У перспективі - дорога.
   Праворуч, ліворуч - акварелі. Далеко - ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
   Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
   Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
   Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
   Покірно йду за нею.
   …Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
   …Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
   …Потім згадую сливи.
   Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
   Тоді вона дала мені жменю.
   Та не були то сливи. Було дитинство.
   …На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
   Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
   А в потопі (пам'ятаєте?) були голуби.
   Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком.
   І каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
   Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
   …Дивлюсь знов на дорогу.
   За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
   Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
   Але все-таки що з дорогою?
   І сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
   По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
   Коли пройшла тінь і сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
   - Дорога?
   Але голуби не озивались.
   Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
   Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.
   …Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
 

 
   Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер.
   І закрутило,
   зашуміло
   в деревах.
   Був грім - то прийшла літня пахуча громовиця.
   Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.
   …А потім зашумів дощ.
   Вона шукала світло -
   - шукала,
   найшла,
   полетіла.
   Влетіла.
   Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
   То була кімната.
   Сіла на шафі - спокійно, сухо, тепло.
   Але хвилювалась.
   Її хвилювало звичайне світло - електрика.
   Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
   І от - чотири оксамитових стіни.
   Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
   Назад!
   Назад!
   І - в клавіші!
   Пронісся мелодійний звук.
   А що вона?
   …Ще раз у стелю розписану, а там
   в знемозі
   впала.
   Сиділа. Важко дихала.
   А її ніжки обгортав килим - то східний оксамитовий килим із Турції.
   Певно, кімната була незвичайна - то була кімната в моїй уяві.
   …А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
   Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
   …Так! Вона шукала вікна - вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
   Але вікна не було.
   А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
   Була в розпуці - її надто тривожило звичайне світло - електрика.
   …Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
   Чи чула вона, як сміялись дерева?
   Нічого не чула вона.
   Нічого!
   Нарешті
   - вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
   зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима
   - вікно.
   Вікна не було. І вона вмерла.
   …А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
   За десять хвилин світало.
   За годину я увійшов у кімнату.
   Вже ночі не було.
   Пройшла громовиця, пройшов дощ.
   Підводилось сонце.
   Пахло сонцем, пахло життям.
   Я зідхав глибоко й високо підвів голову.
   …Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
   То була ластівка.
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

03.09.2010