.). їх використав Манетон, єгипетський жрець (III ст. до н. є.), який розподілив фараонів, починаючи від Міна і до перського панування в Єгипті на 30 династій.
100.2. Нітокрідою Геродот називає єгипетську царицю VI дин. (2423-2263 до н. є.), співправительку фараона Мен-Ка-Ре, Нетікерті. Так само називається і дружина вавілонського царя Навуходоносора II (605-562 до н. є., кн. І, розд. 185-186).
101.1. Тут Геродот має на увазі фараона XII дин. (2000-1785 до н. є.) Аменемхета III. Він називає його Мойрідом від назви озера Мойріс, можливо, щоб відрізнити його від інших фараонів цієї династії з таким самим іменем.
101.2. Пілоном в архітектурі називається брама між двох башт у формі зрізаної піраміди. За пілоном був двір із колонадою. Пілон разом із унутрішнім двором складав пропілеї. Геродот у цьому мемфіському святилищі нараховує чотири таких споруди.
102.1. Важко з певністю визначити, якого фараона греки називали Сесострісом. Діодор ототожнює його з Рамсесом II, фараоном XIX династії (1314-1200 до н. є.). Інші історики під цим ім'ям розуміють Сенусерта III, фараона XII династії. Із його ім'ям пов'язували діяння фараона Тутмоса III і згаданого Рамсеса II і з цього утворився міф. Г. Масперо вважав, що ім'я Сесостріс якось пов'язане з титулом Рамсеса II.
102.2. Повідомлення Страбона про те, що цей фараон нібито доплив до протоки Баб-ель-Мандеб, очевидно, не заслуговує на довіру.
102.3. Повідомлення Страбона та Діодора про походи і завоювання цього фараона не відповідають дійсності. З усіх єгипетських фараонів лише один Аменхотеп II, фараон XVIII династії (1580-1314 до н. є.), вийшовши за межі Єгипту, перетяв на сході ріку Євфрат.
102.4. Справді, на знак своїх завоювань фараони ставили обеліски, але на них, звичайно, не могло бути згаданого тут зображення.
103,1. Похід у Колхіду єгипетського фараона – це звичайно, неправдоподібна вигадка з метою пов'язати якось колхів із єгиптянами всупереч історичній дійсності.
104.1. Справді, давні єгиптяни зазнавали дії інтенсивного сонячного випромінювання і мали колір шкіри темніший від греків, але не такий чорний, як чорношкірі'народи Африки. Давні мешканці Колхіди, як і їхні нащадки, сучасні грузини, не могли бути чорношкірими. Про обряд обрізання в народів Закавказзя з інших джерел нічого не відомо.
104.2. Геродот не відрізняв іудеїв від інших народів Палестини і Сірії, як, напр., філістимлян, які не мали обряду обрізання. Назва «сірійці» в нього не має теперішнього значення. Навряд чи з певністю можна встановити, кого він має на увазі, кажучи про сірійців Малої Азії.
105,1. Можливо, що «сардонічним» колхідський льон називався не тому, що він був пов'язаний із островом Сардінією, а тому, що греки в такій формі сприйняли якусь місцеву назву льону.
106.1. Поблизу м. Берюттос (сучасний Бейрут) є вирізьблені на скелі написи фараона Рамсеса II, в яких він повідомляє про свої переможні походи.
106.2. Вирізьблені на скелі рельєфи поблизу шляху з Смірни в Сарди зображують якогось хетського владаря з луком та списом. Це зображення міг побачити на власні очі Геродот. Напис над рельєфом пошкоджено і його не можна прочитати.
106.3. Статуєю Мемнона, сина богині світанку Еос, який прийшов із Ефіопії на допомогу троянцям, греки називали одну з своїх колосальних фігур, споруджених фараоном XVIII династії Аменхотепом III. Пошкоджена землетрусом так, що верхня частина її впала на землю, вона видавала на світанку звук, що його стали вважати привітанням Мемнона його матері Еос.
107,1. Ця розповідь про Сесостріса та його брата не має історичної основи. Можливо, вона є якимсь відгуком міфа про Осіріса (Усіре) та Сета (Сетха).
108.1. Використання військовополонених для всяких державних робіт є історичним фактом.
108.2. Зрошувальні канали не були винаходом якогось одного фараона. Вони мали виключне значення для всього Єгипту. Те, що, на думку Геродота, було причиною, насправді було наслідком: міста будували біля каналів, а не канали копали для міст.
108.3. Коні та колесниці з'являються в Єгипті вже за часів XVIII династії (1580 – 1314 до н. є.) внаслідок контактів Єгипту з Передньою Азією.
109,1. Вся земля в Єгипті, за винятком ділянок, належних жерцям і воїнам, була власністю фараона і селяни виплачували йому п'яту частину своїх урожаїв. Отже, цілком ^{note 17} можливо, що встановлення податків саме Рамсесом II було історичним фактом, бо за-воювальні походи фараонів вимагали багато грошових засобів.
109.2. Греки вважали геометрію винаходом єгиптян, оскільки поводі Нілу знищували межі окремих полів і треба було їх поновлювати землемірам, тобто геометрам. Проте геометрія стала наукою лише в Греції, а в Єгипті вона мала суто практичне застосування.
109.3. Вісь, що її згадує Геродот, використовувалася для виміру часу. її встановлювали в центрі порожнистої півкулі з накресленими в ній поділами на години. Ця півкуля була немовби небесним склепінням. На ці поділи кидав тінь так званий гномон, прямовисно закріплений на закраїні півкулі. Тінь гномону показувала години дня і доби року.
Час від сходу сонця до його заходу було поділено на 12 частин, величина яких змінювалася відповідно до діб року. Є припущення, що Геродот вісь і гномон уважав за різні знаряддя.
110.1. Не лише цей фараон, а й інші виступали в походи проти Ефіопії, тобто Нубії.
110.2. Поблизу Мемфіса є дві колосальні статуї Рамсеса II заввишки до 13 м.
110.3. Це повідомлення не має, очевидно, історичної основи.
111.1. В даному разі «Ферос» – це грецька передача титулу «фараон», а не власне ім'я.
111.2. Про висоту нільської поводі сказано в розд. 13.
111.3. Звичайно, такого міста не існувало, а розповідь про жінок є відгуком на поширене в давньому Єгипті негативне ставлення до них.
111.4. Обеліск у Геліополі (Он) має заввишки до 22 м, але більша частина його засипана землею. Його поставив фараон XII династії Сенусерт І.
112.1. Можливо, якийсь єгипетський титул дав привід для зближення його з грецьким міфічним ім'ям Протей. Є припущення, що фінікійське божество Дагон, яке зображувалося як напівлюдина і напівриба, було ототожнено греками з їхнім морським божеством Протеєм.
112,2. Гадана священна округа Протея – Дагона поблизу Мемфіса була виявлена археологами.
112,3. Іноземною Афродітою тут названа фінікійська Астарта на відміну від єгипетської Афродіти (Хатхор). Можливо, Геродот ототожнив її з Єленою.
113,1– Александр, тобто син троянського царя Пріама Паріс. Існує дуже багато версій міфа про викрадення Єлени. Схожа на Геродотову версію була версія Гекатея.
113.2. Цілком можливо, що Геродот побував на тому місці (місцевого бога Хершефа ототожнювали з Гераклом), але в давньому Єгипті не існувало таких святилищ, як у Греції, які правили б за притулки для тих, що потребували захисту.
113.3. Так само і в «Одіссеї» (IV, 228) єгипетський цар, сучасник Менелая, називається Тонос.
116.1. Це вірші з «Іліади» (VI, 289-212) але за розподілом цього епосу на 24 рапсодії відповідно до 24 літер грецького алфавіту, зробленого александрійськими філологами в III ст. до н. є., «Подвигом Діомеда» називається V рапсодія. Отже, за часів Геродота ще не було такого поділу.
116.2. Це вірші з IV пісні «Одіссеї» (227-230 і 351-352). Існує гіпотеза, що їх було заведено не Геродотом, а його видавцями.
117,1. За Геродотом «Кіпрії» не були твором Гомера і це правильно, оскільки за давніми свідченнями автором «Кіпрій» називали одного з так званих кікліків, тобто авторів епічних творів троянського циклу міфів, кіпріота Стасіна. «Кіпрії» не збереглися до нашого часу, але відомо, що вони починалися з весілля Пелея і Фетіди, батьків Ахіллеса, і закінчувалися тим, із чого починається «Іліада».
118,1. Варто зауважити згадку про викрадені скарби Менелая як спробу раціоналістичного тлумачення міфа про викрадення Єлени Парісом.
119.1. У версії про злочин Менелая, можливо, є відголос давніх зіткнень єгиптян із «народами моря», як їх називали єгиптяни. Так, як у міфі про принесення в жертву Артемі-ді дочки Агамемнона Іфігенії, тут ідеться про уласкавлення божества з метою діждатися ходового вітру.
119.2. В Лівії було Менелаєве озеро (IV, 169).
120.1. Геродот, як і Фукідід, скептично ставилися до поетів. Поетів, як вигадників, не допускав у свою ідеальну державу Платон.
120.2. Геродот беззастережно вірив у божественну справедливість.
121,1. Ім'я Рампсініт виникло на основі тронних імен фараонів XIX та XX династій: Рамсес (Ра-мосе), яких було з цим ім'ям 13. Найславніший із них був Рамсес II і, очевидно, навколо його особи склалися різні легенди та казки. Одна з них, яку переказав Геродот про ^{note 18} Спритного злодія і царські скарби, належить до так званих мандрівних сюжетів. Англійський історик і фольклорист Джеймз Фрейзер (1854-1941) у своїй книзі «Золота гілка» відзначив 28 таких казок у різних народів світу.
121.2. В давньому Єгипті розрізнювали три доби року: повідь, достигання зернових культур і збирання врожаю.
121.3. Подібні до описаної скарбниці-крипти (видовбані в скелі сховища) в Дендерах замикалися рухомими кам'яними брилами.
122.1. Не лише давні індійці захоплювалися азартною грою в кістки («кубики»), але також і єгиптяни.
122.2. Тут під Деметрою розуміється Ісіда як дружина владаря підземного царства мертвих Осіріса.
122.3. Невідомо, про яке свято тут ідеться та про яке святилище.
122.4. На єгипетських пам'ятниках вхід до підземного світу охороняють двоє шакалів. Шакал, якого інколи ототожнювали з вовком, а інколи з собакою, був священною твариною бога Ану біса (Ануп), причетного до світу померлих.
123.1. Деметрою і Діонісом Геродот називає єгипетських богів Ісіду (Ісе) і Осіріса (Усіре). Вірування в переселення душ (метемпсихоз) імовірно не було властиве єгиптянам. Є припущення, що Геродот не відрізняв вірування в переселення душ від вірування в безсмертя душі, яке було притаманне єгиптянам.
123.2. Тут ідеться спершу про піфагорейців та орфіків, а потім про Емпедокла, грецького філософа (прибл. 493-433 до н. є.І, автора твору «Про природу», з якого зберігся лише один уривок.
124,1– Хеопс – це грецька передача єгипетського імені Хуфу, фараона IV династії (2723-2563 до н. є.). До неї належали також Хефрен (Хафра) і Мікерін (Менкаура). їхні піраміди стоять у Пзе поблизу сучасного Каіра. Тут навряд чи можна встановити, хто винуватий у цій хронологічній плутанині, чи жерці, які інформували Геродота, чи сам Геродот, котрий їх не зрозумів. Коли Геродот повідомляє, що після Рампсініта, тобто Рамсеса II, або якогось іншого фараона XX династії із цим ім'ям, царювали будівники великих пірамід фараони IV династії, то в цьому виявляється цілковите незнання історичних фактів.
124.2. Те, що розповідається про нечестивість Хеопса, не узгоджується з історичними фактами, оскільки цей фараон будував храми і, очевидно, шанував богів. Хоча справжнім будівельникам пірамід за часів IV династії навряд чи жилося дуже добре, розповідь про виключну жорстокість Хеопса, очевидно, належить до казкового циклу.
124.3. Є припущення, що ці три місяці треба розуміти, як три місяці нільської повені. В каменярнях робота тривала цілий рік, але перевезення каміння відбувалося, коли закінчувалися жнива.
124.4. Ясно, що Геродот не заходив усередину пірамід. Сполучення підземних приміщень пірамід із Нілом було неможливим через те, що ці приміщення були на 12 м вищі від поверхні нільської води. Проте в Хауарі, поблизу Фаюмського оазису, є піраміди, до середини яких досягають підземні води.
125.1. Коли будували піраміди, то вони спочатку мали східчасту, або уступчасту форму, а потім обличковували поверхню кам'яними призмами так, що вона ставала рівною. Згодом, як це було з пірамідами в Пзе, ці обличкувальні камені порозкрадали і поверхня пірамід знову стала уступчастою.
125.2. Це Геродотове зауваження не означає, що він не робив собі нотаток, а цілком покладався на свою пам'ять. Щодо напису, то французький єгиптолог Гастон Масперо висловив думку, що цей напис вирізьбив якийсь єгиптянин як прохання богові, щоб той дав йому бажані блага, а Геродотів тлумач через свою необізнаність перекрутив зміст напису.
126,1. Справді, одна з малих пірамід біля сфінкса і великої піраміди належала дочці Хеопса. Все інше, про що тут розповідається,– вигадки мемфіських казкарів.
127.1. Хефрен (Хафра)-другий спадкоємець Хеопса. Його піраміда трохи більша, ніж визначив Геродот. Звичайно, зовсім неімовірно, ніби після фараона, який царював 50 років, став царювати його брат упродовж 56 років. Після Хеопса (Хуфу) був фараоном Джедефра і не виключається, що його братом був Хефрен. Взагалі повідомлення Геродота не можуть бути використані для вивчення історії давнього Єгипту.
127.2. Ефіопський камінь, тобто червоний граніт Сіени (сучасного Ассуана).
128,1. Можливо, це оповідання про нещастя єгиптян є якимсь відлунням панування так званих гіксосів у Єгипті (1785-1580 до н. є.), які захопили Долішній Єгипет і пригноблювали єгиптян. Можна припустити, що спогади про це панування якось пов'язалися ^{note 19} в народних переказах із фараонами – будівниками великих пірамід. Чи було в тих переказах щось про пастуха Філітія, чи це вигадка грецьких інформаторів Геродота, навряд чи можна встановити.
129.1. Невідомо, чи справді Мікерін був сином Хеопса. Після Хеопса фараонами були Джедефра і Хефрен (Хафра), а вже після них Мікерін (Менкаура). Звичайно, Мікерін не відкрив храми, бо вони не були закриті.
129.2. Домовин, або саркофагів, у формі корови в Єгипті не існувало. Корова була священною твариною богині Хатхор в Іун-танечерт («місті богині», сучасні Дендери), а також інших богинь, серед яких була Ісіда (Ісе). Жінка фараона після смерті ставала Ісідою, а фараон після смерті ставав Осірісом (Усіре), владарем країни мертвих.
130.1. Місто Долішнього Єгипту Саіс не було містом фараона IV династії Міке-ріна. З цим містом були пов'язані XXIV, XXVI, XXVIII династії. Отже, і в даному разі виявляється або якесь непорозуміння, або необізнаність інформаторів Геродота в історії Єгипту.
130.2. В Саісі, звичайно, могло бути якесь дерев'яне зображення священної корови, але воно не могло бути труною і не мало жодного стосунку з фараоном Мікеріном та його дочкою.
130.3. Такий вислів є характерним для критичного ставлення Геродота до деяких одержуваних ним повідомлень.
131,1. Розповідь про жорстоке покарання служниць можливо пов'язана з тим, що дерев'яні єгипетські статуї було зроблено не з суцільного стовбура, а з окремих кусків дерева і з бігом часу вони могли розпадатися, зокрема втрачати руки. Невідомо, чому ця розповідь про кровозмішення пов'язалася з ім'ям саме Мікеріна.
132,1. Тут Геродот ще раз уникає наводити ім'я Осіріса. Під час свята в Саісі переносили з місця на місце зображення корови для відзначення блукань Ісіди, яка розшукувала частини тіла Осіріса.
133.1. Про світильники на святі Осіріса вже йшлося в р. 62.
133.2. Таке саме оповідання про перетворення ночей на дні пов'язане з фараоном XXIV династії (730-715) Бокхорісом (Бекенранф). В обох випадках ідеться про казковий сюжет.
133.3. Болота Дельти були улюбленим місцем полювання для фараонів. Саркофаг із мумією Мікеріна було знайдено в його піраміді і перенесено до Британського музею в Лондоні.
134.1. Родопіда (Родопіс) була історичною особою. Проте розповідь про неї є грецькою вигадкою і її піраміди, звичайно, не існувало.
134.2. За одним із переказів Крез послав Есопа з Сардів до Дельфів, щоб той дав кожному мешканцеві чотири міни, але Есоп відіслав гроші назад у Сарди. Тоді дельфійці розсердилися на Есопа і засудили його на смерть за блюзнірство. За несправедливий вирок на них напала дивна хвороба. Щоб позбутися її, вони мусили власкавити божество, заплативши відшкодування Іадмонові. Цей переказ, імовірно, був невідомий Геродотові.
135.1. Геродот пише про це, як самовидець, оскільки він був «своєю людиною» в Дельфах і його розповідь базується на повідомленні дельфійських жерців. Жертовник хіосців було знайдено там під час розкопок.
135.2. До впровадження карбованих монет у Лідії такими залізними рожнами користувалися замість грошей.
135.3. Цей Харакс був виноторговцем. В одному з своїх віршів Сапфо згадує про нього, але не в зв'язку з Родопідою.
136.1. Після Мікеріна царювали фараони IV династії, серед яких був Шепсескаф, котрого Геродот називає Асіхісом. Це міг бути також і Себеккара.
136.2. Не ясно, про яку цегляну піраміду тут ідеться. Цегляні піраміди є поблизу озера Мойріс, де сучасне місто Дашур, на півдні від великих пірамід у Гізе. ФараонаШепсескафа було поховано в цегляній мастабі, тобто гробниці в формі зрізаної піраміди з прямокутною основою.
137.1. У розділах 137-141 викладається перекручена історія Єгипту часів ассірійського панування (715-664 до н. є.), коли в Горішньому Єгипті були ефіопські фараони, а в Долішньому єгипетські фараони, підпорядковані ассірійцям.
Геродот обмежив XXV династію лише одним фараоном, але насправді їх було п'ятеро. Останнього з них прогнав ассірійський цар Асархаддон (680-669 до н. є.). З усіх ефіопських правителів тут згадується лише Сабакос, тобто Шабака.
137.2. Ця Геродотова розповідь базується на двох фактах, а саме що на Сході ув'язнення не було покаранням, а злочинець ставав рабом міста або держави і, по-друге, що ^{note 20} міста будувалися на порівняно вищому рівні, ніж їхні околиці. Цегляні будинки легко руйнувалися, а їхні руїни використовувалися як підвалини для нових будинків.
138.1. Цей храм було розкопано, але його було настільки зруйновано, що не можна було перевірити опис Геродота. Проте можна сказати з певністю, що Геродот бачив його на власні очі.
138.2. Гермесом греки називали єгипетського бога Тота (Тховт), який був пов'язаний із культом Осіріса. Як грецький Гермес, він супроводжував душі померлих до підземної країни мертвих, де царем був Осіріс.
139,1. Шабака (Сабакос) був першим, а не останнім фараоном XXV династії.
140.1. Наведене тут число 700 суперечить іншим даним. Анісіс – невідомий із інших джерел правитель у Дельті (можливо, близько 715 до н. є., тобто з кінця XXIV династії 730-715 до н. є.), коли був фараоном Бокенранф. За Геродотом він правив після фараонів IV династії (2563 до н. є.), хоча невдовзі після цього фараоном став Псамметіх І (664– 610 до н. є.). Аміртей (Амюртайос), належний до XXVIII династії (404-399 до н. є.), виступив разом із Інаром проти персів. Отже, 700 років – вигадане число. Геродот, очевидно, поєднав два різних перекази, не помітивши, що вони суперечать один одному.
140.2. Острів Ельбо не згадується ніде в інших джерелах і його місцеположення невідоме.
141.1. Фараон Сетон не згадується в інших джерелах. Можливо, тут ідеться не про власне ім'я, а про титул якогось жерця.
141.2. Арабів ассірійський цар Сінаххеріб (704-681 до н. є.) і пізніше Камбіс (III, 5) використовували як проводирів через пустелю в походах, на Єгипет.
141.3. Тут, очевидно, йдеться не просто про гризунів, а про епідемію, яка вразила військо. Миші вважалися не лише носіями, але й символами всякої пошесті. Бог Аполлон був не тільки винищувачем дрібних гризунів, але і тим, хто надсилав пошесть, про що йдеться напочатку «Іліади» (його епіклеза Смінтеус «Мишачий»).
141.4. Ідеться про статую єгипетського бога Хора (Гора); серед тварин, пов'язаних із ним, були також миші, бо як сонячний бог сокіл або яструб він був винищувачем мишей. Це дало привід грекам ототожнити його з Аполлоном.
141.5. Написів такого змісту і такої форми не було в давньому Єгипті.
142.1. У розділах 142-146 Геродот ухиляється від основної теми, а далі в нього ідеться про XXVI династію (664-525 до н. є.). Щодо Єгипту та його мешканців він додержується таких думок: єгиптяни найдавніші люди на землі, греки запозичили своїх богів у єгиптян і греки неправильно гадають, ніби боги – це обожнені люди.
142.2. Перший цар Єгипту Мін, після нього нібито було до Мойріда, тобто Аменемхе-та III, фараона XII династії (2000-1785 до н. є.) і після нього ще 10 царів, про яких згадує Геродот.
142.3. Якщо сторіччя складається з трьох поколінь, то 341 покоління становлять приблизно 11 366 років.
142.4. Чотири рази змінювало свій шлях, тобто двічі сходило на заході та двічі поверталося на свій звичайний шлях іх сходу на захід.
143.1. Із цього розділу ясно, що Геродот використав книгу логографа Гекатея Мі-летського «Подорожі навколо світу», хоча і ставився до нього з певною зневагою.
143.2. Геродот лише побіжно згадує про величезні споруди у Фівах. Очевидно, він не бачив гігантську залу з 140 колонами (там, де сучасний Карнак). Давні Фіви були розташовані на обох берегах Нілу. їхня частина, де були святилища, називається «Іпет», звідки коптська назва «Тапе», а з неї грецька – «Тебай» (Фіви). Можна зробити висновок, що Геродот не був у Фівах.
143.3. Багатьом жерцям було дозволено ставити свої статуї в святилищах, але, звичайно, не всім поспіль. Тут Геродот поквапився зробити узагальнення.
143.4. «Пі-Роме» в давньоєгипетській мові означало просто «людина», а не «добра і гарна людина» (гр. «калоскагатос»).
144.1. Статуї зображували людей, тобто смертних, а не безсмертних богів.
144.2. Хор (Гор) як бог світла (відповідно – сонця) ототожнювався греками з Аполлоном (Фойбос-Феб).
144.3. Бога Сетха (Сета), ворога і вбивцю Осіріса (Усіре) первісно шанували в місті Долішнього Єгипту, яке греки назвали Оксірінхом. Він був ототожнений греками з Тіфо-ном або Тіфоеєм, ворогом олімпійських богів. Тут Геродот навів ім'я Осіріс, хоч в інших місцях уникав наводити його.
145,1. Геродот поділяє єгипетських богів на три ієрархічні категорії. Перша в нього ^{note 21} і найдавніша складається з 8 богів, друга – з 12 богів, які народилися від цих 8, і, нарешті, третя з невідомого числа богів – нащадків 12. В розд. 42 він каже, що лише Осіріс та Ісіда шанувалися в усьому Єгипті, що було правильно для його часу. Цих єгипетських богів він уважає за найдавніших царів Єгипту до царювання Міна, першого фараона з людей. Про єгипетську релігію він одержав відомості від жерців бога Птаха в Мемфісі, на яких він постійно посилається. Проте можна сумніватися в тому, наскільки точно він переказує те, що там чув. Відомо, що єгиптяни поділяли своїх богів на три дев'ятки (еннеади). Перша з них була головною і до неї всупереч Геродотові належав Осіріс. Твердження про те, що боги були першими безсмертними царями Єгипту, не суперечить єгипетським віруванням.
145,2. Поряд із тим, що розповідається в «Одіссеї» про цноту Пенелопи, існували інші міфи, в яких Пенелопа не була бездоганною дружиною Одіссея, але порушувала подружню вірність. Геродот має на увазі версію, згідно з якою Пенелопа народила бога Пана від Гермеса. Греки ототожнювали свого Пана з єгипетським богом Міном.
146.1. У розд. 46 ідеться про те, що єгипетський бог Мендес відповідає грецькому Панові і що Мелампод переніс культ Діоніса з Єгипту до Греції (розд. 49).
146.2. За Геродотом походження Геракла, з одного боку, та Пана і Діоніса – з іншого, не однакове. Геракл, син Амфітріона і Алкмени, був спершу смертним, а потім став безсмертним напівбогом, але Пан і Діоніс завжди були богами. Цих богів греки запозичили в єгиптян і заведення їхнього культу стало в Греції часом їхнього народження.
146.3. Далі в кн. III 111 розд. Геродот повідомляє, що кориця (цинамон) за словами арабів вирощується в тій країні, де народився Діоніс.
147,1. Після ефіопського панування (XXV династія 715-664) влада перейшла до фараонів XXVI династії. Про поділ Єгипту на 12 частин (додекархія) нема свідчень в історичних джерелах. Відомі імена 5 фараонів цієї династії. Про фараона Нехо розповідається в розд. 152.
148.1. Словом «Лабіринт» (Лабюрінтос) греки називали палац правителів Кріту в Кноссі. В міфі про Тесея і Аріадну кноський лабіринт є житлом чудовиська Мінотавра. Геродот досить докладно описує так званий єгипетський лабіринт поблизу озера Мой-ріс (єгип. Ма-Ур) і оазису Фаюм (єгип. Па-іума), побудований фараоном XII династії (2000-1785 до н. є.) Аменемхетом III. Цей лабіринт був заупокійним храмом цього фараона і складався з основного святилища і багатьох пізніших маленьких прибудов фараонів XXVI династії, які Геродот уважав за основну будову. Він також помилково приписує будівництво лабіринту 12 царям, а не фараонові XII династії. Згодом лабіринт став не лише святилищем, а також адміністративним центром усієї країни. Кожний ном Єгипту мав у ньому свої приміщення. Тепер від лабіринту залишилися тільки підвалини будівель на досить обширній території.
148.2. Храм Артеміди в Ефісі був найбільшим із усіх давньогрецьких храмів (про нього кн. III, 60 розд.).
148.3. На основі описів Геродота і Страбона неможливо реконструювати лабіринт і опис, звичайно, був недосконалим, оскільки Геродот бачив лише частину всього комплексу.
148.4. Тут ідеться про піраміду в Хауарі.
149.1. Озеро Мойріс (тепер від нього залишилося те, що називається Біркет-ель-Урун) було природним басейном оазису Фаюм. Фараон Аменемхет III провів на ньому меліоративні роботи з тим, щоб зайва вода Нілу під час поводі збиралася в озері і використовувалася протягом решти року для зрошення єгипетських земель. Оазис Фаюм розташований у найнижчій його частині на 40 метрів нижче від рівня моря. Після того як рівень нільської долини підвищився, озеро перестало бути корисним для регулювання поводі Нілу.
149.2. Тут Геродот наводить хибні розміри. Вважається, що окружність озера була на половину менша від того розміру, який наведено в Геродота.
149.3. Геродот помиляється, кажучи, ніби озеро було штучним. Штучними можна назвати лише проведені на ньому меліоративні вдосконалення.
149.4. Не посередині, а на східному краї озера Геродот бачив озеро під час поводі, коли навколо нього розлилися води Нілу.
149.5. Там були статуї Аменемхета III заввишки до 20 м із постаментом.
149.6. Ідеться про канал, який тепер називається Бахр-ель-Юсуф.
149.7. Тобто під час поводі.
150.1. Можна припустити, що Геродот почув розповідь про викрадення скарбів царя Сарданапала (тобто Ашшурбанапала, 668-627 до н. є.) в Месопотамії до відвідання Єгипту.
150.2. Якщо йдеться про історичну особу, то припускається, що Сарданапал може ^{note 22} Оути ассірійським царем Ашшурбанапалом. Оповідання про викрадення його скарбів аналогічне оповіданню про Рампсініта (р. 121).
151.1. Неминучість вироку божества – типовий міфологічний та казковий мотив: незважаючи на всі спроби уникнути божественного вироку, все відбувається так, як було сказано.
151.2. Важко встановити джерело цього переказу про мідяний шолом Псамметі-ха. Навряд чи в пекучому кліматі Єгипту воїни могли носити мідяні шоломи.
152.1. Тут, як і в р. 137, Геродот замість п'яти фараонів XXV ефіопської династії називає лише одного Сабакоса (Шабака).
152.2. Історичним даним суперечать дані єгипетського жерця Манетона (Манефона), який називає трьох фараонів XXVI династії до Псамметіха І (664-610 до н. є.). Фараон Нехо (610-595 до н. є.) передував Псамметіхові II (595-589 до н. є.), який був третім фараоном цієї династії.
152.3. В цьому оракулі була пряма вказівка на участь грецьких найманців у встановленні XXVI династії. З ассірійських джерел відомо, що лідійський цар Гігес (685-652 до н. є.) послав допомогу Псамметіхові, щоб той спробував визволитися від ассірійського панування.
153,1. В єгипетських будовах не було колон такої форми, як грецькі каріотиди. Геродот, очевидно, мав на увазі чотирикутні пілястри, перед якими були поставлені великі статуї Рамсеса II, як у так званому Рамессеумі – святилищі, побудованому цим фараоном. Греки називали цю будову Мемнонієм.
154.1. Через неприязні стосунки карійців і греків для них було побудовано окремі табори.
154.2. Тлумачі, або перекладачі, становили окрему касту в Єгипті (розд. 164).
154.3. Амасій (Амасіс), передостанній фараон (570-526 до н. є.) XXVI дин. як проводар ворожого іноземцям руху (розд. 163), віддалив іноземних найманців на східний кордон Єгипту, але згодом він зрозумів, що йому потрібна допомога грецьких найманців і, відкликавши їх, зробив їх своїми охоронцями.
154.4. Слово «іномовні» є в одному з найбільших написів в Абу-Сімбелі на півдні Єгипту, де було велике святилище Рамсеса II. Напис вирізьбили найманці Псамметіха II, іонійці та дорійці.
154.5. Ідеться про залишки корабелень або про деревини, по яких витягали судна на суходіл для їхнього ремонту.
155,1. Розміри тут, певна річ, перебільшено. Про інший монолітний храм ідеться в р. 175. Його наказав побудувати фараон Амасій (570-526 до н. є.). Аполлоном греки називали єгипетського бога Хора, Артемідою – богиню-Бастет. Місто Буто було розташоване в західній частині Дельти. В ньому існував культ богині змії Уаджет («Зеленої»). Латоною (Лето) називали єгипетську богиню Мут, дружину бога Амона.
156.1. Існування «плавучих» островів визнавали греки, у яких священний острів Делос у центрі Кікладських островів уважався за плавучий. Єгипетське місто Хент-Мен (сучасний Ахмім) у греків називалося або Хемміс, або Панополіс, де існував культ бога Міна, у греків – Пана. Назва острова Хемміс зустрічається в формі Хембіс у Гекатея.
156.2. У греків Артеміда була сестрою Аполлона, але в єгиптян богиня Бастет (у Геродота Бубастіс) не була сестрою Хора, якого греки називали Аполлоном. Такі неточності можна пробачити Геродотові, зважаючи на надзвичайну заплутаність єгипетських релігійних уявлень.
156.3. Трагедія Есхіла, про яку згадує Геродот, не збереглася. Важко уявити, ніби Есхіл настільки перекрутив грецьку релігійну традицію, поставивши Деметру на місце Лето, матері Аполлона і Артеміди. В цьому закиді Есхілові виявляється негативне ставлення Геродота до «поетів» і в їхньому числі до драматургів.
157,1. Тут ідеться про Псамметіха І (664-610 до н. є.). Здобуття філістимлянського міста Асдод у Палестині – це історичний факт, хоч і не засвідчений у єгипетських джерелах. Навряд чи облога цього міста могла тривати 29 років. Імовірно Геродот початок облоги Асдода на 29 році царювання Псамметіха переніс на загальну тривалість облоги. Асдод греки називали Азотос.
158,1. Фараон Нехо (610-595 до н. є.) єгип. Некау, з'єднав Ніл каналом із Червоним морем. Ще до нього такий канал було прорито при фараоні Сеті (Птах мері-ен-Сеті, XIX династія 1314-1200 до н. є.), але піски пустелі засипали його. Перський цар Дарій (521 – 486 до н. є.) відновив цей канал і про це зберігся його напис трьома мовами. Остаточно цей канал було засипано пісками в VIII ст. н. є. вже після завоювання Єгипту арабами. ^{note 23}
158.2. Місто Патумос називається аравійським тому, що Геродот аравійську пустелю вважав за належну до Аравії, тобто Аравійського півострова.
158.3. Сірією Геродот називає крім власне Сірії також і Палестину. Аравійською затокою в нього називається Червоне море. Червоне море в нього Перська затока Індійського океану. 1000 стадій – тут очевидне перебільшення. Так само перебільшенням є число загиблих єгиптян.
159,1 Трієри почали будувати в Корінфі від кінця VIII ст. до н. є. Тирани Корінфа, Кіпселіди, спілкувалися з фараонами XXVI династії.
159.2. Ідеться про битву при Мегіддо в Палестині (міста, біля якого відбувалися битви єгиптян із сірійцями та ізраїльтянами). Тут згадується про перемоги фараона Нехо. Не встановлено, яке місто називається Кадітіс «великим містом Сірії» (тобто Палестини).
159.3. Очевидно, ідеться про присвяту на знак вдячності карійським найманцям. Святилище Бранхідів було розграбовано персами (кн. І, р. 46) ще до народження Геродота.
160.1. Після Нехо фараоном став Псамметіх II (595-589 до н. є.), який у Геродота називається Псаммій.
160.2. Історик Діодор Сіцілійський пише, що це сталося за царюванням Амасія (570-526 до н. є.), передостаннього фараона XXVI династії. Розповідь свідчить, наскільки розвинуто було почуття безсторонності в греків на їхніх змаганнях.
161.1. Фараон Апріес (589-570 до н. є.), єгип. Уах-іб-Ра.
161.2. Після здобуття Ієрусаліма (587 до н. є.) Навуходоносором II (605-562 до н. є.) він ще обкладав фінікійське місто Тір упродовж 13 років, але без успіху. Після відступу вавілонян Апріес одержав перемогу, про яку тут згадується.
161.3. Ідеться про «Лівійський логос» (кн. IV, розд. 159), але там не наводяться подробиці,
161.4. Під захистом грецьких найманців, яких він не наважувався послати проти грецького міста.
163,1. Місто Момефіс було розташоване десь на каналі, що з'єднував західне Ка-нобське гирло Нілу з озером Мареотідою (Мареотіс), а Марея була фортецею на західному кордоні Єгипту).
164.1. «Родами» (генеа) Геродот називає певні суспільні стани або класи, подібні до каст в Індії, в яких становище людини визначалося становищем її батьків. Проте в Єгипті не було такого строгого розмежування каст, як у давній Індії. Навіть члени однієї родини могли належати до різних станів. Щоправда, деякі професії були спадковими, як професії жерців і воїнів.
164.2. Тут не згадуються деякі інші важливі для суспільства стани, відомі грекам, як, напр., хлібороби та ремесники.
164.3. Такі назви, як каласірії та гермотібії, очевидно, мають бути єгипетського походження. Первісно каласіріями називалися війська, набрані в Нубії, але за часів Геродота первісний зміст цієї назви було вже забуто і обидві згадані назви означали піше військо.
164.4. Поділ країни на номи («провінції») належав іще до додинастичного періоду єгипетської історії і зберігався аж до часу римського панування. Цей поділ базувався на релігійних, етичних та історичних основах. У єгипетських джерелах налічується 44 номи.
165.1. Тут ідеться про ном у Дельті, а не в Горішньому Єгипті, де було місто Хемміс (Ахмім).
165.2. Кількість населення, очевидно, значно перебільшена.
166,1. З перелічених тут номів Фіванський був у Горішньому Єгипті, а всі інші в Долішньому.
167,1. Геродот цілком правильно тут підкреслює, що зневажливе ставлення до людей фізичної праці було властиве давнім народам. У Спарті всі види фізичної праці було доручено так званим періойкам і заборонено для повноправних громадян.
168.1. Про привілеї жерців було сказано в розд. 37.
168.2. Арура (тобто ділянка орної землі) мала форму квадрата, кожна сторона якого дорівнювала 52,50 м; Єгипетський або самоський лікоть як міра поверхні мав 0,525 м, а царський лікоть – 0,532,8 м.
 

 
168.4. «Арістер», або котіла, вміщували в собі 0,275 л.
 

 
181.3. Кірена підкорилася персам без опору (III, розд. 13).
182.1. Ідеться про портрет Амасія, такий, який клали в труну з мумією, тобто такий, як фаюмські портрети греко-римського періоду. Про сятилище Гери (Герайон) на Самосі в кн. III, розд. 60.
182.2. Справжнє значення цих дарів було в тому, що торговельний шлях із Єгипту до Егейського моря проходив через о. Родос і Кіпр. Фаселіда (Фаселіс) – приморське місто Лікії неподалік Памфілійської затоки було важливим портом на цьому шляху.
182.3. Це означає – перший із єгипетських фараонів. Можливо Геродот не знав, що Кіпр завоював ассірійський цар Саргон II (721-705 до н. є.) у 709 р. до н. є. і кіпріоти (Виплачували данину ассірійським царям Асархаддонові та Ассурбанапалові (680-627 до н. є.). Тут кінець «Єгипетського логосу».
 
 
© Aerius, 2003