А ще хотілося солодкого, а нічого не було. Навіть торішньої халви. Він з’їв її тієї ночі, коли над барлогом щось голосно брязнуло. Тоді він побоявся виходити. І тепер було цікаво: що ж це був за «брязь»? Може, прилетіли зелені ведмежата з Місяця? А він спав і все найцікавіше проҐавив. Чудеса ж трапляються щохвилини, по всій землі, і може, навіть на Місяці.
У двері постукали.
– Ти чого спиш, у нас тут таке діється!
Це була Білка. Чаю він їй не запропонував, бо чай теж закінчився, навіть холодний.
Нашвидку сунув лапки у валянки і побіг за Білкою на лісові збори.
– Там усі вже зібралися, всі, всі! – тріскотіла вона без угаву, як сорока. – Там таке!!!
На галявині ніде було яблуку впасти. Всі щільно оточили когось, і ведмежа нічого не могло розгледіти.
– Дайте подивитися хоч одним оком, – канючила стара Зайчиха. – Не кожного дня гостей з Місяця зустрінеш.
«Зелені ведмежата! – збагнув ведмедик. – Прилетіли-таки!»
– Він дуже рідкісний, – сказав дядько Лось. – Такий білий і блискучий.
Ведмедик протиснувся вперед і нарешті зміг роздивитись дивного прибульця. Білий, гладенький, і напевно, холодний – хтозна, яка в них там температура на Місяці, може, там навіть улітку бурульки висять!
От би такого друга – білого-білого, великого й доброго.
– Його Холодильником звати! – сказала Лисиця Нора. Так начеб сама бувала на Місяці.
Ведмедик поглянув на Місяць і побачив, що далеко-далеко падає зірка.
«Поспішає до когось», – подумав Ведмедик і… провалився в сніжну нору. У вікно світив місяць, було тихо і навіть крізь сон цікаво: що ж там назовні, чи не трапилося чого?
