Перший раз я побачив рекламу тої дивної фірми на нашій корчмі.
 
   ВИ ЖИВІ?
   ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО КОЛИСЬ ПОМРЕТЕ.
 
   Само собою, в нашому селі такі оголошення не часто побачиш. Тож я підійшов ближче, щоб прочитати до кінця.
 
   ЗАВІТАЙТЕ ДО…
 
   На тому реклама обривалася, хтось одірвав закінчення та й забрав собі на пам’ять. Наші люди тягнуть до хати все, що тільки вдасться. Не знаю, кому й навіщо здався той клапоть реклами.
   Вдруге я побачив подібне оголошення на птахофермі.
 
   ПОХОРОННЕ БЮРО
   «ВІТА»
   ПРОПОНУЄ ВАМ СВОЇ ПОСЛУГИ.
 
   Дивно, коли похоронне бюро зветься «ВІТА», тобто «ЖИТТЯ».
   Я прочитав оголошення до кінця. Освіту маю, читати вмію, а всього так і не второпав.
   Запам’ятав я адресу того бюро. Одного дня поїхав до міста замовити добрива і за одним махом зайшов туди.
 
 

 
   Солідна фірма була ця «Віта». Великий засклений палац на центральній вулиці.
   А дівчата в уніформі посміхалися собі під ніс. Бачив я по очах, що за дурня мене мають. Я для них був такий собі сільський дядько. Правда, прийняли мене чемно, провели в канцелярію.
   За столом сиділа носата молодиця. Чиста тобі квочка. І квоктала, як та квочка.
   Рада, мовляв, що їхня фірма має клієнтів і в нашому селі. І що вони зроблять мене тут же, на місці.
   — Що це ви мені баки забиваєте, — кажу я сердито. Завжди злюся, коли з мене дурня роблять.
   А та квочка лиш хихоче і головою трясе. І вже ведуть мене до якоїсь комірчини. А за хвильку виводять з тої комірчини.
   Вели б мене чоловіки — я б опирався, але ведуть мене молоденькі веселі дівчатка, то я й іду, баран бараном.
   Вже й не тямлю, що це вони зі мною виробляють, куди ведуть. Слухняно йду куди кажуть, а все навколо дзижчить, гуде, шумить…
   Прикладають до мене якісь баняки, світять на мене якимись блимавками…
 
 

 
   А тоді садовлять мене за столик і частують кавою. Сиджу, чекаю, сам не знаю чого. І вдаю, буцімто все розумію, щоб не сказали: ото дурний селюк. Усі так вдають, хто нічого не розуміє.
   Аж тут гульк — відчиняються двері. І заходить…
   Заходить…
   Заходить я. Другий я.
   Заходить, значить, той другий, а я задкую. Добра тобі зустріч — з самим собою. Дозадкував я до стіни, далі вже нікуди. Та й підступаю сам до себе. Тисну йому руку. І кажу йому щось: як, мовляв, справи.
   — Помаленьку, — каже той другий я, — а в тебе як?
   — Та так, нічого, — відповідаю, — непогано, — кажу, — виглядаєш.
   Так ото ми балакали, аж сім потів нас облило — мене і його. Стоїмо, розгублені, мовчимо, наче горлянки заклало, навіть не дивимось один на одного. Добрячу мали тоді придибенцію, я і той другий я. І тут відкриваються двері, зі сміхом вбігають дівчатка разом з тою, схожою на квочку.
   І кажуть, що це, мовляв, і є те, про що ми домовлялися. Не знали, чи зуміють мені добре пояснити, і вирішили показати, як воно на ділі виглядає — той знаменитий винахід. На закордонних планетах, мовляв, він давно вже в моді.
   — Який винахід? — питаю.
   А дівчата кажуть, що той другий я — це зліпок з мене. Двійник нібито, чи що, назвали його якимсь ученим словом, вже й не пам’ятаю як. А я стою далі, дивлюся сам на себе, і соромно мені за самого себе перед самим собою.
 
 

 
   Ніколи б не подумав, що я так виглядаю, як виглядав збоку той другий я.
   Дарма. Завжди кажу собі: дарма. Це допомагає вибратися з халепи.
   Пробурмотів я собі під ніс те своє «дарма», та й слухаю, що дівчата розповідають. Вони ж, знай, мелють язиками, як найняті. Що це, мовляв, зараз дуже поширено — ще за життя мати ось такого двійника, а потім посадити того двійника на могилу замість різних янголів, богородичок чи всяких інших статуй, що раніше прикрашали могили.
   Що воно, мовляв, краще, а коли прикинути, обійдеться куди дешевше від янгола чи богородички.
   Той двійник сидить на могилі й балакає з тими, хто до нього підходить.
   На тих планетах, де фірма «Віта» вже не вдивовижу, люди ходять на цвинтарь, як ото на вечорниці-посиденьки, щоб побалакати собі з тими двійниками на могилах.
   Не тільки свічки приносять.
   Не тільки квіти.
   Ще й залюбки бесідують з небіжчиками.
   Двійники зроблені на славу, знають усе, що знав той, хто під ними лежить, і можуть говорити так само і про те саме, що й небіжчик за життя.
   — Дуже приємна розвага, — переконує мене та молодиця-квочка.
   «Як кому, як кому», - думаю.
   А чом би й ні? Хіба мені це зашкодить? Я уявив, як ото в поминальний день прийде до мене на могилу моя стара, а я від душі скажу все, що про неї думаю. На повний голос… Як умру, то вже наберуся відваги!
   А ще сусіди прийдуть, аякже, мають до кого там ходити, а я їм тоді все викладу, ось не зійти мені з цього місця, коли не викладу, — про ту кляту липу й крадені дрова…
   Усе мені торочила: мовчи та й мовчи. Моя стара. Я мовчав. Ось помру — не мовчатиму. Звісно, покійник може сказати все, що тільки заманеться.
   Гм, покійник… Це, звичайно, не те, що живий, але як інакше скажеш усе, що хотілось би сказати за життя?..
   В тому місці, де ховають мою рідню, огорожа доволі низенька і до вулиці близько. Хай-но хтось тільки пройде мимо. Хай тільки спробує показатись наше сільське начальство. Я ж їм, злодіякам, розсучим синам, покажу, де раки зимують…
   А скільки злодіїв завелося на нашому цвинтарі, крадуть усе підряд, варто комусь принести яку-небудь свічечку на могилу — тут же й украдуть…
   А тепер — дзуськи. Сидітиму на могилі і все бачитиму.
   «Ти, негіднику! — крикну. — Ану облиш свічку, вже як крадеш, то кради у живих, а мертвим дай спокій!»
   Доведеться безперестанку сидіти, як та статуя. Але то байдуже. Зате побачу всіх злодіїв і поскаржуся сторожеві, що мене, мертвого бідолаху, обікрали. Або, ще краще, скажу жінці, щоб принесла каміняччя — рука в мене замашна й влучна…
   Але що мене найбільше тішило, так це те, що тепер уже скажеш усе, що схочеш. Усе, що думаєш.
   Кожному скажу все, що думаю. Не раз я собі міркував: ось жив чоловік та й помер, звільнився від усього земного, дістав повну волю. І що йому з тої волі, раз язик мертвий? А ось тепер — інша річ, тепер можна подумати, що кому скажеш…
   Звичайно, я тут же заплатив за цього двійника. І за його встановлення. І попідписував усі потрібні папери. Двійника мали поставити на могилу відразу ж після моєї смерті.
 
 

 
   Приїхав я додому, та й розказую жінці й усім домашнім, чого тільки не зможе ота науково-технічна революція. Домашні крутять головами і кажуть: що ж тепер буде, тепер люди боятимуться ходити на кладовище, бо на могилах сидітимуть мерці.
   Ой, а що було потім…
   За два роки вмерла теща.
   «Всі ми там будем, — подумав я, — шкода, звичайно, людини, але, що не кажи, а дома стало спокійніше. Теща, як ото теща, все накручувала жінку проти мене».
   Ну, але йдемо на кладовище. Вперше після тещіної смерті. Прийшли, а на могилі… сидить теща.
   Мене аж затіпало, мало не втік з кладовища. Але тут же опам’ятався. «Це ж не вона, — думаю, — це лиш її подоба, статуя з похоронного бюро».
   А теща вже мене стрічає.
   — Антосю, — гукає, єхидно посміхаючись, — а йди-но сюди, синочку! Нарешті я дочекалася, щоб сказати тобі все, що цілі роки в собі душила.
   Що було робити? Це ж жінчина рідна мама, не хто-небудь. Рота їй не заткнеш.
   Ох і дала ж мені прикурити! А я мовчав, не хотів робити на цвинтарі кумедії ворогам на втіху.
   Та ще й жінка щипала мене за руку, ледь шкіри не відщипнула.
   Люди дивляться на нас і регочуть. «Смійтеся, смійтеся, — думаю, — почекайте лишень, і у вас повмирають родичі, і вам буде те саме, як вони сядуть на могили. Це зараз вони такі терплячі та витримані. Хай-но тільки помруть…»
   У людей аж сльози текли від сміху, дехто вже й не міг реготати і втікав геть…
   «Давай, просторікуй собі, стара відьмо, — думав я. — Почекай-но, я ще сяду отут коло тебе. Тоді мені буде однаково, не панькатимуся з тобою, будь певна. А часу буде на розмови, часу… Роками, десятиліттями сидітимемо поруч».
   Як тільки помру…
 
 

 
   Тепер наше кладовище, як і на високорозвинених закордонних планетах, переповнене двійниками…
   Фірма «Віта» процвітає.
   Здавалося, ото буде потіхи на кладовищі! Адже мало не на кожній могилі чубитиметься пара двійників. Чого тільки не почуєш, коли перегукується могила з могилою…
   Яка там потіха — кладовища порожні, свічок та квітів ніхто не носить, а як хтось коли й поткнеться з букетом чи вінком, то й утече зразу.
   Ось тільки тепер люди стали по-справжньому боятися покійників. І не, дивно. Бо мертвим нічого втрачати, вони виливають усе накипіле на душі. Бодай на кладовищі можна це зробити. От і я…
   І я колись нарешті скажу все, що думаю про наш світ. Геть усе скажу.
 
 
   © ВСЕСВІТ. - 1989. - № 6.
   © КОРОЛЬ Олег, переклад з чеської, 1989.