…Це сталося. Нарештi сталося… Тепер треба було по думати лише про одне - що робити з тiлом. Іншого ви ходу не залишалося: його не обхiдно розчленувати. Я вже знаю, що людськi тiла - коли вони перетворюються саме на тіла - мають рiзну вагу: тi, що померли власною смертю, набагато легшi i гнуч кiшi від тих, кого було вбито. Менi доводилося пiднiмати мерцiв. З дитинства я часто потрапляла на похорони i навiть iнодi допомагала дорослим перено сити тiло до труни, пiдставляючи пiд п’яти свої маленькi долонi. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, i вона завжди брала мене iз собою, вважаючи, що не можна вiдгороджувати дитину вiд будь яких проявiв життя. А смерть - життя вiчне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я бiльше люблю висушенi або паперовi квiти. I не боюся мертвих тiл.
   I ось тепер, напружуючи м’язи i тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тiло з килима на розстелену клейонку… Чоло цiєї свинцево лялькової тушi було ще вологе вiд краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося пiд руками, гальмувало рух, застрягало пiд пахвою чи лопатками, тодi голова закидалася назад, i вiд цього очi час вiд часу вiдкривалися i втуплювалися в мене порожнiми сiро водянистими зiницями. Це було неприємно. Але врештi я здогадалася обрiзати довгi пасма гострим ножем майже пiд самий корiнь. Нарештi останнiм поштовхом я зiпхнула тiло на клейонку. I дозволила собi першу цигарку.
   Вона лежала передi мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) - ноги переплелися, одна рука завелася пiд спину i, здається, вивихнулася пiд час цих пересувань; бiла спiдниця задерлася, колготки розiрвалися, а з пiд зiм’ятого пiджака виглядав комiрець бездоганно бiлої блузки, все засипалося й облiпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косме тикою, i я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного ан глiйського костюма, цiєї батистової блузки, колготок фiрми «Леванте» i дорогої французької бiлизни.
   Перепочивши, я зав’язала на головi бандану, аби власне волосся не лiзло менi в очi пiд час роботи, роздяглася, лишивши на собi тiльки бiлизну та великий клейончатий фартух. Перевiрила дверi, вiкна, на пiдлозi акуратно розклала ножiвку, три ножi рiзного розмiру, ганчiр’я та три порожнi тази… Нарештi це сталося.
 

 

День перший

 
   Iнформацiйна аґенцiя знаходилася в центрi мiста i займала одну з най престижнiших у місті будiвель, двад цятий поверх якої увiнчувала ґотична башта кав’ярня. З десяток років тому аґенцiя орендувала кiлька кiмнат на першому поверсi i ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка iнформацiя стала об’єктом купiвлi та продажу. I ось тепер тут було безлiч вiддiлiв i купа працiвникiв, якi знали один одного лише в обличчя. Кожен пiдроздiл був окремою державою.
   Вiрi призначили зустрiч рiвно на дев’яту. Пiзнiше починалася загальна нарада. До красивого будинку Вiра приїхала о восьмiй. Їй завжди потрiбен був час, аби обмiркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькi хитрощi, про якi знала тiльки вона. Адже довколишні люди сприймали Вiру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жiнкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фiльм Мiхалкова. Сьогоднi у неї був важливий день - вона влаштовувалася на роботу.
   Вона й до того працювала не де небудь: на одному з каналiв телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так i називалася: «Новини вiд Вiри». На телебаченнi, особливо на її каналi, панував справжнiй безлад. Нiхто нiколи не знав, що знiматиме завтра. Самовпевненi хлопчики та дiвчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собi на вечiр новий шматок м’яса чоловiчої чи жiночої статi. Цей свiт був їй чужий. За десять рокiв своєї кар’єри Вiра навчилась усього. Мода, полiтика, медицина, економiка, кримiналiстика - вона хапалася за будь якi теми. В неї був єдиний Божий дар - шалена iнтуїцiя. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» i на iспитах в унiверситетi, i пiд час бесiд у прямому ефiрi, i в словесних баталiях з письмен никами чи полiтичними дiячами. Але усi її починання тонули в драговинi безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачiв.
   Пiдсвiдомо Вiра шукала виходу. Всi шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. I от рiвно мiсяць тому, пiсля важкого, нiби вiз, який вона тягнула пластилiновою дорогою, iнтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообiдати до Прес клубу. Це було її звичайне мiсце побачень із друзями та надiйний прихисток вiд набридливих прихильни кiв - туди пускали тiльки за посвiдченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярiв та телевiзiйникiв ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у помiч!», смаженi ковбаски йменува лися «Рука Москви», а смачна велика вiдбивна, яку Вiра зазвичай замовляла пiсля овочевого салату «Дебати», проходила пiд кодовою назвою «Наших б’ють!» На стiнах красувалися вирiзки статей, кари катури та смiшнi заголовки з вiдомих газет. Офiцiанти, бармен та господар ресторану завжди приязно вiталися з нею i нiколи не пiдсажували за її столик iнших клiєнтiв - це було табу: Вiра не любила спiлку ватися пiд час обiду.
   Того дня, зайшовши до Прес клубу, вона невдо волено зiтхнула - майже за кожним столиком сидiли знайомi та напiвзнайомi, зала була сива від тютюно вого диму. Пiсля мерзотної ковзанки, якою здалося iнтерв’ю, Вiрi не хотiлося ні з ким розмовляти. «Ваш столик вiльний, панi Вiро!» - приязно звернувся до неї адмiнiстратор. Знесилена Вiра жестом показала:
   «Менi - як завжди!» i пройшла до зали. З нею вiтали ся, вона посмiхалася до всiх, не зупиняючись, не всту паючи в необов’язковi балачки - їй хотiлося скорiше випити склянку прохолодного соку фреш, яка вмить з’явилася на її столику, щойно вона наблизилася до нього. Працювати з постiйними клiєнтами тут умiли.
   Не встигла Вiра зробити ковток, як у дверях зали з’явилася знайома постать, i Вiра незадоволено насупилася: «Ну, цей вже точно не промине!» Справді, котячою ходою до неї наближався давнiй знайомий, новiтнiй «папараці» на прізвисько Дон Педро.
   - Ну що, Вiрунчик, - одразу почав вiн свою звичайну пiсню, з якою звертався до всього, що пересувалося й мало необережнiсть носити спідни цю. - Може, вiзьмемо тут по бройлерку - i до тебе?
   - Краще - до тебе! - вiдказала Віра. - Вагiтнiй Аллочцi треба гарно харчуватися, та й тесть, гадаю, не вiдмовиться пiдтримати компанiю.
   - Ну от, ти завжди знайдеш чим зiпсувати свято душi! До речi, я сьогоднi перехопив на рекламцi пару тисяч, так що ти подумай!
   - Добре, - пообiцяла Вiра, - я поки подумаю i пообiдаю, а ти, будь ласка, iди накресли пару формул.
   Останнiй вираз вона пiдхопила з фiльму «Сiмнад цять миттєвостей весни» - так сказав Штiрлiц п’я ненькiй дамi, яка чіплялася до нього в ресторанi. Дон Педро, ще трохи повисiвши у Вiри над головою, сумно пiшов до бару «креслити формули», якi зазвичай складалися з трьох чотирьох чарок коньяку i «полiру валися» соткою горiлки «Абсолют». Вона не могла розмовляти з ним iнакше. Небезталанний хлопець, уїдливий i досить дотепний у свої статтях, вiн, як шахтар стахановець, старанно працював на свою кишеню й очi його запалювалися лише тодi, коли йшлося про грошi. У своїх писаннях вiн мiг довести до абсурду будь яку ситуацiю. Вiра звернула увагу на його прізвище давно, прочитавши його статтю про смертельне отруєння дiтей несвiжою рибою в дитя чому садку, яка мала веселенький заголовок: «Рибки закортiло!» Цей розв’язний тон Дон Педро свiдомо плекав у собi, адже на нього добре клювали багатi замовники - бульварна преса, еротичнi журнальчики та деякi нiчнi канали телебачення. «Коли я заробив свою першу тисячу зелених…» - приблизно так вiн починав кожну розмову, навiть якщо йшлося про погоду.
   Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома вiдступала, роздратування миналося. Вiра вже могла спокiйно огледiти присутнiх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо - до столика прямувала скандально вiдома журналiстка на прі звисько Луза. Свої еротичнi опуси ця колишня поетеса пiдписувала псевдонiмом Луїза Задова, тому гострi на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазi й iнше - лузу на бiльярдному столi, в яку залюбки можна було закотити кулю. I Дона Педро, i Лузу Вiра називала не iнакше як «камарилья». Вона взагалi не терпiла епатажних «акул пера» i не розумiла, чому їм майже скрiзь давали «зелене свiтло» пiд назвою «пiпл хаває». А «пiпл» справдi з задоволенням сприймав i ненормативну лексику, й брутальнi вiд вертостi, й повну до себе зневагу. Луза спецiалi зувалася на скандальних iнтерв’ю, якi брала у зiрок естради, не вiдходячи вiд їхніх лiжок. У потрiбний момент пiд час фотозйомки з черговою жертвою вона вмiла миттєво розстiбнути блискавку свого шкiряного комбінiезону або, як штукар еквiлiбрист, виставити наперед свiй апетитний, ледь прикритий спiдницею задок. За цi матерiали й знiмки їй платили шаленi грошi.
   - Привiт! - на увесь зал закричала Луза. - Смаже ного хочеш?
   - Дивлячись чого, - вiдповiла Вiра. Вона знала, що Луза мрiє знятися в її програмi.
   - А з чого замовиш! - запевнила Луза. - Напри клад, вчора я дiзналася розмiри одного мiсця у са мого…
   Вона назвала прізвище вiдомого дипломата.
   - Слухай, Лузо, у мене був важкий день, - сказала Віра. - Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею - вiддаю перевагу хорошому шматку м’яса! - І щоб перевести розмову, додала: - До речi, в тебе смiлива суконька…
   Суконька на Лузi була й справдi смiлива - чорна сiтка, крiзь яку свiтилася червона гiпюрова бiлизна.
   - Ти мене не хочеш! - надула губки Луза. - Що ж, заждемо кращих часiв! - i, помiтивши бiля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормi.
   «Ну чому я маю з ними спiлкуватися? - знов роздратувалася Віра. - I чого вони всi вiд мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабко духа, що не можу дати вiдкоша раз i назавжди?
   Мабуть, треба змiнити кав’ярню - тут стає надто не затишно!» Нiби на пiдтвердження цих думок, до ресторану увiйшов ще один представник «камарильї», такий собi Понiн - редактор популярного iлюстро ваного журналу для чоловiкiв. Це була найкумеднiша постать у журналiстськiй тусовцi, його називали не iнакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiстицi?» Поня був носiєм «чорної мiтки». Це означало, що вiн стiльки разiв насолив своїм колеґам, що поганi чутки про його непрофесiоналiзм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди вiн прийшов. Одного разу Вiрi довелося звернутися до нього по роботi. Питання було про стеньке, але Поня перед тим, як вiдповiсти, суворо запитав: «А скiльки ви рокiв працюєте в журналiс тицi?» Потiм з’ясувалося, що це його «коронне» запи тання й, вочевидь, дуже болюче, бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею пiдлабуз ництва, ще вчився в унiверситетi i нiяк не мiг його закiнчити.
   Разом із Понею йшла якась незнайома жiнка.
   Парочка прямувала до Вiриного столика - це було зрозумiло з першого погляду. «О, Господи!» - подум ки зiтхнула Вiра.
   - Панi Вiро, - не без притаманної йому зверхности сказав Поня. - Познайомтеся, це - Лiлiана Поволоць ка, редактор вiддiлу захiдної культури iнформацiйної аґенцiї. Вона давно мрiє з вами поспiлкуватися. Й ось така приємна нагода…
   Вiрi довелося посмiхнутися й запросити жiнку до столу. Поня чемно розкланявся.
   Навiть у напiвзатемненому примiщеннi жiнка не зняла великих чорних окулярiв. Вона почала розмову зовсiм по чоловiчому:
   - Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрiча лися?
   - Цiлком можливо, адже я буваю у багатьох мiс цях, - вiдповiла Вiра, намагаючись проникнути за чорнi скельця окулярiв нової знайомої. Вона була впевнена, що бачить її вперше.
   - Нi, я маю на увазi, зустрiчалися колись давно.
   Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?
   - Навряд чи. Я вчилася в iнтернатi, - сказала Вiра.
   - Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося менi дуже знайомим.
   - Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.
   - I навiть не одну! Ви дуже талановита журна лiстка. Прикро, що у вашого каналу така репутацiя…
   Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.
   «Чортзна що! - подумки обурилася Віра. - Ще одна божевiльна вихователька на мою голову!»
   - Ви нервуєте, - раптом сказала Лiлiана. - Гадаєте, це пустопорожнi теревенi? А в мене до вас цiлком кон кретна пропозицiя - я б хотiла запросити вас на робо ту у свiй вiддiл. Нам потрiбнi такi люди, як ви.
   Працювати в респектабельному аґентствi було давньою Вiриною мрiєю, але вона нiчим не виказала своєї зацiкавлености.
   - Це досить несподiвана пропозицiя, - сказала во на. - Треба обмiркувати…
   - Я вас не кваплю.
   Жiнки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотрiб», про його небанальне оформлення. Жiнка так i сидiла в окулярах, потягуючи крiзь соломинку велику порцiю мартiнi з лимоном.
   - I все ж, ми з вами десь зустрiчалися. Можливо, й приятелювали… - замрiяно сказала Лiлiана. - Знаєте, як буває: побачиш людину, i з якихось закапелкiв па м’ятi випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрi неш когось зi свого дитинства. У мене було багато друзiв. Зв’язки дитинства - наймiцнiшi. Золота пора…
   - Так, - стримано погодилася Вiра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.
   - Ми всi - родом з дитинства, - процитувала Лiлiана. - Яка в цьому мудрiсть! Ви, до речi, де мешкали?
   - В «царському селi», - вiдповiла Вiра.
   - О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?
   - Навряд. Я майже нi з ким не спiлкувалася, крiм однiєї сусiдської дiвчинки, яка потiм померла пiсля операцiї на серцi. Тiльки її й пам’ятаю.
   Розмова почала зависати. Помiтивши це, нова зна йома поквапилась її припинити.
   - Ну що ж, менi було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицiю?
   - Завтра я маю їхати у вiдрядження. Я б змогла пiдiйти до вас через мiсяць - зараз у мене багато роботи.
   - Довго! - зiтхнула Лiлiана. - Але менше з тим, ми на вас зачекаємо. Отже, домовились - за мiсяць ви у мене?
   Жiнки попрощалися. Вiра ще посидiла в ресторанi, обмiрковуючи зустрiч, поки не дiйшла рiшення, що те, що трапилося, - це шанс змiнити життя.
   I ось тепер вона стояла перед аґенцiєю i нервово поглядала на годинник. За п’ятнадцять до дев’ятої Вiра вiдчинила важкi дубовi дверi з табличкою «Вiддiл культури».
   Три пари очей одразу ж втупились у неї. У великiй кiмнатi за скляними перегородками, як риби в акварiумах, сидiли три жiнки. До внутрiшньої кiмнати з табличкою «Шеф редактор» вела зелена килимова дорiжка. Всi три жiнки були приблизно одного вiку з Вiрою. Вона приязно усмiхнулася до них i рiшуче увiйшла до приймальнi.
   За бiлими дверима була справжня оаза - невелика свiтла кiмната, заставлена вазонами з японськими карликовими деревами, кiлька круглих акварiумiв на високих кованих пiдставках з «золотими» рибками та картини на стiнах (переважно - добре зробленi копiї Бройґеля) створювали особливий екзотичний зати шок. За деревами, акварiумами та картинами Вiра не одразу помiтила у кутку секретаря. Спершу вона вiд чула на собi його погляд. Оточений майже з усiх бокiв вазонами, за бiлим столом сидiв тендiтний молодик у бездоганному сiрому костюмi й уважно дивився на Вiру.
   - Менi було призначено на дев’яту, - сказала вона.
   - Зачекайте, будь ласка, Лiлiана Олегiвна вас за просить, - привiтно промовив молодик, вказуючи їй на стiлець. До зустрiчi лишалося ще п’ять хвилин.
   Екзотична приймальня розслабляла. Вiра навiть вiдчула дрiмоту i легкий головний бiль. Сидiти навпроти занадто уважного молодика i мовчати було неприємно, але Вiра намагалася вiдiгнати неґативнi вiдчуття. Врештi, вона так довго мрiяла потрапити сюди. Пiсля надмiрної розкутости телевiзiйникiв пiдкреслена офiцiйнiсть i тиша аґентства здавалися їй майже священними. Молодик щось набирав на комп’ютерi, його тонкi пальцi швидко вiдбивали ритм.
   Вiра помiтила, що нiгтi його акуратно пiдфарбованi блiдо молочним, майже непомiтного тону, лаком.
   Рiвно о дев’ятiй секретар зайшов до кабiнету. За хвилину вiн запросив Вiру.
   За довжелезним чорним столом сидiла розкiшна бiлявка - її недавня знайома Лiлiана Олегiвна Поволоцька. Вона дивилась вiдкрито i привiтно, витримуючи паузу. Вiра сiла навпроти i, також вiдкрито i прямо, глянула у вiчi майбутнiй начальницi.
   Тiльки тепер, коли та була без окулярiв, Вiра помiтила, що одне око Лiлiани Олегiвни було зеленкувате, а друге - блакитне. I вiд погляду цих очей у Вiри десь усерединi - ближче до шлунку - пiднялася хвиля солодкавої нудоти. Так iнодi буває, коли раптом бачиш щось надто потворне або неприродно прекрасне.
   - Я рада, що ви прийшли, - сказала Лiлiана Оле гiвна, - вважаю, те, що ви робили на телебаченні, - блискуче. Я ваша щира прихильниця. У нас у вiддiлi є вакансія, але я пропоную вам посаду мого заступ ника. Менi самiй важко впоратися з таким обсягом роботи, а ви, як менi здається, висококласний спе цiалiст. Як ви на це дивитеся? Для початку ваша ставка складатиме - плюс мiнус - тисячу доларiв.
   Але це - першi три мiсяцi, потiм отримуватимете бiльше. Ну як, згоднi?
   - Коли приступати до роботи? - запитала Вiра.
   - Хоч зараз. Пишiть заяву. Сьогоднi вирiшимо усi кадровi питання, поставимо вам гарний стiл, познайо митеся iз колеґами… Я зацікавлена, аби ви увiйшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кiлька днiв вiдлiтаю до Осло.
   Лiлiана Олегiвна запропонувала каву, i Вiра не вiдмовилася. Каву секретар принiс у крихiтних порцелянових фiлiжанках. Ковтаючи запашну гарячу рiдину, Вiра намагалася якомога приязнiше дивитися в обличчя новiй начальницi, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували рiзнобарвнi очі, й Вiру охопила нiяковiсть із присмаком жалю й огиди.
 

* * *

 
   Перший день на новiй роботi був суто орга нiзацiйний. Вiрi видiлили й обгородили скляною стiн кою просторий куток у приймальнi. Володимир, секретар Лiлiани Олегівни, сприйняв це без ентузi азму. Сама Лiлiана, пiдписавши Вiрину заяву, поїхала додому збиратися у вiдрядження.
   У вiддiлi панував спокiй. Вiра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками i намагалася налагодити контакти з колеґами.
   Три жiнки поставилися до неї з обережнiстю, i спершу розмови не йшли далi чемних привiтань.
   Пам’ятаючи неписанi закони «вхiдчин», Вiра купила двi пляшки шампанського та коробку цукерок i пiд час обiдньої перерви запросила всiх до себе за стiл. На цьому невеличкому фуршетi вона з цiкавiстю спосте рiгала за спiвробiтницями. Всiх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних мiсцях усi жiнки мають однаково вишуканий вигляд.
   Алiна спецiалiзувалася на кiнокритицi, Ярослава писала про музичнi новини, Зарiна займалася театром.
   Вiра здивувалась їхній стриманостi навiть пiсля третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жiнка складала подумки речення i старанно стежила за правильнiстю наголосiв i артикуляцiї. Всi троє були як на сценi. Вовик вiд шампанського вiдмовився, зіславшися на дiєту, i пiшов уживати корисну їжу в редакцiйний буфет.
   Вiра старанно пiдтримувала розмову i намагалася ставити якомога бiльше легких запитань. Їй ввiчливо вiдповiдали. Але вона вiдчувала, що весела жiноча балачка не клеїться. Жiнки уникали дивитись їй у вiчi i явно нудьгували, час вiд часу розглядаючи свої довгi старанно вiдполiрованi нiгтi.
   Зрештою Вiрi здалося, що вона намагається розво рушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмiшка перетворилася на маску, яку кортiло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» - майнула крамольна думка, але шансу для вiдступу вже не було.
   - Ще шампанського? - запитала вона.
   - Взагалi, ми на роботi не вживаємо… - презирливо скривила губи Ярослава.
   - А я вiддаю перевагу «Астi мартiнi», - додала Алiна.
   - Дякуємо, - пiдвела риску Зарiна. - Iншим разом.
   Вiдбувши цей «номер», Вiра взяла свiй маленький блокнотик i вже пiсля перерви вирiшила заскочити у башту кав’ярню випити кави.
   Швидкiсний лiфт за хвилину пiдняв її нагору.
   Вибравши найдальший столик, Вiра вiдкрила свiй блокнотик i почала записувати враження.
   «Алiна» - вивела вона на першiй сторiнцi i замислилась. Їй завжди було цiкаво записати першi враження про людину, щоб згодом перевiрити свою iнтуїцiю. Отже, Алiна. «Смаглява Барбi, - писала Віра. - Бездоганнi пропорцiї. Волосся довге, фарбова не. Насправдi, певно, має темно каштановий вiдтiнок.
   Дурненька? Скорiше - дуже стримана. Здається, одружена. Нiчого цiкавого». Наступний абзац, пiд на звою «Ярослава», був такий: «Нервова красуня з озна ками прихованої стервозности. Тричi непомiтно штов хнула ногою Алiну, коли розмова зайшла про Л. О.
   На пальцях - три каблучки: двi зi смарагдами та то ненька з дiамантом. Вище лiктя - синець. Мабуть - бурхливе особисте життя. Незамiжня. Розумна. Зла».
   «Зарiна. Мовчазна. Iнтелiґентна провiнцiалка.
   Темна конячка. Поки що - все». «Вовик. Павучиха з бiлими очима. Підлабузник».
   Спостережень було небагато. Вiра швидко допила каву i спустилася вниз.
   Коли вона зайшла до кiмнати, усi четверо стояли бiля столу Зарiни i про щось жваво розмовляли.
   Помiтивши нову начальницю, зграйка швидко пурх нула по своїх акварiумах.
   «О Господи, - подумала Віра. - До усього цього треба ще довго звикати… Нiчого, прорвемося», - i, сiвши за свiй стiл, почала розбирати папери.
 

* * *

 
   Алiна повернулася додому об одинадцятiй.
   - Знову збори? - невдоволено запитав чоловiк. - Ваша вiдьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…
   - Це не твiй клопiт! У нас ще одна вiдьма - нова «замша»… - втомлено вiдповiла Алiна i попрямувала до ванної.
   - А ти сподiвалася, що це мiсце для тебе, дурнень кої? - ледь устиг вставити шпильку чоловiк. - З тобою у Лiлiани все скiнчено, можеш не хвилюватися.
   Алiна вiдкрутила кран i почала здирати з себе сукню - вона занадто пахтiла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторанi.
   «Проклята сука, - думала Аліна. - Ти ще поплачеш, погань така…»
   Вона швидко натягнула нiчну сорочку. Вже заси наючи, вона повторювала: «Iще поплачеш, суко!»
 

* * *

 
   Ярославу Володимир пiдвiз на своєму авті пiд самий пiд’їзд.
   - Тебе провести до лiфту? - запитав вiн.
   - Нi, сонечко, їдь додому, - вiдповiла жiнка.
   - А поцiлувати? - кокетливо закотив очi Вовик.
   Вони нiжно поцiлувалися. Пiд час поцiлунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислиз нула з авта.
   Вовик ретельно витер губи бiлою хусткою i за пустив двигуна.
   Ярослава ще довго курила на кухнi. «Треба з цим закiнчувати, - думала вона. - Припиняти негайно, iнакше - смерть, а то ще й гiрше - дурдом. А там - сiрий халат i божевiльнi очi, як у Ольги…». I щойно вона так подумала, як зовсiм iнша, незалежна вiд її розуму, сила пiдняла її i примусила швидко розпа кувати одноразовий заштрик.
   Голка увiйшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», - подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових iнтеґралiв. Її обступили легкi тiнi. Голова схилилася на стiл.
 

* * *

 
   На порозi Зарiна одразу ж потрапила у мiцнi обiйми. В її вуха полилися безсоромнi, жагучi слова.
   Вона обожнювала цю брутальнiсть, цi болючi обiйми, усю цю гру.
   Вiн притис її до стiни. Але їй спочатку кортiло одягти капцi з рожевою облямівкою. ЇЇ капцi. Їй кортiло швидше залiзти у джакузi - ЇЇ джакузi. А потiм витертись ЇЇ пухнастим рушником.
   - Коли вона повертається? - запитав вiн.
   - За тиждень, ти ж знаєш.
   - А менi сказала, що завтра…
   - За тиждень, - посмiхнулася Зарiна. - Ти - дурненький рогач!
   Вiн бiльше не дав їй сказати анi слова. I тiльки капцi з рожевою облямівкою муляли йому очi…
 

* * *

 
   …Цiєї ночi Вiра прокинулась о пiв на першу. Взага лi, вона була «совою», але сьогоднi, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна вто ма охопила її, i вона, не роздягаючись, лягла на диван.
   I вмить заснула.
   Прокинулась теж одразу, нiби випiрнула з пiд важкої хвилi незрозумiлої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового мiсця i почне працювати на повну силу. Вiра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.
   Вiра знала, що iдеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало рiзке розмежування в суспiльствi.
   Iдеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бiднi. Колись їй доводилося працювати, мiсяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлiбом.
   Вона добре пам’ятала нав’язливi мрiї про шматок пiдрум’яненого м’яса з кров’ю i люто ненавидiла той час. Але тодi з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабел ли» й iнодi навіть почувалися щасливими, у них було безлiч часу для спiлкування i однаковi турботи про хлiб насущний.
   Великий бiлий мiсяць з iдеально рiвними краями свiтив прямо в обличчя. Он воно що! На Вiру завжди впливав мiсяць. У дитинствi вона навiть вигадала, що то її брат, i могла дивитися на нього до ранку. При повному мiсяцi Вiра нiколи не засинала. Мiсяць гiпнотизував її. От i зараз, упавши в якийсь транс, Вiра не могла поворухнутися. Усi думки полишили її, i тiльки iз самої глибини мозку виринали асоцiацiї…
   Ось вона маленька… Такий самий мiсяць зазирає у вiкно. На ньому темнi плями, вони поволi зливаються i складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чiтко бачить це обличчя - старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вiрою усе нижче. Вiра кричить.
   Обличчя вимальовується чiткiше - то вже стурбоване обличчя мами.
   - Тихо, тихо… - шепоче мама, - усе добре. Це - сон. Зараз буде iнший. Про кого ти хочеш?
   - Про золотого птаха, - вiдповiдає маленька Вiра.
   - Зараз буде сон про золотого птаха, - впевнено говорить мама i кладе на чоло свою холодну долоню.
   «Хочу про птаха», - сама собi говорить Вiра, але думки крутяться довкола роботи. Вiра знову вiдчуває солодкаву нудоту, як тодi, при поглядi в очi Лілiани Олегiвни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» - якась давнiшня, забута iсторiя, в якiй дiють тi ж самi люди. Але де ж вона могла їх бачити ранiше? Точно - нiде.
   «Це просто втома! - заспокоює себе Вiра. - Так на мене завжди впливає повний мiсяць. Якби я знала, що сьогоднi - нiч повного мiсяця, запросила б до себе Альбика, i тодi б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнiм кандидатом у чоловiки. Вже кiлька рокiв вiн наполегливо пропонував Вiрi руку i серце, та в неї нiколи не було вiльного часу, щоби серйозно поставитися до цiєї пропозицiї. Крiм того, Вiра вже звикла жити сама.
   «Треба з усiма познайомитися ближче, - вирiшує Вiра, - не може бути, щоб я не знайшла до них клю чик! На роботi треба почуватися комфортно…»
   Вона заснула лише пiд четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свiй сон, то чiтко побачила б у ньому iдилiчну картинку: кiлька веселих дiтлахiв сидять на лавочцi i гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тiнь. Вона завжди маячить на тiй лавцi. Дiтлахи переглядаються, смiються, бавлять ся її чорним лакованим ціпком. Картинку поволi за криває яскраве пташине крило…
   «Золотий птах…» - увi снi посмiхається Вiра.
   Величезна пласка тiнь птаха вiддiляється вiд стелi й опускається прямо на груди, вiд неї пашить жаром, як вiд сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.
   Вiра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб iз засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Вiра вiдчуває на грудях важкi лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами - адже це не пташинi лапи. Iз жахом Вiра помiчає, що у птаха - нiжнi жiночi пальці з довгими вiдполiрованими нiгтиками. Двi теплi вологi долонi повзуть до шиї, тiло птаха здригається при кожнiм поруховi, вiн закидає голову й, нiби у передчуттi насолоди, примружує свої порожнi бiлястi очi. Вiн гортанно клекоче, вiбруючи усiм своїм хитким тiлом. На цей глухий клекiт збігаються iншi звiрi й оточують лiжко. Вiра бачить синю ослицю з жiночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкiряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналiзацiйною лускою… Всi вони хапаються за краї лiжка й у такт пташиного клекоту починають ритмiчно розхитувати його. Долонi птаха ковзають по Вiринiй шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалi нестерпнiшою. Вiра судомно хапається за краї лiжка, наштовхуючися руками на пухкi, вологi пазуристi лапи. Лiжко трясеться, крутиться, потворнi звiрячi пики гигочуть, обмацують тiло, бризкають ядучою слиною. Вiра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду пiднiмається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зiтлiла маленька голова падає Вiрi на обличчя. Вiра кричить.
   Крик проривається крiзь сон тяжким хрипінням.
   Вiра скидається на лiжку і, ще погано розумiючи, що вiдбувається, механiчно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голiвку й вiдчуває пiд долонею струмки холодного поту.
   «Усе, усе, я прокинулась…» - умовляє себе Вiра.
   За вiкном - ранок. Крiзь щiльнi портьєри яскраво свi титься вузький промiнчик - нереально бiлий у напiв темрявi кiмнати, майже неоновий, наповнений броунiвським рухом срiбного пилу. Вiра з полегшен ням вiдкидається на подушку - нiч минула. Тепер - поставити чайник, зiбрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне - не думати, не згадува ти чергове нiчне жахiття. Треба скорiше вирватися на вулицю, на свiже повiтря, у незамкнений простiр, де вона завжди почувала себе вiльною. Вiра давно помiтила цей парадокс: що бiльше вона замикається в собi, то нестримнiше її тягне в натовп, у центр уваги, у вiдчайдушнiсть безглуздих спілкувань, аби тiльки не лишатися наодинцi iз собою. Її робота, яка була заснована саме на спiлкуваннi, iнодi геть виснажувала її. «Я не вмiю креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, - казала вона. - Я вмiю складати докупи слова. I це в мене виходить непогано. Я продаю свої мiзки, i, як виявляється, вони чогось вартi». Але все частiше вона стомлювалася, i її вiдвiдувала крамольна думка, що писання статей i лiтературних творiв схоже на проституцiю. I навiть гiрше. Там продають тiло, тут - душу. Останнiм часом вона мучилася через необхiднiсть продавати найсо кровеннiше, формулювати те, що iснує лише на межi відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода вiд цiєї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливiше було простим i вiдвертiшим. Як усе з того, що вiдбувається рокiв до п’ятнадцяти. А можли во, як це було з самою Вiрою, набагато ранiше.
   Потiм з трагедiї ночей, з вирiв засипаних снiгом вулиць, вiд спокуси гострих лез i небезпечних пiґулок люди повертаються на здорове свiтло дня i вже не помiчають своєї щохвилинної смерти. А щоб вiдчути смак - шалено перчать їжу…
   Вiра вийшла з дому на пiвтори години ранiше, ніж зазвичай, взяла таксівку й швидко доїхала до свого улюбленого скверу - там у невеличкiй кав’ярнi, що, мабуть, єдина працювала з сьомої години ранку, їй варили смачну каву й приносили свiжi газети, якi вона завжди переглядала перед роботою. Вiра взагалi лю била блукати мiстом, заходити в його найдальшi вулички. Ось i зараз вона одразу вiдшукала найобiдра нiшу лавчину в старому закутньому скверi, сiла й на цьому острiвцi посеред суєти вранiшнього мiста розгорнула свiй зашмульганий записник. Iнодi, сiдаючи тут, вона брала пляшку шампанського. I, вiдсьорбуючи по ковтку просто з пляшки пiд осуд ливими поглядами дiдусiв i бабусь з онуками та пiнчерами, сторiнку за сторiнкою жадiбно перечи тувала написане або гарячково занотовувала свої думки. Це вже ставало хворобливою звичкою. Незро зумiлий страх гнав її на вулицю. Саме там oбрази й слова не застигали, не присиплялися диванною тишею. А в хаотичному русi вона нiби бачила знайомi обличчя - здебiльшого тих, кого давно вже немає на цьому свiтi. Бувало, вони йшли в одному потоцi, на невеликiй вiдстанi один вiд одного - i Вiра здригалася вiд упiзнання. Iнодi їй здавалося, що цi мiфiчнi перехожi також упiзнаю?ть її, але оминають, не хочуть мати з нею нiяких справ. «Бiйтеся жiнок, що блукають вулицями», - вичитала вона в якомусь iндiйському трактатi. Вiра була однiєю з таких жiнок. На самотi вона вiдчувала полегшення, не затруювалася людськи ми iсторiями, а можливостi пересування в часi i просторi здавалися їй безмежними. Вона хотiла пробитися крiзь щiльне скло пам’ятi, що роздiляло її життя на двi частини: Вiра велика нiчого не знала про Вiру маленьку…
   За цим безжальним склом маячив лише один образ, збережений у пам’ятi: сусiдська дiвчинка Саламандра. Її тінь супроводжувала Вiру скрiзь. Особливо любила завiтати в цю невеличку кав’яреньку пiд парасолькою на гребенi старовинної вулицi. Перепочивши на лавi, Вiра попрямувала туди, сiла за столик, примружила очi, й одразу перед нею з’явилася Саламандра.
   Пiдiйшла й мовчки сiла поруч. Була така, якою могла б бути саме зараз - через двадцять років: густе руде волосся, в якому колись ламалися наймiцнiшi гре бiнцi, сукня з фiолетовим полиском, чорнi окуляри, пiд якими - справжні вiдьомськi зеленi очi. Вiра вже знала: якщо довго дивитиметься на витончений силует колишньої подруги, вiн втратить обриси, i Саламандра полетить, розчиниться у повiтрi, лишивши по собi тьмяний таємничий запах священної квiтки шафалi, яку нiхто нiколи не зiрве.
   Листи вiд Саламандри - це єдине, що збереглося вiд життя Вiри маленької. Вони лежали у старiй картоннiй коробцi разом з iншим Вiриним «спадком».
   Сусiдська дiвчинка, старша за Вiру на п’ять років, була для неї iдеалом. Вiдлюдькувата i нерiшуча маленька Вiра випросила цi знаки уваги, вислужила довгими днями дитячого обожнювання, вистежування й споглядання. Того лiта, коли сусiдська красуня нарештi звернула не неї увагу, лiта, далекого й закрученого, як вхiд у мушлю, Саламандра писала:
   «Привiт тобi, Мале! Завтра менi - сiмнадцять. А все навкруг здається менi марним i несуттєвим. Задово лення i спокiй приносять лише мої фантазiї, у яких ще можна жити. Наприклад (ти тiльки уяви!), ми зустрiчаємося з тобою в Ротондi. I ти - «мадемуазель Мале». Звучить, чи не так? За столиком, де колись си дiв старий Хем, ти малюєш свої божевiльно непра вильнi картинки - а вони ж у тебе таки класнi (чому я не казала цього ранiше?), а я… з виглядом старої дами застерiгаю тебе вiд марихуани й кавалерiв. Ти маєш знати - ти справжнiй янгол. Тут - море. I нічого, крiм бiлого пiску, - жодної мушлi, жодного камiнця чи скалки, об яку можна було б поранити ногу i побачити власну кров, аби зрозумiти, що живу. Я мрiю повер нутися до нашого мiста, до двору i побачити твої крильця у вiкнi на першому поверсi. До зустрiчi, мадемуазель Мале! Не рости бiльше!»
   Сотнi разiв перечитуючи цi листи, Вiра нiби входила у теплi хвилi, що їх котить час, її охоплювала нiжнiсть до цього круглого напiвдитячого почерку.
   Читаючи, вона не дихала - i ця щохвилинна задуха скидалася на ковтки спирту, що забиває горло й тамує бiль.
   Мати була проти її дружби з Саламандрою. Вона розповiдала, що колись ця дiвчинка стрибнула з вiкна, прив’язавши до рук шматки фанери на кшталт крил.
   А її батько, казала вона, загинув на якiйсь «чужiй вiйнi», а мати - п’є горiлку i, можливо, саме тому донь ка її увесь час хворiє на серце. А увесь дiм у них завалений книжками, i в квартирi важко дихати вiд пилюги. Коли Вiрi був один рiк, казала мати, ця дiвчинка лякала її, зненацька заглядаючи в колиску, яку iнодi їй доручала Вiрина мати. I Вiра заходилася плачем.
   Вiра цього не пам’ятала. Їхнi шляхи не перети налися доти, доки дiвчинка в очах захопленої малень кої Вiри не перетворилася на казкову Саламандру, а сама Вiра не почала занадто рано цiкавитися Корта саром та Павичем.
   «Мале, - писала Саламандра. - Усе, що пишу, - для тебе. Ближче у мене нiкого немає. Гнiтить тиша, i я постійно змушена прислухатися до стукоту власного серця. Зараз у нас - «мертва година» (уяви собi!), так це називається. Зворушливо, чи не так? Ха! Санаторiй i є санаторiй! Тiльки, гадаю, цього разу менi не вибратись звiдси. Прикро, не побачу, якою ти станеш рокiв за десять! Скiльки усього змiниться у твоєму життi… Але знаю напевно, що й ти нiколи не забудеш той вечiр, коли ми вперше сидiли в тебе i їли смажене м’ясо. Пам’ятаєш? Ти тодi лишилася вдома сама. Я й зараз не можу згадати, чому саме вирiшила зайти до тебе - ти ж була для мене зовсiм маленька й нецiкава.
   Ти вiдчинила дверi - я побачила, яка ти блiда, а точнiше - напiвзелена, зi скуйовдженим волоссям, яке саме зараз зрiзала великими iржавими ножицями. Я одразу здогадалася: Мале переживає своє перше кохання, яке, звичайно ж, має бути нещасливим. Через що ж iще дурне дитя може рiзати волосся i бути такою зеленою?! Ти впустила мене, i руки твої тремтiли.
   Звiдки ж менi було знати, що ти давно спостерiгаєш за мною? Ти пiдпалила материну цигарку i з дорослим виглядом почала кумедно дмухати в неї, нiби надувала повiтряну кульку. Ти хотiла бути дорослiшою. Ти хотiла померти. I… їсти. I тодi - пам’ятаєш, Мале, ми насмажили м’яса i накрили скатертиною табурет навпроти вiкна вашої однокiмнатної квартирки. Ми вiдлили з материної пляшки, що стояла в сервантi, бiлого вермуту й обережно долили туди води. Ми їли м’ясо i вчилися палити - i я вперше побачила тебе, Мале, i подумала: «Такi довго не живуть…»
   «Я хочу, щоб ти нiколи не дiзналася, чим закiн чується велика любов, - писала Саламандра. - Нехай у тебе вона буде середньою i нiколи не сягає тiєї висоти, яку дає людям почуття обов’язку. Середнє тягнеться, як горизонт над морем. А висока приречена на страшну й брутальну смерть. Вона завжди падає за законом бутерброда… З тебе виросте незвичайна жiн ка - я вiдчуваю це, адже моє життя так щiльно скон центроване, що я не маю часу на порожнi балачки.
   Тiльки зараз ти - Попелюшка, донька двiрнички. Але це усе минеться. Тiльки не стань такою, як тi дурнуватi лолiтки з сьомого пiд’їзду, - це мерцi, непотрiб, який має змогу хіба начепити на себе дiаманти та з нiг до голови облитися французькими парфумами… Ми з тобою - з iншого вимiру, пам’ятай це».
   «Сьогоднi дощ, - писала Саламандра. - Третiй день мене готують до операцiї. Не хочу засмучувати тебе подробицями.
   Але зiзнаюсь тiльки тобi - я не вiрю в успiх. Моє серце зламалося ще пiд час мого народження. Допи сую на другий день. До операцiї не бiльше години…
   Мале, ти моя велика любов - нiколи не думала, що закохаюсь у дiвчисько».
   Цей останнiй лист надiйшов саме тодi, коли тiло Саламандри привезли додому. Вона лежала посеред найбiльшої кiмнати - i її старша сестра чи тітка при всiх пiдфарбовувала її блiдi вуста. Пiсля ритуалу споглядання всi сусiди спустились у двiр i чекали виносу труни там. У кiмнатi лишилася лише Вiра й шестеро чоловiкiв. Вiра знала, що Саламандрi соромно лежати отак перед ними, соромно бути нiмою серед тих, хто може рухатися й розмовляти, їй дуже кортить скинути з лоба паперову стрiчку з молитвою й весело посмiхнутись i показати усiм язика. «Ще потерпи трохи, - говорила Вiра до неї. - Я з тобою. Я тут. Я охоронятиму тебе». Чоловiки понесли Саламандру сходами і при кожному кроцi вона похитувала головою, а паперова стрiчка сповзала їй на очi. Коли чоловiки зупинилися перепочити на другому поверсi, з дверей квартири раптом висунулася сусiдка i запитала по дiловому: «А на дорогу дали? Треба обов’язково дати мерцю «на дорогу» - хоч копiйку.
   Це для Петра, щоб райськi ворота вiдчинив!» I Вiра запхнула в рукав мертвої Саламандри свого гаманця:
   «Нехай вiдчиняться перед тобою усi ворота, Сала мандро!» Їй кортiло покласти до труни всi свої прикраси, якi вони разом так любили примiряти, всi морськi камiнцi i мушлi, олiвець, блокнот, збiрку Пастернака, пачку цигарок. Їй кортiло покласти на цi блiдi й холоднi руки свою голову… Але поруч були люди, i Вiра була на самотi з Саламандрою лише цi чотири прольоти мiж поверхами. Їй було так добре шепотiти подрузi: «Нiчого, я з тобою, я з тобою…» I Саламандра була спокiйна. Зовсiм спокiйна.
 

День другий

 
   - Панi Вiро, Володимире, до буфету завезли трюфелi у вакуумнiй упаков цi! - повiдомила Алiна, заглядаючи наступного ранку до приймальнi.
   Вовик одразу ж дiстав зi свого дипло мата смугастий пластиковий пакет i з виразом мовчаз ного запитання подивився на Вiру.
   - Звичайно ж, iдiть! - сказала вона. - А я тим часом пiду вип’ю кави.
   По дорозi в кафе башту вона зайшла до вiддiлу промисловости i запросила з собою знайому - колишню однокурсницю Люсю. В кав’ярнi зранку юрмилося багато народу. Вранiшня кава на роботi вважалася священним ритуалом. Кав’ярня нагадувала кают компанiю пароплава: напiвтемрява, дерев’янi стiни i маленькi столики на двi персони, за круглими вiкнами iлюмiнаторами плавали хмари. Жiнки сiли в куток. Люся раз у раз стурбовано поглядала на дверi - хоч би її шеф не припхався, бо у Люсi якраз була здача чотиристорiнкового «вiсника».
   - Як тобi працюється? - запитала Люся.
   - Поки що важко сказати, - вiдповiла Вiра, розминаючи в тонких пальцях довгу цигарку.
   - Я вашого вiддiлу, вiдверто кажучи, не люблю.
   Вони завжди тримаються якось осiбно, - сказала Люся. - Щоправда, кажуть, що у вас там найвищi оклади. У Лiлiани нiби особистi зв’язки з олiгархом.
   - А ти щось можеш сказати про моїх дамочок? Усi вони здаються менi трохи дивними…
   - По моєму, вони просто закомплексованi, як усi «блатовики». Адже Лiлi кожну з них звiдкись витягла.
   Професiйної освiти їм не вистачає…
   - Он як…
   - Звичайно ж, у наш час це не має великого значен ня. Взагалi, цей вiддiл створювався «пiд Лiлi». А вже вона зiбрала свою команду. Можу розповiсти те, що знаю. Хоча за достеменнiсть iнформацiї не вiдповi даю - люди рiзне кажуть… Алiна колись працювала у видавництвi. Для Лiлi вона - нiщо, можна сказати, тiнь. Кажуть, що шлюб у неї - «за разрахунком», i до сить невдалий: мати сама пiдшукала їй якогось телеп ня, аби донька не згулялася. Але вона цим не перей мається. Здається, у неї багато iнших розваг. Я колись сама бачила, як вона сiдала в авто якогось немолодого джентльмена. Нездара. Зарiна теж працює тут недавно, здається, вона ранiше мешкала у передмiстi.
   За фахом - психолог. Намагається виглядати, як справжня ледi, а насправдi - у всьому мавпує Лiлiану.
   Тiльки но подивись на її сукнi й зачiску - маленька копiя начальницi! Ха ха! Найцiкавiший екземпляр - Ярослава. За нею бiгали по черзi всi нашi мужики. А потiм вирiшили, що вона лесбiянка - їй усi байдужi.
   Вовик - типова секретутка. Здається, вони вчотирьох товаришують, хоча й старанно це приховують. Одне слово, не вiддiл, а королiвство Марґарити Наварської.
   - А Лiлiана?
   - Лiлi - з тих, хто йтиме по головах. I таке було не раз. Ти ще вiдчуєш це на своїй шкірi. Особисто я її не люблю. Хоча це моє суто суб’єктивне враження, не лякайся. О, забула, у них ще була одна - Ольга. Але вона зараз у психушцi. Тепер її колишнiй чоловiк - чоловiк Лiлiани. Лiлi так старалася втiшити його, стала другом сiм’ї. Вони разом вiдвiдували Ольгу. А тепер, здається, хотiли б, щоб вона нiколи не вийшла з лiкарнi. Продовжують її вiдвiдувати. Отакий своє рiдний альтруїзм. На жаль, бiльше нiчого не можу до дати. Тримайся. Може, перейдеш згодом до iншого вiддiлу.
   Жiнки допили каву i допалили цигарки. Треба було повертатися до роботи.
   Коли Вiра прийшла на своє мiсце, побачила, що у неї на столi лежить великий жовтий помаранч…
 

* * *

 
   Смак i запах першого новорiчного помаранчу - гiркувато солодкий, незвичайний, «заморський» - колись вразив її, п’ятирiчну, став символом родинного свята i дому, якого в неї майже нiколи не було. Вiра пам’ятала себе лише з п’яти до тринадцяти рокiв, потiм починалося глухе темне провалля. Жоден промiнець свiтла не сягав його дна. Часом Вiрi здавалося, що вона iснує на межi мовчання i крику, коли жорсткий смо ляний згусток стоїть у горлi i поволi - залежно вiд життєвих ситуацiй - просувається то донизу (i тодi починаються виразковi болi), то догори, наповнюючи голову вогнем неприборканих слiз. Клятий чужий подарунок лежав на столi i виблискував своїм круглим лукавим боком, викликаючи забутi почуття. «Треба лiкувати нерви!» - подумала вона. Успiшна й доволі самовпевнена на людях, Вiра жила насправді так, нiби з неї, як з того помаранча, хтось тоненьким і пiдступ ним лезом зрiзав шкiру. Вона старанно приховувала своє шалене збудження вiд найменшого доброго слова i була готова майже по собачому служити кожному, хто погладить по головi. Так почуваються сироти й вихованцi дитячих будинкiв. I Вiра намагалася позбутися цього комплексу.
   Зрештою, вона багато чого досягла, не маючи за своєю спиною надiйного тилу. За десять рокiв вона кiлька разiв бувала за кордоном i скрiзь почувалася своєю - саме так, як «пророкувала» Саламандра.
   З усiх мiст Европи найбiльше їй сподобалося маленьке нiмецьке мiстечко Гарц. Вона ретельно збирала свої спогади про мандри, адже iнших у неї не було. I, знаючи цю ваду, вона, як у мушлю, ховалась у спогади недавнього минулого, збираючи їх по крапли нi i занотовуючи у великий записник. Вона боялася розгубити й їх. Але вони випливали з пам’ятi коли за манеться, вiд’єднуючи мозок вiд реальности, вводили Вiру в транс. З часом вона помiчала, що нездатна керувати своїми почуттями. От i зараз, дивлячись на золотавий бiк плоду, вона нiби марила наяву. Перед її очима постав саме Гарц. Пряничне й цукрове, це мiстечко навiть улiтку мало запах рiздвяного яблуч ного пирога. А головне - потрапивши туди вперше, Вiра вiдчула, що з нею починається «дежа вю»: кожен будинок, кожна вуличка була їй знайома. Колись у студентськiй бiблiотецi їй потрапив до рук фото альбом зi знiмками старовинних вулиць свiту. Там вона й натрапила на знiмок майже лялькового май данчика якогось нiмецького передмiстя з крихiтними будиночками, з фiгурками чоловiкiв у фраках та цилiндрах та жiнок у довгих спiдницях, з бiлими парасольками й квiтами у високих зачiсках. На даґеротипi - праворуч вiд крамницi ласощiв, навпроти мiського фонтану у виглядi голого хлопчика Ганса з гусаком - вона одразу «упiзнала» вiкно будинку, в якому народилася, виросла i тихо померла в оточеннi дiтей та онукiв. Потiм такi ж самi будинки вона «впiзнавала» на даґеротипах iнших мiст.
   Багато рокiв потому, пiд час свого першого закор донного вiдрядження, Вiра у Гарцi потрапила на той самий пряничний майданчик. На ньому майже все збереглось у тому ж виглядi.
   За своєю хворобливою звичкою губитися, вiдста вати й блукати Вiра непомiтно вiдбилася вiд галас ливої юрби екскурсантiв, що прямувала до ринку дешевого одягу «з других рук». Вона пройшла повз крамничку ласощiв, привiталася з трьохсотрiчним Гансом, що тримав у руках обскубаного дощами гусака. Вiд майданчика брукiвкою вузької вулицi вона вийшла до гаю. За його пагорбами виблискував шпиль старовинного замку. Перебуваючи тут уперше, вона знала, куди йти, i не дивувалася цьому. Вiра знала й те, що так само зорiєнтується у будь якому мiстi, i зовсiм не замислювалася - чому? Одного разу у напiвзруйнованому караїмському селищi музеї, сто ячи бiля глиняної амфори, в якiй пiсок іще зберiгав запах виноградного вина, вона почула пiсню мовою мертвих, смiх жiнок, брязкiт кованого намиста, перегук сусiдiв i запах плову, заправленого гострим перцем та мигдалем…
   У Гарцi Вiра вперше вдихнула повiтря свободи - воно мало запах дорогих цигарок i доброго, старо винної марки, пива. Вiра пiднiмалася звивистою стеж кою до замку, вiдсьорбуючи з череватої темно зеленої пляшки напiй свободи. А низом, охайною стежкою, йшли екскурсанти, i таблички вказiвники не давали їм збитися з напрямку. Вiра знала усi картини, усе розташування кiмнат в цьому замку Валейведерiв, бачила усi старовиннi й потрiсканi лютнi на бляклих килимах, могла переказати пасторальнi сюжети гобеленiв. Саме тому вона й не увiйшла тодi досере дини, а сiла зi своїм пивом бiля пiднiжжя маєтку, ревниво споглядаючи, як туристи фотографують те, що належить тiльки їй… Вона заплющувала очi i просто грiлася на сонечку, i мрiї несли її далi - в пурпурово чорну Iспанiю, пiд дощовi куртини Альбiону, на набережну Венецiї. Внизу, за охайним прорiдженим перелiском, купчився кишеньковий Гарц - її перший свiдомий спогад…
   - Панi Вiро, ви просили нагадати, що через пiвгодини маєте їхати на iнтерв’ю, - вiдiрвав її вiд думок голос Володимира. - Пiвгодини минуло… i… ви розчавили помаранч… Дiвчата хотiли вас приго стити… Дати вам рушника?
   «Що це зi мною? - зупинила себе Вiра, iз подивом роздивляючися свою руку, яка досi стискала сокови тий плiд. Крiзь пальцi на стiл текла рiдина. - Менi нiчого ні вiд кого не потрiбно! Треба зробити зауваження…»
 

 
   Я ще раз оглянула плоди своєї працi. Попереду була тяжка i неприємна робота. Вiдтя гуючи час, я подумала: може, є ще якийсь вихiд? Винести тiло вночi до баґажника, довезти до рiчки й вкинути туди? Але тiло було надто важким. Сама я не впораюсь.
   I раптом менi на думку спав недописаний роман Дiккенса… Там якийсь злодiй засипає труп вапном, вiн розкладається, перетворюється на порох… Порох можна змести на купки й винести поволi у невеликих полiетиленових пакетах. Але як позбутися запаху?
   Мiй погляд упав на зiпсований холодильник. Iдея! Ще з годину я витратила на те, щоб пересунути тiло в куток, а на середину витягла холодильник i обережно, щоб не було зайвих звукiв, поклала його горизонтально.
   Холодильник був великий, як ванна. Я повитягала з нього усi зайвi перегородки. Тепер вiн нагадував залiзний саркофаг. Я з великим зусиллям пiдтягла тiло до борту холодильника i перевалила його всередину. Спробувала закрити дверцята. Вони iдеально зачинялися. Я зрадiла цiй вигадцi, подумки похвалила свiй винахiд. За два три днi я роздобуду кiлька вiдер вапна. Залишиться тiльки чекати, а потiм… Нiхто нi в чому не запiдозрить гарну жiнку, що виходить з дому з веселенькими кольоровими пакетами. Це нiкого не обходить!
 

 
   Кiнець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рiк завер шився, але майже всi дiти ще тиня лися у мiстi. Двiр в одному з престижних районiв, який у народi називали «царське село», нагадував колодязь.
   Мама суворо забороняла Алiнi виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дiвчинка слухняно обiцяла їй не гуляти i робила вигляд, що читає «Робiнзона Крузо». Але, щойно мати сiдала в своє авто i вирулювала з арки, Алiна одягала на шию мотузку з ключем i вискакувала на подвiр’я. На вулицю її тягло маґнiтом - тiльки там вона почувалася вiльною. У свої десять рокiв вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмiтлива дiвчинка, а особливi стосунки батькiв навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Алiну особливо тiшило, коли на людях мама називала батька «мiй пусiк», а вiн її - «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», - лю бив повторювати батько. Мама накривала стiл за всiма правилами етикету: з безлiччю ножiв та виделок - окремо для риби й для м’яса, з цiлою батареєю фужерiв та серветками, вправленими у перламутровi кiльця. На цих вечорах Алiна, ставши на стiлець, декламувала дзвiнкi патрiотичнi вiршики та грала на фортепiані полонез Огiнського. Спочатку їй було гидко i соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збiговиськах свiй кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тiльки вона знала, чим закiнчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тiтками зачинялися дверi, захмелiлий батько казав у зачиненi дверi: «Козззззли!» Вiн так гостро i смачно вимовляв це слово, що Алiна починала голосно реготати. Мама вiдсилала її в лiжко, але дiвчинка нашорошувала вуха i, тiшачись, пiдслу ховувала, як батьки обговорюють i «тупорилого Сан Санича», i його драглисту дружину - «стару стерву», i всiх iнших. Одне з одним вони також не церемо нилися. «Пусiк» перетворювався на «лисого придур ка», а «серденько» ставало «пустоголовою iдiоткою».
   Коли Алiна якось спробувала так само назвати матір, отримала вiд неї ляпаса. Вона страшенно образилась i вирiшила, що бiльше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: пiсля невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Вiдтодi Алiна стала справжньою актрисою i навiть із нетерпiнням чекала на чергову вечiрку. На вулицi вона розслаблялася. Зi слухняної, ввiчливої пай дiвчинки перетворювалася на цинiчну облудницю. Вона замикала дверi, вiшала мотузок з ключем на шию i йшла туди, де можна було на повен голос оповідати соромiцькi анекдоти, пiдслу ханi у дорослих.
   Побачивши її на подвiр’ї, до неї сходилась уся компанiя. Друзiв було четверо. Найстаршiй, Славцi, виповнилося одинадцять. Алiна вважала її найзагад ковiшою. Славця вже фарбувала вiї дефiцитною «ланкомiвською» тушшю i чорним олiвцем наводила родимку на щоцi. Висока, тоненька i гнучка, вона завжди могла вигадати найцiкавiшу гру. Наприклад,
   «в хлопця та дiвчину» або «в ґестапо». Цi iгри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недо зволеного, а тому - привабливого.
   «Хлопець», як правило, затискав бiдну самотню «дiвчину» в пiд’їздi i намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесiвцi» рафiновано знущалися з «ув’яз нених», роздягаючи їх до трусiв чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алiнина мама казала, що мати Славки i сама Славка - «повiї», та забороняла своєму «янголятковi» навiть близько пiдходити до їхньої квартири.
   Вiрним пажем Славки був худорлявий, блакитно окий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсi будинку разом із бабусею. Сусiди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишнiй картяр, повiсив ся «на зонi». Вовик був дуже охайним i тихим хлопчиком. Вiн переїхав до бабусi, коли йому випов нилося п’ять рокiв, а коли та вперше випустила його погуляти у двiр, дiти спочатку подумали, що вiн - дiвчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечi, а широкi шорти в дрiбну квiточку нагадували спiдницю. Через п’ять рокiв Славка перша назвала Вовика «педиком», i це прі звисько прилiпилося до нього. Вовка педик не розумiв до кiнця змiсту свого дворового iменi, але дiвчата його не ображали, а слово «педик» з їхнiх вуст звучало на вiть лагiдно. Дiвчата любили зав’язувати йому стрiчки, а iнодi тiшилися тим, що перевдягали його у свої сукнi.
   Значення прізвиська розтлумачила друзям Рiнка. Її батьки були лiкарями i з раннього дитинства намагалися вiдкрито говорити з донькою на всi теми.
   Рiнка «медичка» у свої десять знала, вiд чого народ жуються дiти i як саме це вiдбувається, чим хлопчики вiдрiзняються вiд дiвчаток та ще багато чого цiкавого.
   Батько навiть брав її з собою в анатомiчку. Рiнка медичка вiдрiзнялася вiд усiх. Їй дозволяли дивитися дорослi фiльми i не примушували лягати спати рiвно о дев’ятiй. Вона вмiла захоплююче розповiдати рiзнi цiкавi iсторiї i пiд час гри «в ґестапо» демонструвала «больовi точки», на якi треба натискати.
   Спекотного ранку всi четверо зiбралися на своєму улюбленому мiсцi - на лавочцi посеред двору - i думали, чим би їм зайнятися сьогоднi.
   - У третьому пiд’їздi - нова дiвчинка! - сказала Славка. - Вчора я її бачила - така фiфа!
   - Познайомимося? - запитала Алiна.
   - А може, вона з тих, з «маминих цiпок»? - знизала плечима Рiнка.
   - Вона гарненька… - сказав Вовик. - Бiлявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких нi в кого не бачив.
   - А давайте - хто далi плюне! - запропонувала Рiнка-медичка.
   Вони не встигли розпочати змагання, як у двiр вийшла нова дiвчинка. Вона упевнено пройшла у бiк лавки i мовчки сiла на самий край, ґрацiйно схрестив ши засмаглi нiжки. Знайомитися з нею не квапились.
   - Хочете подивитись порнушку? - раптом сказало дiвча.
   - А що це таке? - майже в один голос вигукнули всi.
   - Це такi забороненi фiльми. За них платити треба, але в батька є «вiдик»- я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю - я вам покажу…
   Грошi були тiльки в Алiни - заробленi чесною працею на батькiвських вечiрках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невiдоме слово «порнушка» вабило, i вона заплатила дiвчинцi призначену цiну. Всi п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Алiна не бачила нi в кого: шпалери в кiмнатах були пiд колiр меблiв, скрiзь - пухнастi килими, дзеркала, запах дорогих парфумiв, та ще й назустрiч вискочив крихiтний абрикосовий пудель… Дiвчинка провела усiх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «вiдик». Що було потiм, Алiна пам’ятала погано. Їй було соромно перед iншими за свою слабкiсть, але пiсля пiвгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кiмнати i зблювала прямо в рожеву мушлю унiтазу…
   Потiм вони не раз збиралися на тiй квартирi, й Алiну бiльше не нудило.
   Так у життя веселої компанiї з «царського села» увiйшла ще одна товаришка з дивним iменем - Лiлiана…
 

* * *

 
   Маленька Вiра мрiяла бути балериною.Вона зачинялась у своїй кiмнатi, вмикала старенький про гравач, одягала пишну спiдницю з марлi, що лишилася з дитячих новорiчних ранкiв, i пiд платiвку Поля Морiа виробляла рiзни «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гiрше від професiйних балерин, яких бачила у театрi чи по телевiзору. Мама з дитинства привчила її до театру. Iнодi їй ввижалися дивнi речi.
   От, наприклад, сидить вона на виставi «Сплячої красунi», i раптом виходить конферансьє й оголошує:
   «Шановна публiко! Просимо нас вибачити, але балет вiдмiняється. Головна балерина захворiла i не зможе сьогоднi танцювати. Чи є хтось у залi, хто знає партiю Сплячої красунi i змiг би замiнити її?» Зал розгуб люється i гуде, мов розбурхане море. I тут з найдаль шого кутка лунає дзвiнкий Вiроччин голос: «Я стан цюю!» «Йди но сюди, дiвчинко, - лагiдно каже конферансьє, - ти справдi можеш виручити нас?»
   «Звичайно!» - смiливо вiдповiдає Вiра. На неї одягають бiлопiнну пачку. I вона танцює…
   А всi довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дiвчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких iспитiв».
   Мама плаче на верхньому ярусi. Вiру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. I тiльки трохи ниють пальцi на ногах вiд незвички до пуантiв. Цi фантазiї були такі реальнi, що пiсля них Вiра довго не могла прийти до тями i збагнути, чому замiсть оплескiв вона чує, як у ваннiй ллється вода, а запах квiтiв змiнюється на задушливий кухонний чад…
   Iнодi Вiрi ввижалося й iнше. Вона уявляла, що во на - Саманта Смiт, леґендарна дiвчинка, що написала листа радянському полiтику та американському президенту проти ядерної вiйни. I вiдтепер це вона лiтає свiтом у дивовижнiй блакитнiй сукнi, i всi впiзнають її i зустрiчають, як маленьку принцесу. Вiра теж писала листи - полiтикам, акторам, спортсменам, i навiть одного разу звернулася до директора нiмецької фабрики iграшок з проханням надiслати їй таку ж ляльку, яку привезли дiвчинцi з десятого поверху…
   Вiдповiдей вона нiколи не отримувала. I вирiшила, що це, мабуть, тому, що її мама - двiрничка. Вони жили в центрi мiста, у престижному районi, але Вiру при гнiчувала мамина робота. У двiр з’їжджалися авта, з них виходили охайнi хлопчики й дiвчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зi своїми собаками, виносили iмпортних ляльок, виводили блискучi но венькi велосипеди. У Вiри нiчого того не було. Вона взагалi любила сидiти вдома, багато читала i мрiяла, що колись настануть зовсiм iншi часи. I всi, нарештi, помiтять її. I в один голос вигукнуть: «О, який талант!
   Вона врятувала виставу - вона врятує свiт!»
   Вiрi було тринадцять, коли її справді помiтили.
   «Яка красуня ця донька двiрнички! - сказала одна сусiдка. - Прикро, що так погано вдягається». I вве черi принесла її матерi цiлий мiшок свого старого одя гу. У той вечiр мама плакала i розповiла Вiрi, що вона закiнчила фiлософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потiм народилася Вiра, з її батьком стосунки не склалися i мати пiшла з його квартири, гордо грюкнувши две рима, i лишилась майже на вулицi. Двiрничкою вона пiшла працювати для того, щоб був свiй куток, та ще й у центрi мiста. Вiдробляти двокiмнатну картиру на першому поверсi треба ще десять рокiв. «Навiщо ти мене народила? - кричала їй Вiра. - Дуже приємно менi бути донькою двiрнички!»
   З того вечора мати вирiшила взяти у життя реванш.
   I почати з Вiриної освiти. У будинку навпроти жила стара напiвфранцуженка Алоїза Абелiвна. Про неї казали, що вона - з родини «репресованих». Iнодi мати мила у неї вiкна i витрушувала старi, але, як казала Алоїза Абелiвна, дуже цiннi ґобелени. Мати пiдрядилася прибирати у неї щодня, по вихiдних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелiвну на вечiрню прогулянку. I все це за те, що тричi на тиждень старенька займалася з Вiрою французькою та англiй ською мовами.
   Коли Вiра вперше переступила порiг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира - це була старо винна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так i казала - «моя скринька».
   Чого там тiльки не було! Маленькiй Вiрi здалося, що вона, як Мауґлi, потрапила до мертвого мiста з його дорогоцiнними скарбами. Вiкна в квартирi були завжди завiшенi важкими портьєрами з якимось iндiйським вiзерунком, i в напiвтемрявi тьмяно мерехтiли металевi або мармуровi (Вiра вважала - золотi, дiамантовi, смарагдовi) статуетки. Скрiзь ви сiли тканi килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вiрi прямо в очi, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустрiла її у важкому, як середньовiчна сукня, халатi, розшитому золотою ниткою. Вiра задихнулася вiд незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кiмнатi. Вiд мами Вiра знала, що Алоїза Абелiвна була дружиною вiдомого дипломата, який довгий час працював у схiдних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає заробленi ним грошi. Крiм того, вона реґу лярно отримує посилки вiд сина та доньки, що живуть у Францiї та Iранi.
   Навчання давалося Вiрi легко. Вона з нетерпiнням чекала часу, коли переступить порiг «скриньки», зруч но вмоститься у старовинному крiслi навпроти диво вижного смугастого сфiнкса - Алоїзи Абелiвни - i та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тiльки мови - то були уроки життя. Iнодi Абелiвна так захоплювалася, що її розповiдь про артиклi та наголоси перетворювалася на лекцiї з географiї, iсторiї та правил свiтського етикету. Майже всi уроки закiнчувалися розповiдями про численнi любовнi пригоди молодої красунi Алоїзи при дворi iранського шаха. Вiра засиджувалась у старенької до ночi.
   - I тодi вiн сказав: або ти негайно їдеш зi мною, або ось із цього персня я дiстаю отруту i ми вип’єм її ра зом! - розповiдала Алоїза, i у Вiри вiд захвату памо рочилося у головi. Вона вже знала, ким буде у цьому життi. Вона вже чула запах мандрiв, шелест шовкiв, дзвiн та шурхiт прикрас.
   - Ти виростеш красунею, - не раз пророкувала стара. - Це видно вже зараз. Тiльки не фарбуй своє волосся i не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.
   I вона показувала Вiрi велику теку зi старовинними фотографiями та репродукцiями. На однiй із них Вiра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою - стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвiдомiшi чоловiки свiту.
   Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе i, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душi, а там, у Францiї - троє онукiв.
   - Якщо я наважусь i поїду, - сказала стара, - мож ливо, пропишу тебе у цiй квартирi. Ти хороша i ро зумна дiвчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я ко лись сама була такою - дикункою, що приховувала своє походження та офiрувала своєю гiднiстю заради шматка хлiба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчiх…
   Йдучи до Абелiвни, Вiра завжди зривала у дворi якусь квiтку. Навеснi це були жовтi кульбабки, пiзнi ше - бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Вiри вона з таємничим i врочистим вигля дом дiстала iнкрустовану срiблом скриньку, вiдiм кнула її, i Вiра побачила купу дорогоцiнностей - обручки, ланцюжки, кольє. Абелiвна вибрала найтон шу каблучку i одягла Вiрi на палець. «Тiльки не вiд давай матерi!» - попередила вона. Вiрину матiр Абелiвна сприймала лише як служницю i всiляко експлуатувала. Прибирати в «скриньцi», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безлiч статуеток, коро бочок та ваз зi своїх мiсць, було справою непростою.
   А щоденнi вечiрнi прогулянки зi старою пiсля робочого дня з безкiнечним жонґлюванням мiтлами, ганчiрками, вiдрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вiрина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, нiж будь якi курси.
   - Тамаро, - сказала їй якось сусiдка (та сама, що приносила речi для Вiри). - Твоя мала дуже вилюд нiла. Я на нiй навiть бачила обручку. До речi, це справжнiй дiамант чи пiдробка?
   - Та який там дiамант, - вiдповiла Тамара. - Це Абелiвна їй якусь свою дрiбничку подарувала.
   - Ну, скажу тобi, в Абелiвни дрiбничок немає - не така вона жiнка, щоб у неї були дрiбнички. Можеш бути певна - це дiамант. I, мабуть, дуже коштовний.
   - Може бути й так, - погодилася двiрничка, - Вiра казала, що у неї в скриньцi повно усяких прикрас.
   Сидить стара на золотi i з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францiю. Одним усе - iншим нiчого.
   Розмова вiдбувалась у дворi. Бiля цiкавої сусiдки стояла її ангелоподiбна дiвчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.
   - Ну гаразд, пiдемо, а то вже запiзнюємося на музику, - сказала сусiдка i повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто вiд’їхало. Тамара дивилася йому услiд, повторюючи: «Одним - усе, а iншим нiчого…»
 

* * *

 
   Того дня Вiра затрималась у школi, адже серед шостих класiв проводились лiтнi спортивнi змагання.
   Вона прибiгла додому, швиденько, не знiмаючи спортивної форми, поїла просто з пательнi холоднi котлети, написала мамi записку: «Мамо, я пiшла до Абелiвни! Буду о дев’ятiй» - i, розплiвши коси (вона ненавидiла всiлякi стрiчки й заколки у волоссi), помчала в будинок навпроти.
   Вона бiгла так швидко, що у неї розв’язалася шнурiвка на старенькому черевичку. Забiгши в пiд’їзд, Вiра присiла, зав’язуючи шнурки. У напiвтемряві її ледь не збила зграйка дiтлахiв, що весело збiгала вниз.
   Вiд дiвчаток повiяло дорогими парфумами. «От сноби!» - подумала Вiра. Цих дiтей вона бачила щодня у дворi. Це були дiти з iншого вимiру. Дiвчата - схожі одна на одну, як горiховi зернятка, - охайнi, тендiтнi, у коротюсiньких модних спiдничках, із золотими сережками та ланцюжками. Вiра нiколи не пiдходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусiдок «лолiтками». Одна з лолiток налетiла на скоцюрблену над черевичком Вiру, перечепилась i ледь не впала. «Сссука!» - нiби просвистiла вона, i Вiру пронизав її гострий металевий погляд, що нiяк не в’язався з нiжним мереживом на її бiлих джинсових шортах спiдничцi. Вiра нiчого не встигла вiдповiсти, як компанiя вискочила у двiр.
   Вiра пiднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що дверi у квартиру Алоїзи Абелiвни були прочиненi.
   Такого не було жодного разу. Вiра погукала у щiлину, але їй нiхто не вiдповiв. Вiра штовхнула дверi i зайшла у напiвтемний коридор. Її зустрiв знайомий запах сандалових свiчок та iндiйського чаю. «Алоїзо Абе лiвно! Це я!» - знов гукнула Вiра. У вiдповiдь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому крiслi вона побачила стару… Спочатку Вiрi здалося, що Абелiвна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму i, низько схилившися, просто задрiмала в очiкуваннi ученицi. Придивившись уважно, Вiра з жахом зрозумiла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелiвни, але головою розтро щеною, розколотою майже навпiл. У пiстрявi й рiзно барв’ї «скриньки» не одразу помiтилися плями крови.
   А вони були скрiзь - на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халатi, на килимi бiля крiсла. На пiдлозi валялася порожня дерев’яна скринька з металевими вiзерунками по краях…
   Вiрi здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стiни, щоб не впасти, Вiра виповзла на сходовий майданчик i щосили закалатала у сусiдськi дверi.
 

* * *

 
   Вiрину матiр заарештували наступного тижня.
   Обручка з дiамантом фiгурувала у справi як речовий доказ. Люди потвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпiлої i заздрила їй. Крiм того, на вхiдних дверях злочинницi виявились плями крови - мабуть, вона не помiтила, як обтерла руку, вiдмикаючи свої дверi. Через деякий час Тамара зiзналась у скоєннi тяжкого злочину. Записка доньки у справi не фiгуру вала - пiд час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку i, попросивши склянку води, проковтнула її…
   Вiру лiкували гiпнозом, кололи транквiлiзатори.
   Майже рiк дiвчинка провела у психiатричному дитя чому санаторiї. Коли її перевели до iнтернату, вона дiзналася, що мати повiсилася у в’язницi. Що було до того, Вiра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, якi вивчила майже досконало, - англiйської та французької. Пiсля закiнчення навчання в iнтернатi на неї чекала порожня двокiмнатна квартира у престижному районi столицi, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Вiра страждала особливо сильно у перiод повного мiсяця.
 

 

День четвертий

 
   Мiсто готувалося до виборiв нового мера, що мали вiдбутися наступного дня. Майже на всiх центральних вулицях перекрили рух автотранс порту, на кожному кроцi виросли мiнi кав’ярнi пiд великими рiзнобарвними парасо лями. До свята приєдналися й рiзнi пiдприємства хар чової промисловости. Вирядженi у костюми та маски Мiкi Маусiв, Козакiв та Нявок торгiвці рекламували свiй товар. Дорослi та дiти - здебiльшого приїжджi - купували й чiпляли на себе кумеднi поролоновi носи та вуха. Музика та пiснi зливалися в одну суцiльну какофонiю.
   Вiра не любила натовпу. На прогулянцi наполiг Альбик. Вони йшли у щiльному потоцi, час вiд часу аґiтатори тицяли їм до рук газети, листiвки та ка лендарi iз вдоволеними пиками претендентiв та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
   Передвиборча кампанiя ще нiколи не досягала такого абсурду. Спершу Вiра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потiм її захопило видовище ґрандiоз ного масового божевiлля.
   На одному майданчику пiд фiлармонiчний оркестр солiдний чоловiк у концертному фрацi, фалди якого маяли на вiтрi, як заячi вуха, спiвав гiмн про одного з претендентiв. Вiра вловила деякi слова пiснi: «…хай кожен чує нашi цi слова - потрiбен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабiч - твiй кандидат Iван Петрович Звабич!» Спiвака уважно слухали всюдисущi зголоднiлi пенсiонери, деякi, розбившися на пари, танцювали. Молодики на ро ликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджува ли такi самi футболки та кепки. Отримавши цi моло дiжнi атрибути, пенсiонери прямували до iншого май данчика. Там було не так весело, але набагато солiд нiше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не прой дуть!», «Кожнiй студентськiй родинi - окреме помешкання!» - цi гасла тримали кремезнi стриженi хлопцi. На трибунi один промовець змiнював iншого. Їхнi голоси губились у шквалi музики. Щопiвгодини на сценi розiгрувалася маленька пантомiма: начепив ши маски карикатури усiх претендентiв, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на вiниках, як на балалайках. Потiм з’являвся найголовнiший - охайний молодик без маски, що символiзував справжнього народного обранця i великою мiтлою змiтав самозванцiв зi сцени.
   Люди смiялися. Дiтям та старим роздавали безкош товне морозиво, вагiтним жiнкам - брошурки «Секс пiсля пологiв». Нахапавши подарункiв, люди йшли далi.
   А далi, бiля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мiнотаврiвського лабiрин ту. На його порозi кожен вiдвiдувач отримував жовто синiй прапорець з портретом та телефоном кандидата.
   «Дзвонiть цiлодобово - вас вислухають!» - було на писано на прапорцi. На картонних стiнах лабiринту висiли фотографiї, на яких були зафіксовані всi добрi справи та заслуги претендента. Ось вiн у дитячому притулку роздає дiтлахам молоко та цукерки, ось - серед «афґанцiв» та чорнобильцiв, ось - у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивiрку… На виходi броварi роздавали пиво. На кожнiй пляшцi - той самий портрет із телефоном.
   «Розумнi люди поїхали на шашлики…», - зi щемом подумала Вiра. Але вона занала, що «на природу»
   Альбика можна заманити, лише пообiцявши пристой ну компанiю iнтелектуальної богеми. За своєю нату рою Альбик був кар’єристом i обожнював спiлкува тися лише з корисними для нього людьми, використо вуючи їх для своїх бiзнесових справ. Вiн i зараз постiйно виглядав своїх знайомих, до них час вiд часу пiдходили якiсь люди, тисли руку Альбику, цiлува ли - Вiрi, призначали зустрiчi. Альбик почувавсь як риба у водi. Вiра страждала i страшенно хотiла їсти.
   Нарештi пiсля безплiдних блукань вони вирiшили сiсти пiд однiєю з парасольок i з’їсти гот доґ з пивом.
   Вони ледь знайшли два вiльні мiсця за бiлим пластиковим столиком. Такi стандартнi столики i крiсла фiгурували у вiтчизняних та закордонних бойовиках, були незмiнним атрибутом кав’ярень усiх мiст i сiл, навiть у театрi на виставi з життя середньо вiчних лицарiв Вiра бачила тi самi крiсла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.
   Вони їли морозиво та пили каву, коли Вiра поба чила Лiлiану Олегiвну. В редакцiї Вiра працювала вже кiлька днiв. Лiлiана вже повернулася зі свого невелич кого вiдрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досi ще не бачила начальницю, хоча сидiла за стiною її кабiнету. У вiддiлi склалася якась дивна субординацiя, до якої Вiра не звикла на своїх iнших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вiльно потрапити на аудiєнцiю i мусить усi питання розв’язувати через секретаря. До кабiнету начальницi вiв ще один вхiд, i вона рiдко з’являлася в робочих кiмнатах. Лiлiана спiлкувалася з пiдлеглими через Володимира. Iнодi її резолюцiї та накази здавалися Вiрi абсурдними. Вона зрозумiла, що прекрасна Лiлi - лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лiлi виглядала фантастично: нiжно бузкова сукня з величезним декольте на спинi, чорнi туфлi на шпильках i чорний капелюх з легкої соломки.
   Вона була не сама. Її подруга виглядала не згiрш: тоненька, з вузькими стегнами, щiльно обтягнутими довгою стрейчевою спiдницею, в коротенькiй кофти нi топi, що вiдкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкiшне каштанове волосся блищало на сонцi, як штучне. Проiґнорувавши чергу, обидвi красунi взяли по банцi пепсi й одразу випурхнули з кав’ярнi, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, - думала Віра. - Я впевнена, що можу виглядати ще лiпше.
   Звiдки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мiзку завжди iснує цей провал - чорна дiра, яку я нiколи не можу здолати?»
   Як тодi, при першiй зустрiчi з Лiлi, її охопила солодкава нудота, в головi запаморочилося. На душi стало незатишно. Якась невловима асоцiацiя майнула й розтанула. Настрiй зiпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. I не бiльше. Менi лишається тiльки терпiти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди небудь на Канари зi своїм спонсором. Такi тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вмiє? Чому грошi линуть до грошей, а злиднi завжди чатують на тих, хто вже звiдав їх донесхочу? Що я взагалi розумiю у цьому життi? Я бачила тiльки роботу, роками здирала з себе iнтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейськi замашки, до крови обдираючи колiна, виборсувалася нагору, до того життя, яке iнодi, як пташка, залiтало у вiкно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що iнодi, дивлячись закордонний фiльм, я нiби усе розумiю й подумки перекладаю краще, нiж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я - донька вбивцi… Мабуть, у цьому i є мiй комплекс».
   Вiра завжди пам’ятала, як пiсля iнтернату увiйшла в свою квартиру на першому поверсi - вона лишилася за нею, але майже усi речi були конфiсковані. I тiльки на пiдвiконнi стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусiдка передала їй коробку з паперами, серед яких зберiгався i останнiй лист вiд матерi, та порадила помiняти цю квартиру на iнший район, бо тут на нiй завжди стоятиме тавро доньки вбивцi.
   - Я й досi не розумiю, навiщо Тамарцi треба було вбивати цю стару? - сказала сусідка. - Доньку сиро тою залишила. А коштовностей так i не знайшли - може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш бага тою нареченою…
   Першої ж ночі Вiра зрозумiла, що, коли лишиться у цiй квартирi, безсоння й напади божевiлля, вiд яких її ледь вилiкували, забезпеченi. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого жит тя. По перше, помiняти квартиру на будь яку малень ку, але з доплатою. А грошi витратити на… вступ до унiверситету. I тiльки так! «Я повинна виборсати ся!» - казала собi Вiра.
   Вона й справдi виборсалася. Закiнчила унiверситет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичнiй газетi, i грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нiчого було думати - ще в санаторiї її надiйно закодував гарний фахiвець психотерапевт. А потiм життя стрiмко закрутило її у своєму вирi. Вона стала тим, ким прагнула стати, - самостiйною i незалежною дiловою жiнкою.
   - Агов, де ти? - запитав Альбик, i Вiра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.
   - Та побачила одну свою спiвробiтницю i замисли лася… Може, будемо вже звiдси тiкати?
   - Як це тiкати? Ти ж сама чула, скiльки у нас запрошень.
   - Тодi - з мене досить, - сказала Вiра. - Я пiду, а ти - як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночi.
   Вона рiшуче пiднялася i пiшла геть. Понад усе їй не хотiлося зiштовхнутися у натовпi з Лiлiаною Оле гiвною. I Вiра швидко попрямувала до метро, лишив ши Альбика на самотi.
   Вiн майже не здивувався. Нiколи нiчому не дивуватися вiн навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провiнцiйного мiстечка. Вiн завжди пам’ятав своє перше знайомство зi «столичною» дiвчиною, яка, полишаючи його у вбогiй дешевiй кав’яреньцi, презирливо кинула йому на прощання: «…i взагалi - закрий рота! Зайва цiкавiсть видає провiнцiала!» Вiн припинив дивува тися навiть своїм вчинкам. На першому курсi iнститу ту харчової промисловости, долаючи вiдразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою полiтекономiї. Вона була старша на дванадцять рокiв, мала рiзнi дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовнi приватнi уроки. Водночас з успiшним закiнченням iнституту закiнчилося й подружнє життя. Спокiйно й холоднокровно Альбик зайнявся розмiном квартири. Дружина, якiй тодi було вже далеко за сорок, дивилася на нього покiрними очима й скандалiв не влаштовувала: Альбик чесно й старанно вiдслужив свою службу i протягом цих небагатьох рокiв усе ж таки трохи прикрасив життя цiєї повної, рудої й кульгавої жiнки.
   Оселившись у просторiй двокiмнатнiй квартирi, вiн нарештi уперше вiдчув себе вiльним i почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собi за правило нiколи не спiлкуватися iз зайвими людьми, якi тiльки вiдбирають час. Те саме стосувалося й жiнок. Вiн ре тельно обирав собi приятелiв, записував новi iмена у свiй нотатник, старанно вiдсiював непотрiбне i лише згодом заносив iмена й адреси у свою «Червону кни гу» - величезний шкiряний записник iз золотими дужками. Навпроти кожного прiзвища ставив зашиф рованi позначки, що означали можливостi, послуги, посади й особистi пристрастi абонента.
   Уперше побачивши Вiру, Альбик увечерi вагався: чи варто записувати її данi у «священний талмуд»?
   Вагання припинив його безпосереднiй начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввiчливим. Це - реклама на телебаченнi…» I Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Вiру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебiр ливою, i букет розкiшних квiтiв чи вечеря в респекта бельному ресторанi викликали у неї якусь не жiночу, а скорiше дружню вдячнiсть. До того ж вона завжди видавала йому цiкаву iнформацiю й iнодi уночi, уникаючи обiймів, залюбки переповiдала йому змiст якоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями вiн потiм послуговувався у колi своїх колеґ і мав репута цiю великого iнтелектуала.
   У своїй самотнiй боротьбi за виживання у Вiри не було можливости й бажання витрачати час на будь якi особистi стосунки. До того ж, її нiхто цьому не вчив. В iнтернатi вона уникала ровесникiв, не брала участи у дiвочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних - на п’ятнадцять душ - спальнях. Там вона хотiла одного - скорiше вирости, отримати паспорт i пiти на свою власну квартиру. Мрiї iнтернатiвцiв про роботу на суконнiй фабрицi викликали у неї огиду.
   Вона нiколи не думала, що може привернути увагу такого чоловiка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрiчi, вiн став для неї просто «Альбиком» - еґоїстичним i розбещеним, з респектабельною зовнiшнiстю i конформiстською сутнiстю кар’єриста. Вiра зустрiла Альбика пiд час зйомок сюжету про вiдомого мiського мецената. Аль бик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно переквалiфiкувався з «iнспектора їдалень» на дотепного й потрiбного усiм пiдлабузника, був його прес секретарем, i всi домовленостi узгоджувалися че рез нього. Спочатку вони зустрiлися за вечерею у Прес клубi, потiм вiн запросив її взяти участь у про гулянцi на пароплавi. Вiн умiв красиво догоджати, розкiшно танцював i дарував незвичайнi букети, якi спецiально замовляв у квiтковiй фiрмi.
   Вiн дратував i одночасно приваблював Вiру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демон струвати свою ерудицiю, мiг годинами цитувати модних фiлософiв. Потiм Вiра якось побачила у нього великий записник із цитатами, якi вiн по кiлька разiв повторював вголос перед люстром. Коли перше захоп лення минулося, Вiра зрозумiла, що Альбика зовсiм не цiкавить її стан - вiн приходив лише тодi, коли їй було добре. Варто було виникнути якiйсь проблемi - зi здоров’ям чи на роботi, - Альбик хутенько зникав, аби потiм, коли усе минеться, випiрнути з небуття й завалити квiтами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати вiд Вiри порцiю новин - де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним i необтяж ливим «чоловiком для виходу» - вони добре виглядали в парi. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила нiяких iнструкцiй…
 

* * *

 
   Пiсля виснажливої й безтямної прогулянки мiстом нiч знов навалилася на неї як стiна. «Може, все ж таки вийти замiж? Принаймнi хтось завжди буде поруч… - думала Віра. - Скiльки можна так мучитись?» Нав проти лiжка бiлiли напiввiдчиненi дверi, мерехтiв вимикач, облямований металевою рамкою. Вiрi дуже хотiлося встати й увiмкнути свiтло, але дрiмота i страх спаралiзували тiло. Вона вдивлялась у чорну щiлину мiж стiною i дверима. У дитинствi вона любила лякати себе всiлякими вигадками. Але тодi не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крiзь прочиненi дверi. Марення було таке явне, що у Вiри завмерло серце i одразу ж похололи ноги.
   Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусил лям волi Вiра поворухнулася - видiння щезло. Вiра примусила себе встати й увiмкнути свiтло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечерi i вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Вiра поставила чайник на плиту i вирiшила розiбрати коробку зi старими паперами та листами. Коробку їй вiддала багато рокiв тому та ж сусiдка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося вiд її дитинства. Вона вже багато разiв передивлялася її вмiст, особливо одразу, коли ще намагалася розiбратися, чому її життя склалося саме так. Але листи вiд Саламандри, кiлька фото графiй та малюнки вiдповiдi не давали. Чомусь саме зараз Вiрi здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що ранiше не звертала уваги. Їй захотiлося знову перечитати останнiй материн лист.
   «Що зроблено - те зроблено, - писала Тамара. - Я звинувачую тiльки себе за те, що не змогла дати тобi всього того, що мали iншi. Якою ти виростеш? Менi навiть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподiваюся, що твої знання не про падуть намарно, - це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося - нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим грiхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять рокiв, а навiть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозумiємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами i не здатнi досягти центру.
   Ти не могла зрозумiти мене, не зрозумiєш i зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я - не можу. Вибач мені i прощай!»
   Нi тодi, нi пiзнiше Вiру не дивувала материна суворiсть. Їй навiть ставало легше, коли вона читала цi лаконiчнi скупi рядки. Було б набагато гiрше, якщо б лист був нiжнішим чи iстеричним. Мати вбила сусiдську жiнку. «А що було зi мною?» - думала Вiра.
   Вона могла вибудувати лише невеликий логiчний ланцюжок: матір заарештували - маленька Вiра, вра жена цiєю подiєю, впала в глибокий транс, а далi - дитячий санаторiй, сеанси гiпнозу, iнтернат.
   Мати пролетiла, промчала повз неї, як верхiвка гнучкої сосни, прив’язана навiщось своєю кроною до землi i раптом вiдпущена - навiщось… Просвистiла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гiллям. Вона мала престижну освiту фiло софського факультету, а працювала двiрничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила вiдлюдькувато й самотньо.
   Одного разу серед ночi, прокинувшися й зазирнув ши в материну спальню, де горiв нiчник, маленька Вiра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на лiжку. Це було так страшно, що дiвчинка тихенько пiшла геть i причаїлася пiд ковд рою. Тодi, пiдрахувала Вiра, матерi було 24 роки.
   «Мамка - дурепа!» - подумала маленька Віра, i що бiльше повторювала про себе це слово, то величезнiша хвиля любови пiднiмалася у нiй, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потiм вилилося першими серйоз ними сльозами. Вiдчувши цю гарячу любов, що надiйшла через ненависть, маленька Вiра й потiм увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом - жалiти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотiти про себе: «Дурепа…дурепа…» - i знову вiдчувати ту шалену гарячу хвилю. Бiльше нiколи i нi з ким Вiра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.
   Але не зовнiшнiстю - iнодi вона навiть не розчiсува лась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятiрнею, вiд чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумiннi, що iнколи вона здавалась потворною, яко юсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блiдости - i при цьому ще бiльше, ще страшнiше - красивою. А ще, як тiльки зараз могла зрозумiти Вiра, мати була справжньою жiнкою. Цi вимерлi iстоти тепер лишили ся лише в архiвах часу, на пожовклих сторiнках книг сiмнадцятого сторiччя, на середньовiчних ґравюрах iз зображенням спалення вiдьом. Справжня жiнка - це руйнування. Коли мати зрiдка з’являлася десь у ком панiях, кожен з присутнiх усвiдомлював крах усього свого життя. Вiра першою вiдчула цей руйнiвний iмпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозумiти, що мати насамперед руйнувала себе.
   Вона, як фантом, накопичувала енерґiю, розросталась, як хмара перед дощем, яскравiла своєю мiнливою красою раптом у якусь мить, наприкiнцi певного промiжку вiдносного спокою, енерґiя, виплекана нею, виходила за межi i починала спалювати все навкруги.
   Мати часто мучилася вiд пророчих сновидiнь, ставала забобонною. Вiра лякалася її i вiддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденцi.
   «Як менi зрозумiти її? - часто думала Вiра, перечитуючи останнього листа. - Чи любила вона мене?»
   Якось вони гуляли зимовим, засипаним снiгом парком. Вiрi завжди кортiло запитати матiр про щось велике й важливе, але вона не насмiлювалася. До них раптом пiдiйшла жiнка, чорна й жахлива, як вiдьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупини лася, й Вiра щосили притислася до її теплої руки.
   «Один бiк твого обличчя - чорний, другий - синiй, - сказала жiнка. - Тому ти страждаєш, що душу свою не вiдпустиш вiд себе анi вдень, анi вночi. Ох, красуне, дитинко, розплiтала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках - пiдiбрала їх недобра жiнка i за рила так, що не зiбрати їх тобi довiку. А вiн - не по вернеться, й не чекай! Ось - твiй хрест i доля твоя!» - сказала жiнка, вказуючи на маленьку Вiру. Вiра щосили потягнула маму вiд страшної баби, мати ледь устигла всунути тiй в руки грошi. Вони побiгли. А по тiм навiть трохи погралися снiгом, злiпили снiговика, i Вiра поволi заспокоїлася.
   Iнодi випадали й дуже щасливi днi. Тодi мама смiялася, вiшала новi фiранки i не ходила прибирати у пiд’їздi чи мити вiкна сусiдам.
   - Чому ти працюєш двiрничкою, ти що - найгiрша вiд усiх? - iнодi питала її маленька Вiра.
   - Я втомилася ходити колами, - незрозумiло пояснювала вона. - Коли в життi немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..
   Потiм вона запалювала цигарку i занурювалась у свої думки, в яких Вiрi майже не було мiсця.
   Мати здавалася Вiрi незбагненною, неземною, леґендарною гоголiвською героїнею. Вона довго - а особливо пiд час перебування в iнтернатi - боялася навiть згадувати про цю дивну жiнку, яка, можливо, й зовсiм не була її матiр’ю, а лише - iнопланетянкою, яка навiщось завiтала на цю грiшну землю, або жахливою злодiйкою вбивцею. Згодом i страх, i фантазiї, й уся романтика образу вiдступили. Вiра з’ясувала, що мати, як розповiдали сусiди, страждала через велике кохання: батько пiшов з родини, коли Вiрi був усього мiсяць вiд народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Вiра надовго запам’ятала її шаленi чорнi очi i ту руйнiвну енерґiю, що зворохобила усе її дитяче iснування.
 

* * *

 
   Того дня, коли Вiра зустрiла в мiстi Лiлiану, Алiна теж не сидiла вдома, а з’явилася там о пiв на першу ночi. Увесь вечiр вона просидiла в ресторанi зi своїм черговим коханцем - сивочолим начальником вiддiлу маркетинґу аґентства. Вiдверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навiть грошi не приносили такого задоволення, як ранiше, а до сексу вона збайдужiла. Її єдиним i справжнiм коханням були грошi. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх - спочатку у батькiв, потiм її фiнансували чоловiки. З респектабельного двору, де Алiна мешкала до оди надцяти рокiв, родина змушена була швидко перебра тися до менш престижного району - полiтична влада змiнилася, батька звiльнили з роботи, i, щоби замести деякi слiди, вiн перевiз сiм’ю на iнший кiнець мiста.
   Алiна ридала й навiть не встигла як слiд попрощатися з друзями. Потiм життя покотилося пiд гору. Якось, стоячи пiд рестораном i намагаючися згадати власну адресу (тодi їй усе ж таки вдалося купити квартиру й вiдселитися вiд своїх нудних «старичкiв»), вона помiтила знайоме обличчя: вишукана жiнка виходила з синього мерседеса. Це був перст долi, її давня приятелька. Вона не дала смаглявiй красунi пропасти пiд дверима клятого ресторану. Вона вiдвезла її додому, а потiм влаштувала на роботу. Навiть не поцiкавившися, чи вмiє Алiна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цiєю казковою феєю й була Лiлiана Олегiвна Поволоцька. Вже минув рiк, як Алiна вiрно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотiла круто змiнити своє життя i, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Алiна, час настав: чоловiк остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогоднi так затриматися у ресторанi. Пiзнi повер нення вже увiйшли у звичку, але, вiдкриваючи дверi власним ключем, Алiна передбачала чергову сцену ревнощiв.
   Свiтло горiло i в кiмнатi, й на кухнi. «Ну, зараз почнеться…» - подумала Алiна. Але сьогоднi її зу стрiла зовсiм iнша картина: чоловiк був повнiстю одягнений, посеред кiмнати стояли двi валiзи.
   - Я йду вiд тебе, - спокiйно сказав вiн, - менi це вже набридло. Я достатньо вiдпрацював цей номер.
   - Який іще номер? - запитала Алiна.
   - Десять рокiв нашого шлюбу, - пояснив чоло вiк. - Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся i, до речi, добре за це заплатила. У мене була зовсiм iнша дiвчина. А я, iдiот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, грошi, нашi поїздки за кордон i твої шмотки - заслуга моїх талантiв та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсiї i не при владi. I я бiльше цього терпiти не буду.
   - От i добре! - сказала Алiна. - Йди геть, продаж на тварюко. Тiльки не повертайся, коли лишишся на вулицi!
   - Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже iнша жiнка. А щоб тобi було зовсiм добре, знай, що у неї вiд мене є дитина. I досить брехнi! Здихай тут на самотi!
   Вiн пiдхопив свої валiзи i рвучко вийшов з квар тири, голосно грюкнувши дверима.
   Алiна не вiдчула геть нiчого. Вона налила собi чарку коньяку i з недоброю посмiшкою пiдiйшла до теле фону. Ранiше, щоб хоч якось вiдчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собi болю - до синцiв щи пала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зiграю свою гру! - дума ла Алiна, набираючи номер. - Повiльна смерть - от щоб я хотiла бачити. I я їм це влаштую!»
   До слухавки довго нiхто не пiдходив. Нарештi розi млiлий голос сказав: «Алло!»
   - Вiд мене пiшов мiй козел, - сказала Алiна.
   - I заради цього ти турбуєш мене опiвночi?
   - Не тiльки. Завтра я йду в мiлiцiю i податкову, - посмiхнулась Алiна, насолоджуючись довгою паузою на тому кiнцi дроту. - Хочеш поторгуватися?
   - Що тобi треба?
   - А справді, що менi треба, - iронiзувала Алiна, - чого ж менi хочеться вiд моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечiр ти будеш прибирати у мене в квартирi - це раз, по-друге - пiсля прибирання стоятимеш двi години на колiнах перед моїм лiжком, аж доки я засну. Чого ж менi iще бракує? Ну, гаразд, далi розберемось, але першi двi умови - обов’язковi, i почнемо з наступного понедiлка.
   - Слухай, дiвчинко, приїжджай зараз у редакцiю.
   Нам треба побалакати серйозно.
   - Хто ж нас туди пустить уночi? До того ж, я хочу спати, i моє рiшення - тверде i безповоротне.
   - Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозицiя, ми ж усi один в одного на гачку. Словом, бери тачку - я тебе чекаю в редакцiї. Пройдеш пожежними сходами, я тебе зустрiну. Все.
   Слухавку поклали.
   «Чого я маю слухатися? - думала Алiна. - Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нiчого, це - востаннє…»
   Вона швидко зiбралась i вискочила на вулицю.
 

День п'ятий

 
   Вiра заснула пiд самий ранок i не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксi. Рiвно о дев’ятiй починалася редакцiйна «планiрка», й, оскiльки Лiлiана iнодi дозволяла собi приходити на одинад цяту, проводити збори доводилося Вiрi. Таксi швидко домчало її до аґентства. Бiля дверей вона зiштов хнулась iз Зарiною. Дверi чомусь були зачиненi зсередини, i жiнкам довелося постукати. «Хто?» - по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися - такого ще нiколи не було.
   - Мабуть, вони там щось примiряють… - вислови ла здогад Зарiна (iнодi до редакцiї заходили презен танти рiзних фiрм, пропонуючи свої товари).
   - Свої! - вiдгукнулася Вiра, i дверi повiльно вiдчинилися…
   Перше, що впало в око, - дуже блiде обличчя Во вика. Вiн чомусь схопив обох жiнок за зап’ястя i затри мав на порозi, хапаючи ротом повiтря, як риба. З глибини кiмнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, - Лiлiана Олегiвна. Впустивши спiвробiтниць, Вовик хутко зачинив дверi i знову зам кнув їх на ключ. Здавалося, нiхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оран жерею. Те, що Вiра побачила там, здалося їй сценою з фiльму жахiв. У кутку за великою штучною пальмою, в дивнiй позi, навколішки, бiля труби парового опа лення у зашморгу висiла… Алiна.
   Вiру знудило. Зарiна дико скрикнула i повiльно з’їхала по стiнi на пiдлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попiл у горщики з квiтами, Лiлiана ходила з кутка в куток, стискаючи скронi руками.
   - У мiлiцiю телефонувати? - запитав Вовик.
   - Зачекайте, дайте оговтатися…- сказала нарештi Лiлiана Олегiвна. - Володимире, дiстаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходiмо до мене в кабiнет поки що…
   Але спочатку треба зняти її… Зарiно, давай ти - у тебе нерви мiцнiшi.
   - Я не можу… - тремтячим голосом сказала Зарiна.
   - Може, нiчого не чiпати до приїзду мiлiцiї? - за питала Вiра, намагаючись не дивитись у страшний куток.
   - Ви уявляте, що таке - наша мiлiцiя? Це - скан дал на всю країну… - зiтхнула Лiлiана i додала рiшу чим голосом: - Так, давайте усi разом - це наказ!
   Потiм вирiшимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…
   Вiра знала, що вона не зможе навiть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбi», вона притисла до обличчя носову хустку i з острахом замотала головою.
   Ярослава рiшуче пiдiйшла до трупа.
   - Вовику, дай ножа! - скомандувала вона. - I тримай її попiд руки!
   Ярослава перерiзала мотузку; обважнiле тiло Алiни ковзнуло на пiдлогу, Вовик ледь устиг пiдхопити його.
   - Посадiть її за стiл! - наказала Лiлiана. - Не дай Боже, хтось зайде!
   Вовик посадовив небiжчицю на стiлець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчiр’яної ляльки.
   - Господи, нiби спить, бiдолашна… - сказав вiн.
   Потiм усi зiбралися в кабiнетi Лiлiани i вперше разом майже залпом випили по пiвсклянки дорогого французького коньяку. Пiсля довгої паузи Лiлiана розгорнула якийсь папiрець.
   - Значить, так, - почала вона глухим голосом. - Напередоднi наша бiдолашна Алiночка написала заяву - вона лежала на її столi. Читаю: «Заява. Прошу надати менi вiдпустку без збереження заробiтної платнi у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нер вовому станi i хочу пiдлiкуватися…» Справа у тому, що вiд неї пiшов чоловiк i, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логiчнiше, якщо її знайдуть у власнiй квартирi…
   - Що ви хочете цим сказати? - майже в один голос запитали Вiра i Ярослава.
   - Якщо її тiло знайдуть зараз тут - ми до кiнця життя не вiдмиємося. Зараз наш вiддiл набрав таких обертiв, що нашi зарплати майже вп’ятеро перевищу ють платню iнших вiддiлiв - це я вам повiдомляю суто конфiденцiйно, - пояснила Лiлiана. - Через мiсяць нам усiм свiтять поїздки за кордон. Вам, Вiро, в Канни на кiнофестиваль, Зарiнi - в Лондон на аукцiон, Ярослава поїде до Амстердама на мiжнародну вистав ку, вам, Володимире, я вибила путiвку на Канари… А тепер уявiть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органiв…
   Зависла мовчанка. Про Канни Вiра чула вперше, але її серце радiсно (наскiльки це було можливо в цiй моторошнiй ситуацiї) затрiпотiло. Канни… Францiя…
   Кiнофестиваль…
   Мабуть, такi ж почуття охопили й iнших.
   - Але що ж ми можемо зробити? - невпевненим голосом запитав Вовик.
   - Не знаю… Не знаю… - задумливо промовила Лiлiана. - Голова йде обертом…
   - А якщо б це трапилося не тут, а вдома… - почала Зарiна. - Ми б вiдбулися легким переляком. Можли во, нас би й на допити не тягали…
   - Отже, треба якось непомiтно вивезти її звiдси i лишити вдома… - рiшуче сказала Ярослава, запа люючи десяту цигарку. - Я через її дурiсть страждати не згодна! Знайшла де вiшатись, iстеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потiм - у кущi з пiдiбганим хвостом!
   Її палку промову обiрвав дрiбний стукiт Лiлiанiного олiвця.
   - Якi будуть пропозицiї? - запитала вона.
   - Я згодна з Ярославою, - сказала Зарiна. - Вiдвеземо її додому. Але як це зробити непомiтно? Не уявляю…
   - Можна зробити вигляд, що ми всiм вiддiлом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речi, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застiлля, а вве черi винесемо Алiну, як п’яну! - запропонував Во вик. - Буде логiчно, що вона, перебуваючи у станi сп’янiння та афекту, повiсилася вдома. Тим бiльше, що її кинув чоловiк… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я вiдвiз її додому. I що вона була дуже п’яна…
   - Зауваж, любий, - сказала Ярослава, - нам треба буде її не тiльки вiдвезти додому, а й… знову пiдвiсити.
   Iнакше як ти поясниш синцi на шиї? I пiдвiсити так, щоб не лишити жодного слiду! А це вже - злочин.
   Якщо дiзнаються - нас усiх посадять.
   - Значить, зробимо все чисто! - рiзко промовила Лiлiана. - А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицiю Володимира?
   - Ви при своєму розумi? - скинулася Вiра. - Я в цi iгри не граю! Усе це - без мене.
   - Пiдете до мiлiцiї? - саркастично зупинила її Лiлiана. - Хочете допитiв та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…
   Над столом пiднеслося п’ять рук… Вiрi здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише ви става в театрi абсурду. Але вона чiтко знала й iнше - вона нiзащо не витримає допитiв та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались i будь який стрес знову зiштовхне її у прiрву. I тодi їй вже не пiдвестися…
   - Отже, рiшення прийнято!- констатувала Лiлi ана. - Увечерi весь цей жах скiнчиться. А поки що - iдiть усi по своїх мiсцях. Володимире, купiть у буфетi горiлки, шампанського i закуски. I так, щоб у вас були свiдки. Накрийте стiл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Вiро, вiзьмiть себе в руки, iнакше й моє самогубство буде на вашому сумлiннi - це я вам обiцяю…
 

* * *

 
   День минув, як у туманi. Мертву Алiну посадовили за столом так, нiби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тiло ще не встигло захолону ти - надворi зранку стояла спека, i ця поза була майже природною для завжди сонної Алiни. Її скляна заго родка була розташована у глибинi кiмнати, i випадковi вiдвiдувачі могли бачити її схилену голову. Але вiдвi дувачiв було небагато. На хвилинку забiгала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жiнки силкувалися зiграти повний спокiй. Ярослава навiть гукнула при своїй знайомiй до Алiни: «А ти не пiдеш з нами попити кави?» - а потiм зi смiхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замрiялася!» Вчинок був вiдчай душний, але забезпечив свiдка.
   Вiра сидiла за своїм столом як мишеня. Вона ме ханiчно креслила на паперi якiсь значки. Стрiлки го динника нiяк не хотiли рухатися швидше. Лiлiана виходила на перерву, спiлкувалася з iншими редакто рами i вдавала, що усе гаразд.
   О шостiй народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладнiше - гучне застiлля, таке, щоб веселi балачки було чутно в коридорi.
   Змовники й справдi здiйняли галас, дзвенiли чарками, спiвали. Знаходитися в однiй кiмнатi з трупом, що вже самовiльно змiнив положення, було неприємно. Вiрині зуби цокотiли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарештi о дев’ятiй вечора Лiлiана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, бiля вахтера. Товстий i самовдоволений, той сидiв перед телевiзором i дивився черговий серiал. Його не здивувала весела компанiя з вiддiлу культури - сьогоднi пили майже всi, святкуючи перемогу на виборах. Вiд струнких, витончених жiнок - найкрасивiших жiнок аґентст ва - пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна з них, новенька, поста вила перед вахтером пiвпляшки горiлки i тарiлочку з бутербродами. Вiдверто кажучи, сьогоднi його пригощали всi - пластиковий пакет уже був заповне ний делiкатесами, якi вахтер збирався вiднести безробiтному синові. Вiн радiв i тiшився, час вiд часу прикладаючись до пляшок iз залишками алкоголю, якi йому лишала журналiстська братiя. Вiн дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нiчне чергу вання i сидiти в комфортi та теплi, дивлячись чудовий кольоровий телевiзор. Вдома у нього таких умов не було.
   - Вам допомогти? - запитав вiн, помiтивши, що худенький секретар Володя та ще одна жiнка трима ють попiд руки iншу.
   - Нi, дякуємо! - вiдповiли йому. - Це нам не вперше, трохи перебрала дiвчинка.
   - Буває! - весело вiдгукнувся вахтер, знову загли блюючись у колiзiї серiалу.
   Весела п’яна компанiя зi смiхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крiзь склянi розсувнi дверi вахтер помiтив, що три жiнки всiлися на заднє сидiння й поклали собi на колiна четверту, п’яну. Секретар сiв за кермо, поруч з ним - Лiлiана Олегiвна. Машина рiзко рвонула з мiсця.
   «Можуть зупинити менти… - подумав вахтер. - Хоча такi «шишки» завжди вiдбрешуться!..»
 

* * *

 
   В авті у Вiри почалася iстерика. Холодне важке тiло лежало у неї на колiнах. Ярослава та Зарiна силомiць влили їй до рота добячу порцiю коньяку.
   - По моєму, нам доведеться виносити i її, - сказала Ярослава. - Будь ласка, Вiро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевiлля - а нам ще стiльки треба зробити. Тримайтеся.
   Коли машина пiд’їхала до Алiниного будинку, на подвiр’ї було порожньо.
   - Виходимо так само! - скомандував Вовик.
   - Можна, я зачекаю в машинi? - ледь чутно прошепотiла Вiра, i тодi з напiвтемряви на неї блимнули рiзнобарвнi очi Лiлiани:
   - Хочете лишитися чистенькою? А платні три ти сячi баксiв вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всi! I годi! Я теж боюся…
   Вони обережно витягнули Алiну з машини, пiдхо пили попiд руки i внесли до пiд’їзду. Бiля лiфту i на сходах нiкого не було. Дiставши ключi з її сумочки, Ярослава вiдчинила дверi.
   Через пiвгодини Вовик розвiз усiх по домiвках.
   Спочатку завезли Вiру, яка сидiла зi збайдужiлим виглядом i мрiяла лише про одне - скорiше опинитись у лiжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсi будинку за номером 67 по вулицi iменi Рабiндраната Тагора у комфортабельнiй ваннiй кiмнатi на змiйовику висiв труп красивої молодої жiнки, що наклала на себе руки, дiзнавшись, що чоловiк бiльше не кохає її…
 

* * *

 
   Вiра ледь дiсталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумцi ключі й не знаходила їх. У вiдчаї вона сповзла на брудну пiдлогу перед своїми дверима, i ридання нарештi прорвалися крiзь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як вiдчинилися дверi в квартирi навпроти.
   - Ти, що, мале, загубилося? - трохи насмiшкувато сказав чоловiк i присiв поруч iз Вiрою. - О о, тут цiле море слiз - втопитися можна!
   Вiн обережно пiдняв i поставив Вiру на ноги.
   - Ключ… - ледь змогла вимовити вона.
   - Що, зовсiм погано? - так само насмiшкувато запитав незнайомець.
   - Знайдiть, будь ласка, мiй ключ… - ледь чутно вимовила Вiра, затискаючи рота рукою й вiдчуваючи, як нудота пiдступає до горла.
   Чоловiк швидко зорiєнтувався, за мить витрусив з Вiриної сумочки ключ i швидко вiдчинив дверi.
   Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг i гублячи туфлi, Вiра попрямувала до ванної. Коли вона, бiльш менш свiжа, в рожевому м’якому халатi, вийшла звiд ти - на кухнi вже кипiв чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запаш ну траву.
   - Зараз як рукою знiме! - весело сказав вiн.
   Вiра геть забула про свого рятiвника.
   - Ви хто такий? - суворо запитала вона.
   - Нiхто. Ваш сусiд.
   - Я вас не знаю!
   - Мене нiхто не знає. Я живу тут тiльки мiсяць, винаймаю кімнату у Мiсiс Гадсон.
   Почувши знайоме прiзвисько, яке могли знати тiльки свої, Вiра заспокоїлася. «Мiсiс Гадсон» - так називали її всюдисущу сусiдку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
   - А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Нiколи не думав, що ви живете поруч.
   Для нас ви - небожителi. Зараз заварю вам своєї тра вички - вона мене завжди рятує у таких випадках - та й пiду. Ви, мабуть, хочете спати…
   - Я не спатиму, - майже викрикнула Вiра й несподiвано для себе попросила: - Якщо можете, побудьте трохи зi мною. Розкажiть щось… Або просто посидьте мовчки. Тiльки не йдiть.
   - Гаразд, - зрадiв той, - менi вже добряче набридла моя гарна господиня - головним чином, я розважаю тiльки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навiть квартирну плату встановила досить помiрну.
   - А ви хто?
   - А нiхто, - знов сказав вiн. - Так, написав колись роман. Його торiк надрукували в досить популярному журналi.
   - Як вiн називається? - без особливої зацiкав лености запитала Вiра.
   - «Роман на замовлення».
   - О, так це ви? - Вiра згадала цю рiч, яку вона прочитала i навiть колись переповiла Альбику. - Дивно, я навiть хотiла розшукати автора. А ось вiн сам рятує мене серед ночi…
   - Ви нiде б мене не знайшли. Тримаюся я «бiлою вороною» i не дуже цiкавлюся лiтературною тусiвкою.
   Цей твiр - випадковiсть.
   - У життi нiчого не буває випадковим, - сказала Вiра. - Отже, ви винаймаєте квартиру…
   - Так. Квартиру винаймаю. Нiде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сiм рокiв, умовний термiн (це п’ять рокiв тому) за, як то кажуть, «полiтику». Що ж iще? До жодних лiтературних кiл не належу. Iнодi пописую вiршi, але це вже коли зовсiм погано…
   - Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, - зупинила його Вiра. - А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
   Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
   Вона кинула на стiл пачку дорогих цигарок.
   - Дякую, я не курю! - сказав вiн.
   - Неправда, - сказала Вiра, вмикаючи кавовар ку. - Усi вашi герої, пригадую, - затятi курцi.
   - Але вони не палять «Ґалуаз», - iз викликом сказав сусiд. - Це дороге задоволення.
   - Задоволення має бути дорогим, - посмiхнулася Вiра.
   - Ви, мабуть, гадаєте, що я - нещасний жебрак.
   - Я про вас нiчого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справдi небожителька.
   - А хiба це не так?
   - Глупство. Я звичайна робоча конячка. От i все. I сьогоднi менi дуже погано…
   Але страх i хмiль поволi вiдступали. Усе, що вiдбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацiй.
   - Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, - сказав сусiд, помiтивши Вiрин вiдсторонений погляд. - Я, мабуть, пiду. А якщо ви не проти, я завiтаю до вас ще коли небудь.
   - Нi, я зовсiм не хочу спати! - запротестувала Вiра.
   Вона хотiла пiдвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стiлець.
   - Усе, досить балачок, мале, треба в лiжечко!
   Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, i Вiра покiрно звелася, тримаючися за стiну. Вже на порозi, зачиняючи за ним дверi, вона запитала:
   - Чому ви назвали мене «мале»?
   - Не знаю… Там, на сходах, менi здалося, що плаче дитина…
   - Як ваше iм’я, мiй рятiвнику?
   - Стас, - вiдповiв той i попрямував до своїх дверей.
 

День шостий

 
   Телефонний дзвiнок розпанахав сон гострим лезом. Вiра не одразу впiзна ла голос Альбика.
   - Доброго ранку, сонечко! Маю можливiсть пiдкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
   - Куди? Навiщо? - хрипким голосом запитала Вiра. Сьогоднi вона вперше спала так, як нiколи, - глибоким як колодязь похмiльним сном.
   - Ти що, спиш? - не вгамовувався Альбик. - Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
   - Нi, нi! Сьогоднi я хвора! Вибач, я не можу говорити! - Вiра кинула слухавку i сiла на лiжку, обхопивши голову руками - голова розколювалася навпiл, хотiлося пити, а головне - вона вмить згадала абсурд i жахiття вчорашнього вечора. Бiдолашна Алiна, повiшена вдруге… I що тепер буде? Раптом слiдство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всi речi, ключi та двернi ручки носовичком, щоб не лишилося жодних вiдбиткiв. I хiба вони в чомусь виннi? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фiрми та власнi нерви вiд зайвих мiлiцейських «розборок». А оплакати бiдну дiвчинку можна буде пiзнiше, разом з усiма…
   «Але невже я така зiпсута? - думала Вiра.- Можливо, мати це знала ще тодi, коли я була дiвчинкою, iнакше вона б не писала в листi: «Менi навiть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого нiхто не знає… Але що?»
   На роботу Вiра вирiшила не йти i навiть нiкого про це не попереджати. Вона вiдчувала, що з учорашнього вечора стосунки мiж спiвробiтниками вiддiлу культу ри набули зовсiм iншого вигляду. Тепер усi вони - спiльники. А зi спiльниками не церемоняться.
   Вiра пiшла на кухню, увiмкнула радiо i з горнятком кави зручно вмостилась у крiслi. Їй треба було обмiр кувати ситуацiю. Вона нi до чого не торкалася, брала участь у подiях лише як свiдок. Вона пам’ятала, що, коли усi товклися у ваннiй бiля трупа Алiни, їй стало погано i вона присiла на пiдлогу в коридорi. Вона навiть не глянула на те, як вiдбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про iнше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матерi з донькою? Невже вона якось пов’язана зi злочином, що був скоєний стiльки рокiв тому? У своїх думках та спогадах Вiра нiколи ще не заходила так далеко. Це були забороненi згадки. Ранiше вiд них лише починала дико болiти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрiчку стертої iнформацiї. Вiра вiдчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. I почати саме з того будинку, з тiєї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
   Прийшовши до такого рiшення, Вiра швидко одяглась i поїхала до свого старого двору в центрi мiста…
 

* * *

 
   Вона не була тут вiдтодi, як ще зовсiм юною переїхала в iншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двiр, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивцi!» Але зараз вона вже не була тiєю переляканою дiвчинкою - навряд чи хтось зi старих сусiдiв мiг упiзнати її в цiй самовпев ненiй вишукано вбранiй жiнцi з бездоганною зачiскою та ледь помiтним макiяжем на витонченому обличчi.
   Подвiр’я дуже змiнилося з тих давнiх часiв.
   Повиростали новi дерева, майже на кожному балконi стирчали великi блискучi тарiлки антен, вiкна зi звичайних перетворилися на пластикові, з охайними бiлими рамами та жалюзi. Вiра одразу зрозумiла, що зi старих мешканцiв тут майже нiкого не лишилося - цi квартири давно були купленi новою елiтою. А до колишнього її помешкання на першому поверсi новi господарi прибудували балкон.
   Вiра пiшла в будинок навпроти, пiднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди ранiше? Але асоцiативне мислення вiдмов лялося працювати. Номер квартири, у якiй було вбито нещасну бабцю, вона знала - про це їй ще тодi сказала сусiдка. Та сама сусiдка розповiла, що мати вбила стару жiнку, дружину колишнього дипломата.
   Дверi у квартиру були прочиненi. Не знати чому, звiдти на Вiру повiяло тривогою. Вона нерiшуче натисла на кнопку дзвiнка i почула зсередини веселий привiтний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Вiра увiйшла. Назустрiч їй з кухнi йшла молода повновида жiнка, витираючи руки об квiтчас тий фартух. Ще на порозi Вiра здогадалася, що в квартирi робиться ремонт - шпалери звисали зi стiн клоччям, меблi були зсунутi насередину i завiшенi плiвкою.
   - Ой, - сказала жiнка, - а я думала, що це прийшли штукатурницi!
   - Вибачте, будь ласка, - сказала Вiра, - я б хотiла дещо у вас запитати…
   - Проходьте в кiмнату, - запросила жiнка.
   Це була невелика однокiмнатна квартирка. Вiра увiйшла до кiмнати, сiла на краєчок застеленого плiвкою дивану й огледiлась.
   - Ви що, бували тут ранiше? - запитала хазяйка, помiтивши її зацiкавленiсть.
   - Колись давно тут жили нашi давнi знайомi, я була тодi ще маленькою, - вiдповiла Вiра.
   - Прохоренки? - пiдказала жiнка. - Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокiм натну. А ми з чоловiком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт i… починаю нове життя.
   - Нi, не Прохоренки, - сказала Вiра. - А ще до них…
   Вона уважно роздивлялася кiмнату, але не знахо дила жодного вiдгуку у своїй душi. Лише клаптi старих шпалер з дивним рельєфним iндiйським вiзерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз нi в кого не побачиш - старовиннi, барвистi, схожi на полотно.
   - Такi цiкавi шпалери, - промовила Вiра, аби не мовчати. - Не шкода здирати?
   - Ой, та ви знаєте, якi вони були засмальцьованi! - сплеснула руками жiнка. - Це ще вiд попередньої ха зяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили - їм було байдуже. Я взагалi боялася сюди переїжджати.
   Кажуть, що тут убили жiнку…
   Вiра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.
   - Як це - вбили?
   - Отак i вбили! Але, гадаю, її дух звiдси вже вивiт рився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…
   - А що то була за жiнка? - Вiра розумiла, що її цiкавiсть переходить межi звичайної балачки i скоро треба буде пояснювати, навiщо вона сюди завiтала.
   - Кажуть, якась старенька i дуже багата iноземка.
   Напевно не знаю…
   - А хто її вбив, за що? - язик ледь ворушився у пересохлiй гортанi.
   - Не знаю, сусiдка чи служниця… а чому вас це цiкавить? Ви, часом, не з мiлiцiї? - схаменулася ха зяйка, прискiпливо приглядаючись до Вiри. - Якби я знала, що мене тут ще й мiлiцiя буде турбувати, - нiзащо б не погодилася на такий обмiн!
   - Нi, нi, не з мiлiцiї, - заспокоїла її Вiра. - Я жур налiстка, збираю матерiал про рiзну старовину. Ось згадала, що тут жили нашi давнi знайомi, а у них були цiкавi речi. От хоча б цi шпалери. Чи не могли б ви дати менi шматок?
   - Та будь ласка, скiльки завгодно! Хоч усе забирай те - все одно викидати!
   Вiра подякувала i вiдiрвала вiд стiни шматок шпале рини. Не втрималася, щоб не понюхати щiльний, ту гий папiр. … Вiн мав запах прянощiв i трав. Так iнодi пахнуть легкi індiйськi сукнi. Навiть пiсля багаторазового прання.
 

* * *

 
   Вiра повернулася додому геть спустошена. Iнфор мацiї - обмаль. Але їй не терпiлося ще раз роздиви тися свою здобич - вiд клаптика паперу вiяло теплом, як вiд нагрiтого сонцем пiску.
   Проте вона щонайперш вирiшила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.
   - А я вам телефонував уже кiлька разiв! - схвильо вано повiдомив вiн. - З вами все гаразд?
   - Так. Я виходила в аптеку - щось погано себе почуваю… Сподiваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нiчого термiнового?
   - Нi, не хвилюйтесь, видужуйте! - чемно сказав Володимир. Зависла пауза.
   - У нас там усе гаразд? - чiтко вимовила Вiра.
   - Усе нормально! Нiяких новин! - так же чiтко вiдповiв секретар.
   Вiра поклала слухавку. Значить, бiдна Барбi ще висить у себе в ваннiй… Господи, в якому ж станi її знайдуть!..
   Вона повернулася на кухню i розправила шпале рину на столi.
   Віра пила каву i роздивлялася складний вiзерунок.
   Що довше дивилася, то чiткiше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений вiзерунок утворював прихований сюжет: стадо рiзнобарвних слоникiв на тлi оази з пальмами та квiтами. На перший погляд вони не були помiтнi. Так у дитинствi, прокинувшись ранком, Вiра розглядала вiзерунки на килимi або трiщинки на стелi, i їй здавалося, що вона бачить дивнi сюжети - оленiв, карети, сiмейство ведмедикiв… Вiд слонiв повiяло чимось давнiм i знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тiй кiмнатi, - подумала Вiра. - Можливо, коли мати прибирала?..»
   Чорне провалля в пам’ятi почало здаватися їй неприродним. Вiд напруги розболiлася голова. «Нi, досить! - думала Вiра, - Недаремно ж колись в iнтерв’ю один нарколог сказав менi, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу рiчку. Тодi потiк починає шукати iнших виходiв i затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лiкаря, зараз вiн, здається, очолює центральну психiатричку. Вiн має мене упiзнати. Я хочу нарештi знати усе!» Її думки перервав дзвiнок у дверi. Вiра неохоче вiдчинила - на порозi стояв її вчорашнiй рятiвник.
 

 
   Стас не працював уже кiлька мiсяцiв пiсля невдалої спроби заробити пи санням сценарiїв для полiтичних рекламних роликiв. З попереднього мiсця помешкання його вигнали, i вiн якимось дивом змiг зняти квартиру у «мiсiс Гадсон». Та й то пiсля того, як виявилося, що старенька - затята «нацiонал анархiстка» й обожнює читати товстi модернi журна ли, що для її вiку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навiть зробила деякi нотатки і пiдкреслення на сторiнках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирiшило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зi своєї кiмнати, аби не потрапити на очi хазяйцi, а пiзно уночi так само тихо повертався з надiєю, що «мiсiс Гадсон» спить i вiн зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухнi i могла майже до ранку вести бесiди з «письменником», мимохiдь цi кавлячись, чи влаштувався вiн на роботу. «От коли отримаю Нобелiвку…» - бурмотiв свою коронну фра зу Стас i продовжував її залежно вiд настрою й ситу ацiї: - «куплю вам нову квартиру», або «з нiг до голови засиплю найкращим англiйським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке пiдпiлля було безна дiйним.
   Уперше якось побачивши Вiру з вiкна, вiн спочатку подумав, що вона - не iнакше як дружина бiзнесмена, жiнка з iншого вимiру. З тих «нових», хто вважає пре стижним запрошувати до себе в гостi псевдознаме нитостей i поїти їх до поросячого виску, аби прилучи тися до богеми. Познайомившись iз нею, вiн вирiшив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «лiтера турних негрiв». Вiн вирiшив скористатися нагодою.
   Йому вiдчинили не вiдразу.
   - О, це знову ви… - без особливого ентузiазму мовила Вiра.
   Тепер вiн змiг роздивитися її уважнiше. Так, це була вона, жiнка з дивною посмiшкою - лише кутиками вуст - i завжди серйозними очима. Нiби верхня частина її обличчя не спiвпадала з нижньою. «Не обiйтися без банального порiвняння з Джокондою, - подумав Стас. - Хоча посмiшка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жiнок, з якими чоловiки нiколи не флiртують. На таку не покладеш руку, нiби випадково, а якщо й покладеш - пропечеш до кiсток.
   Вiн упiймав себе на думцi, що почувається перед нею учнем або пiдлеглим. I це дратувало. Вiн уже пошкоду вав, що натиснув кнопку дзвiнка, i не знав, як пово дитися. Легкости минулого нiчного вiзиту як i не було.
   - Проходьте, - запросила Вiра. - Тiльки у мене сутужно з часом… Отже?
   Це рiзке запитання зовсiм збило його з пантелику, i Стас, проклинаючи усе на свiтi й намагаючись вигля дати по дiловому, розповiв суть своєї справи.
   - Я вже не працюю на телебаченнi, - почала пояс нювати Вiра. - Те, що крутять зараз, - звичайнi пов тори. Але я спробую вам допомогти. Напишiть кiлька нарисiв, менi треба бачити, що ви вмiєте. Адже журна лiстика - не лiтература. -…а кiнь свинi не товариш… - додав Стас i звiвся з крiсла. - Вибачте, що потурбував!
   - Ну навiщо ж так? - знiяковiла Вiра. - Я не це мала на увазi.
   - А знаєте що, - додала вона раптом, аби якось загладити свiй рiзкий тон, - давайте зараз пообiдаємо разом. Я сьогоднi нiчого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.
   - Це акт милосердя? - з посмiшкою, але вже без виклику запитав Стас.
   - Це звичайний голод, - у тон йому вiдповiла Вiра.
   - Тодi я швиденько!
   Вiн миттю вибiг з квартири у найближчий магазин.
   У темрявi пiд’їзду похапцем порахував грошi: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледi». У крамницi вiн купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Вiн теж хотiв їсти. Вiн хотiв їсти не похапцем, соромлячись i ховаючи вiд господині жалю гiдний несвiжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Вiн хотів не так їсти, як просто посидiти у тишi й чистотi, як колись удома…
   Вiн хотiв їсти ненаодинцi.
   Коли Стас повернувся зi своєю дорогоцiнною ношею, вiдчуваючи себе святим Миколаєм, на кухнi вже щось шкварчало. Вони пообiдали, а з шампан ським та морозивом перебралися до зали.
   - А тепер розкажiть щось, - попросила вона, як минулої ночi.
   Вона вмiла слухати. Стас це бачив, спостерiгаючи за мiмiкою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмiшкою та ледь помiтним порухом брiв. Вона дещо перепитувала i смiялася або темнiла очима, виказуючи тим самим гнiв або спiвчуття. Стас розчулився. Давно вже нiхто не цiкавився ним. «Мабуть, так розклею ються шмаркачi студенти перед добрим слiдчим, - якоїсь хвилини подумав вiн. - Хоча колишнiй досвiд доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жiнками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати вiн хотiв на обiди й снiданки, на теплi шкарпетки й гарячi ван ни - вiн спокiйно мiг обходитись без усього цього. I от - на тобi! - так розчулився перед першою ж стрiч ною, що приготувала йому обiд!
   - Ще кави? - запитала Вiра i, не очiкуючи на вiдповiдь, вийшла. Лишившися сам, вiн нарештi змiг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червонi завіси, i здавало ся, що чиясь тiнь потопає у їх важких хвилях. У склянiй шафi не було жодного посуду, крiм трьох важких фужерiв зi справжнього гiрського кришталю з дивним дрiбним вiзерунком - вони вбирали в себе по вiнця густе вино заходу сонця. Стас вiдкинувся у розкiш ному крiслi, i воно поглинуло його, як великий теплий звiр. Вiн роздивлявся картину, що висiла навпроти, - щось у стилi Марґiтта: на тлi гiрського пейзажу ле тить - чи падає? - пташка з жiночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбiчним обличчям приреченого. Зна йомий погляд: так iнодi, лишаючися на самотi у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в нiч i у вiконному склi бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гiллям дерев або вiдбите на цеглянiй стiнi сусiднього будинку. У квартирi стояла тиша.
   Стас затамував подих i чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звiдкись iз кухнi. Це була тиша морського дна. Тиша лiкарняного сну. Летарґiя звукiв i рухiв. Вiн так довго шукав саме такої тишi. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвiнкiв, брязкоту тарiлок i виснажливого рипiння водопроводу. Лише морський шурхiт черво них вiтрил. Перед очима повiльно пропливла велика срiбно фiолетова риба. За кiлька хвилин уся пiдводна кiмната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокiй i дрiмоту, вони остуджували стомлений мозок вiялами плавникiв, вони були мовчазнi й повiльнi i запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою - риба Стас вiдчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Вiн наздоганяв свою рибу i майже непритомнiв вiд своєї риб’ячої пристрасти.
   Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повiльно вiн виплив на поверхню. Годинник показував пiв на восьму вечора. Заснув?! У квартирi було так само тихо, нiчого не змiнилося, тiльки у шпарку мiж червоними портьєрами вже не пробивався промiнчик сонця. Стас випiрнув з крiсла i обережно, нiби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столi в кухнi пiд фiлiжан кою з охололою кавою вiн помiтив записку: «Як iтимете - зачинiть дверi!»
 

* * *

 
   Вiра їхала у метро - ввечерi вона мала зустрiтися в Прес клубi зi своїми давнiми подругами по iнтернату - сестрами Лесич; тiльки їм вона колись зiзналася, що хвора на амнезiю. Обидвi сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вiрi романтичнi «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона смiялася над цими вигадками, i їй ставало легше. Увечерi почався дощ. У метро Вiра сiла на вiльне мiсце i розкрила «Iспит» Кортасара. Вiд вовняної кофти жiнки, що щiльно притислася до неї, тхнуло, як вiд старої замордованої у зоопарку зебри - уїдливо й важко. Жiнка час вiд часу заглядала до книги, i це було неприємно. Кожне обличчя тавроване вiдбитком сiрого вечора i неприязни до ближнього. Але спасiння не було й у довгих iнтелектуальних бесiдах кортаса рiвських героїв. Правда була за межею свiдомости й полягала у речах набагато простiших. «Алiна. Смерть.
   Ми повiсили її вдруге…» - крутилося у Вiринiй головi.
   Аби перебити цi думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кiмнатi.
   Вiн був не схожий на всiх, кого Вiра знала ранiше.
   «Хлопець досить гоноровий, - мiркувала вона. - Але є в ньому щось справжнє. А головне - жодної липкої iнтонацiї й слизького комплiменту. А втiм, менi нема чого думати про нього - йому також, як i всiм, щось вiд мене треба… На жаль…»
 

* * *

 
   Стас тихенько причинив дверi й пiшов до себе. Його охопило дивне давно забуте вiдчуття спокою, нiби все життя болiли зуби - й раптом попустило. Вiн про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стiл пачку куплених сьогоднi «Мальборо». Почувши рух зi своєї кiмнати виповзла Мiсiс Гадсон у кургузень кому махровому халатi, iз газетою «Час тайм» пiд пах вою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.
   - А ти, здається, стаєш на ноги? - бадьоро сказала вона, голосно вiдсьорбуючи з великого кухлика. - Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш вiд мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мiй i одру жений, i при службi, а такий вже правильний, як осци лограф. Це така лiнiйка, до речi. Дуже розумна рiч.
   - А ви звiдки знаєте?
   - О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лiнiйкою мене мiй перший… нi, здається, другий чоловiк добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но менi тої мальбори…
   Стара запалила.
   - До речi, нiкотин краще дiє у поєднаннi з кавою.
   - Ви й це знаєте…
   - Та знаю…
   Вони дивились у вiкно, за яким повiльно насува лася осiнь. Уперше Стаса не обтяжувала її присут нiсть.
   - От ти - писатєль. Мабуть, колись i мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельцi лежатиму, а тут - на тобi! - хтось читає про бабу Дусю. Так i пиши - «баба Дуся». А далi вже як знаєш… I шо та баба Дуся мала?
   Ананас з’їла у три роки, i то випадково - з пiсляво єнної посилки, а от і досi пам’ятаю. Невже й на одрi згадається той ананас? Як гадаєш?
   - Я куплю вам ананас.
   - Ой, та нашо вона менi, та гриза гамериканська!
   Це я так, для розмови… Щось сумно менi, хлопе.
   Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тiльки обiцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усi писатєлi - алкоголiки. Не живеться їм чомусь, нудять свiтом.
   - Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
   - Оце - дiло. А там, бач, i з дiвкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою - ближче до їжi. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
   - Гарна перспектива…
   - Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся бiльше, у неї панчохи рванi - це для жiнки недобре.
   «Мотьками» вона називала усiх жiнок, що iнколи зазирали до нього. Остання «мотька» - навколо лiтературна панянка - випила вранцi пiвпляшки баби Дусиної наливки, i та її надовго запам’ятала.
   - А скажiть, що то за жiнка - наша сусiдка, теж «мотька»? - наважився запитати Стас.
   - На ту й не поглядай, - махнула рукою Мiсiс Гад сон. - То жiнка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нiчого не знаю - вона весь час десь бiгає, уся в дєлах… Порядна…
   Стас панiчно боявся порядних жiнок. Вiн нiколи не хотiв зiпсувати життя гарнiй дiвчинцi, вихованiй на «пурпурових вiтрилах». Його перше кохання було останнiм. А потiм почалися самi «зв’язки» - короткi й довгi, зi смаком коноплi й горiлки, iнодi з ляпасами, iстериками, iнодi - псевдоцнотливi, доки не доходило до розмов про весiлля. Стас поглинав усю цю мiшани ну, як одну суцiльну каструлю перлової армiйської ка шi.
   Вiн не помiтив, як лишився на кухнi сам. Надворi вже глуха нiч. Стас дiстав папiр i вирiшив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Вiра.
   Вiн згадував її рудувате волосся, дивну напiв посмiшку i писав про довгу осiнню нiч, про порожнє мiсто i темний силует на тлi освiтлених вiкон, про музику Берлiоза, яку нiколи не чув, про вiдкритi каналiзацiйнi люки i стукiт у вiкно на першому поверсi… Писав про скаженi табуни осiннього листя, що метушиться в порожнiх провулках, про запах вогнищ i щiльнi фiранки, за якими хлопчик домальо вує табуретку пiд ногами розiп’ятого голого чоловiка.
   Нарештi це йому набридло. Вiн сто разiв перечитав написане, поки нарештi зрозумiв, що вся ця маячня - тiльки заради того, аби знов побачити ту жiнку, що так спокiйно лишила його спати у своєму крiслi. Чи то був прояв повної довiри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужiння до всього?
   «Рибка бананка! - раптом спало на думку Стасо вi. - Ось вона хто - селiнджерiвська рибка бананка, що об’їлася у пiдводнiй печерi i тепер не може вислиз нути назовнi! Вона хоче бути вiльною, мовляв, «такою, як ранiше», а хiба це можливо у такiй «упакованiй» квартирцi i з купою службових обов’язкiв?»
   Стас запалив сiрника й пiднiс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зiбганий папiрець.
   «Рибка бананка…» - знов подумав Стас.
 

 
   Я припаркувала машину за квартал до будинку, дiстала з баґажника два поліетиле нові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґрацiйнiше, попрямувала до чотирнад цятиповерхiвки. Ситуацiя мене не гнiтила. Навпаки - що довше тягнулася ця iсто рiя з трупом, то краще й веселiше ставало на душi.
   Стiльки рокiв я крок за кроком йшла до цiєї мети. I тепер, коли усе сталося, я ще не до кiнця могла це осягнути. Менi потрiбні були час i важка праця, аби вiдчути, що це вже справжнiй кiнець…
   Я нiкого не знала в цьому будинку. Вiн був приват ний, майже усi квартири винаймали випадковi люди.
   Нижнi поверхи були ще порожнi. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсi, iнодi лишалася тут ночувати, у напiвпорожнiй кiмнатi на мотузцi розвiшувала свої сукнi.
   Я вiдiмкнула дверi, вони були зачиненi лише на клямку, - i сто разiв прокляла себе за неуважнiсть.
   Вiд ейфорiї я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
   Посеред кiмнати лежав великий холодильник фiрми «Норд». Поставивши пакети на пiдлогу, я сiла на його прохолодні дверцята. Взагалi то, нерви у мене мiцнi.
   Але перед тим, як вiдчинити холодильник, я обмiр кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такiй спецi вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
   Менi хотiлося, щоб вона помирала довго, зi смаком. Так, як жила. Менi навiть було прикро, що отрута подiяла так миттєво й, мабуть, безболiсно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тiла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.
   Я рiшуче вiдчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.
   Тiльки тепер я помiтила, що на мотузцi серед моїх речей висить її розрiзаний бiлий костюм. А моя блакитна сукня - зникла…
 

День сьомий

 
   До свого вiд’їзду на кiнофестиваль Вiра хотiла зробити якомога бiльше i то му, вiдімкнувши телефон, усi вихiднi просидiла вдома за комп’ютером.
   Тiльки одного разу вийшла по хлiб та молоко. Вона вирiшила звiльнити собi час на тому тижнi, щоб зустрiтися з лiкарем. У головi був повний туман, але Вiра змусила себе написати кiлька iнфор мацiй та розшифрувала iнтерв’ю з вiдомим режисером. Її нiхто не вiдволiкав - Альбик вiдбув у чергове вiдрядження. Поволi втягуючись у роботу, Вiра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матерiалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною i знала, що пiсля виходу статтi на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. I майже щоразу Вiра отримувала черговий додаток до зарплати.
   У понедiлок о сьомiй ранку Вiра ввiмкнула теле фон, прийняла душ, скинула на дискету тексти i поча ла збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевiзора. Блок ранкових новин по рiзних кана лах - це було її обов’язкове ранкове «меню». Пiсля «Вiстей» почався повтор нiчної десятихвилинної кримiнальної iнформацiї «Що трапилося?»
   Пiсля перших двох трьох повiдомлень про пограбу вання та автопригоди пiшли сюжети про самогубства.
   З перших кадрiв Вiра упiзнала будинок Алiни…
   Вона вiдкинула косметичний олiвець, яким пiдмальовувала брови, i вп’ялась очима в екран.
   - Учора ввечерi в будинку по вулицi Рабiндраната Тагора було знайдено труп молодої жiнки, - скоромовкою розповiдав молоденький репортер. - Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусiди викликали оперативну групу…
   У Вiри запаморочилося в головi, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере сiчних громадян, ковзала по майже невпiзнаваному тiлу Алiни, як люди у синiх халатах запаковують його у поліетиленовий мiшок i виносять на сходи.
   - За попереднiми даними, - продовжував репортер, - смерть настала кiлька днiв тому. Молода жiнка покiнчила життя самогубством на ґрунтi особистої драми.
   Тiльки но закiнчився цей сюжет, як задзвонив теле фон.
   - Панi Вiро! - почула вона офiцiйно холодний голос Лiлiани Олегiвни. - З нашою колеґою трапило ся нещастя! Передзвонiть, будь ласка, Зарiнi, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозi на роботу…
   Треба потурбуватися про похорон.
   - Добре… - збiлiлими устами озвалася Вiра.
   - I… вiзьмiть себе в руки. Це - наказ! - додала Лiлiана i кинула слухавку.
 

День восьмий

 
   Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла внелика фотографія Аліни, перев'язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
   У вiддiлi стiл Алiни вже був завалений квiтами. З похмурим i втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилiтрових банках. Схвильо ванi Ярослава й Зарiна приймали вiд колеґ новi буке ти, розгублено вiдповiдали на численнi запитання.
   - У Лiлiани слiдчi! - прошепотiла на вухо Вiрi Зарiна.
   «Господи! Господи! Що ж це має бути?!» - без тямно подумки промовляла Вiра. Всi четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на дверi кабiне ту. У кiмнатi товклося багато цiкавих. Долинали ко роткi реплiки.
   - Це ж треба! А по нiй i не скажеш, що вона була така вразлива!..
   - Бiдолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
   - Та у неї було повно мужикiв!
   - А ви що - свiчку тримали?!
   Нарештi з кабiнету Лiлiани Олегiвни вийшли двоє чоловiкiв. Вони мовчки пройшли до виходу. Лiлiана зупинилася в центрi кiмнати:
   - Колеґи! - сказала вона, звертаючись до всiх при сутнiх. - Наш обов’язок - гiдно провести Алiну Ста нiславiвну в останню путь. Похорон - завтра. Довше тримати її не можна - спека. А тепер прошу всiх, хто не зайнятий органiзацiєю похорону та поминок, розiйтись i приступити до своїх службових обов’язкiв!
   Ми дякуємо вам за моральну пiдтримку!
   Люди поволi виходили з вiддiлу. Коли за останнiм зачинилися дверi, Лiлiана втомлено сказала:
   - Це все. Пояснення я взяла на себе. - I зникла у своєму кабiнетi.
 

День дев'ятий

 
   Похорон був пишний. Для Алiни на чальство «вибило» мiсце на престиж ному центральному цвинтарi. Стоячи серед натовпу, Вiра вдивлялася в обличчя спiвробiтникiв i намагалася розгадати, хто сумує насправдi, а хто лише робить трагiчний вигляд.
   Чоловiк Алiни виглядав зовсiм розгубленим, сотнi презирливих поглядiв пронизували його.
   - Вона не любила мене… - час вiд часу кволо промовляв вiн, чiпляючись до кожного, хто потрапляв йому пiд руку. - Вона не могла… цього… через мене…
   Я не вiрю…
   - Обiйшлося! - полегшено зiтхнув Володимир.
   У Вiри пашiли щоки. «Як просто, - думала вона. - Невже на цьому усе й скiнчилось?.. А попереду - Францiя, Канни…».
   - Ну ось i нема з нами Альки… - махнула рукою Ярослава. - I всi ми - мерцi… У мене, наприклад, уже нiяких емоцiй. Суцiльна втома.
   - Рано ти втомилася! - презирливо увiрвав її Володимир. - А я свого не хочу втратити!
   Зарiна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Вiру.
   - Та пiшла ти! - вiдмахнувся Вовик. - Всiм усе вiдомо! Не роби проблем - усi пов’язанi! Не знаю, як ви, а я своє вiзьму, - треба натиснути на Лiлiану!
   I вiн вискочив з кiмнати, голосно грюкнувши дверима. У такому станi Вiра бачила його вперше.
   День дев’ятий
   Його бурмотiння нiхто не слухав.
   «А вiн, здається, має рацію, - подумала Вiра. - А коли так, то в самогубства Алiни має бути iнша при чина… Яка?»
   Поки лунали промови над закритою труною (вiдкинути вiко було неможливо - труп розкладався), пiшов рясний лiтнiй дощ, i над натовпом злетiли парашути парасольок.
   Кидаючи в могилу жменьку землi, люди по черзi пiдходили до стрункої сивої жiнки - матерi Алiни i спiвчутливо промовляли якiсь ритуальнi слова. Коли черга дiйшла до Вiри, вона з жахом наблизилася до монументальної постатi.
   - Спiвчуваю… Тримайтеся… - промовила вона, торкаючись рукою плеча жiнки. Та пiдвела на неї холоднi сухi очi, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
   - А… впiзнаю тебе, - промовила вона. - Уся компанiя вкупi! З тебе все й почалося. Мати твоя - вбивця, i ти - вбивця…
   У Вiри пiдкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
   - Менi погано… Вiдвезiть мене додому… - проше потiла ледь чутно.
 

* * *

 
   Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завiз Вiру, довiв до самих дверей помешкання. Вона майже висiла на його тонкiй руцi. Потiм повiз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посидiли в машинi - Ярослава нiяк не могла знайти свою парасольку.
   - Дай менi ампулу! - хрипко вимовила вона.
   - Ти ж казала, що у зав’язцi…
   - З цим неможливо зав’язати. Грошi вiддам завтра.
   - Гаразд!
   - Ти - сонечко! - пожвавiшала Ярослава, кидаючи ампулу до кишенi. - До завтра!
   Вона вискочила з авта i швидко побiгла до свого пiд’їзду. Вовик ще трохи посидiв розслаблено, чекав, поки засвiтяться знайомi вiкна. Потiм нервово схлип нув, завiв мотор i рвучко виїхав з двору.
   Вiн гнав машину порожнiми вулицями, нiби втiкав вiд погонi. Заскочивши до своєї квартири, вiн щонай перш прочинив дверi у маленьку спальню, з якої одра зу вдарив у нiздрi запах несвiжих простирадл. Бабуся лежала нiби мертва. Вовик прислухався: дихає. Вiн накинув ковдру на її худi ноги, вимкнув лампу i хутко перейшов до своєї кiмнати.
   Тремтячими руками набрав номер.
   - Я слухаю, - вiдповiли йому сонним роздратова ним голосом.
   - Спиш?
   - Щось хочеш повiдомити?
   - Та… Нi, я так… Якось гидко на душi.
   - Хочеш, щоб було ще огиднiше - давай продов жимо розмову, - запропонували йому.
   - А ти щось маєш сказати? - напружився Вовик.
   - Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
   Слухавку поклали. Вовик трохи подумав i знову почав крутити диск. Слухавку довго не пiднiмали, вiн хотiв уже покласти її, коли нарештi залунав голос Ярослави:
   - Ну, хто там ще?
   - Ярцю! - вигукнув Вовик. - Ярцю!
   - А а а, це ти… чого тобi? Нiби тiльки но розпроща лися… Щось трапилось?
   - Алiну поховали… - розгублено промовив Воло димир.
   - Ти, мабуть, божеволiєш, - сказала Ярослава. - Ти для цього подзвонив, щоби сповiстити цю дивну новину, - то мушу тобi сказати, що на цвинтарi ми були разом!
   - Та нi, я просто не можу цього усвiдомити, - почав виправдовуватися вiн. - А як ти, з тобою все гаразд?
   - Поки так, а зараз, сподiваюся, буде ще краще…
   - Може, кинеш цю звичку, Ярцю? - з надiєю запитав Володимир. - От просто зараз і зав’яжеш?
   - Просто зараз i зав’яжу, тiльки шнурки попрасую…
   - Я не жартую.
   - Я - також.
   - А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всiм? А ти була така тоненька, найкрасивiша… Завжди щось цiкавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
   - Не розчулюй мене, сонечко, - сказала Яросла ва. - Я зараз заплaчу.
   - Ярцю, - продовжував канючити Вовик. - Може, ти щось хочеш менi сказати? Як ти скажеш - то й я тобi щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
   - Не забирай часу! - почала нервуватися Яросла ва. - Нiч така коротка, а завтра менi треба бути як огiрочок…
   - Значить, нiчого не скажеш? - ще раз запитав вiн.
   - Особисто менi нема про що говорити, повiр менi i вiдчепися - гаємо час!
   - Що ж… - зiтхнув Володимир. - Я хотiв як краще.
   Прощавай!
   - Добранiч, до завтра.
   - Еге ж… до завтра, Ярцю!
   Вiн поклав слухавку i тоненько, як цуценя, заскав чав над нею…
   Це вiн колись привiв Ярославу до Лiлi. Вони зустрiлися у мiстi випадково - в одному зi злачних клубiв на околицi, прихисткові наркоманiв та темних особистостей рiзних орiєнтацiй. Вiн i досi пам’ятав, як малим бiг за величезною вантажiвкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із вiконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу вiн не запам’ятав, за що, до речi, йому тодi дiсталося вiд Лiлi.
   Вiдтодi вiн намагався побачити знайому постать скрiзь. I от через стiльки рокiв вони зустрiлися в тому клубi.
   Вона його, звичайно ж, не впiзнала. А коли впiзнала, вiн почув її смiх - той самий, заливистий і низький, який вiн сотнi разiв намагався вiдтворити не тiльки у своїй уявi. Так могла смiятися лише Ярця. Вiн, щасливий вiд цієї зустрічі, привiв її до аґентства i по обiцяв нiкому не казати, що Ярця вже давно й серйоз но сидить на голцi. Вiн був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, вiн кожного разу сподiвався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справдi нiхто не був потрiбен. От i зараз, звiльнившись вiд занудливого приятеля, Ярослава розiклала на столi своїх вiрних маленьких друзiв - голку, ампулу, шприц…
   «Царство тобi небесне, маленька стерво, Алько…» - подумала Ярослава i, нiби чарку, пiдняла вгору заштрик iз прозорою рiдиною.
 

* * *

 
   Вiра не спала. Безсоння вже стало звичайним ста ном. Вона лише молилася, щоби привиди ночi не переслiдували її. «Треба випити…» - подумала вона i з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорож нив приховану нею пляшку. «Тодi треба напитися кави, щоб не спати взагалi!» - вирiшила Вiра i пiшла ставити чайник. На кухонному столi ще лежав шматок шпалерiв. Як клаптик дитинства, як свiдок, що нашiптував їй: «Ти хороша дiвчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мрiяла…»
   - It’s pouring, I’m soaked to the skin… - раптом голосно сказала Вiра, посмiхаючись до рiзнобарвних слоникiв…
   Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотiлося бiгти, їхати, летiти, вистрибнути з вiкна…
   - Мамо! Саламандро! - вигукнула Вiра. - Госпо ди, хто небудь!
   Ледь не втрачаючи свiдомости, вона вискочила зi своєї квартири й щосили загупала в сусiдськi дверi, - за ними було спасiння, люди, той дивакуватий сусiд, Стас, здається…
   Вiн знову пiдхопив її i, майже непритомну, внiс у свою кiмнату, штовхнувши дверi ногою і ледь не прибивши лоба цiкавiй Мiсiс Гадсон.
   - Що трапилося? - стривожено запитав вiн.
   Вiра задихалася.
   - Я сама не знаю, - нарештi промовила вона. - Iнодi зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…
   - Ви мене потiшили. Я сам не мiг знайти приводу, щоби завiтати до вас. А тут - ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Менi здається, ви чимось дуже стурбованi або перевтомленi.
   - Я б не хотiла обтяжувати вас своїми розповiдями про себе, тим бiльше, що все це - зовсiм нецiкаво.
   Насправдi їй чи не вперше в життi хотiлося говорити й говорити без упину про будь що - тiльки б знову не найшло божевiлля.
   - Вам подобається моя квартира? - без наймен шого переходу раптом заговорила вона. - Її обставляв дизайнер - я тiльки замовляла колiр шпалерів. У спальнi вони бiлi, у вiтальнi - бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кiлька рокiв тому я жила у крихiтнiй квартирцi i працювала у маленькiй газетцi, й так само не могла собi дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?
   Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрiбний час опинитися в потрiбному мiсцi, невже ви самi цього не вiдчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…
   - Це ще не вiдомо - хто у кого опинився, - посмiхнувся Стас.
   - Я не жартую. Ви вiдчинили дверi, коли менi це було потрiбно, i побачили мене такою, якою не бачив нiхто. I зараз… Хоча, яке вам дiло до мене? Я й сама iнодi дивлюся на себе звiдкись зi сторони, нiби замiсть мене смiється й розмовляє зовсiм iнша людина, а я вiдлетiла туди, звiдки не повертаються. Дивлюся на себе i намагаюся зрозумiти - хто я така, навiщо я тут?
   - Ви завжди жили самi? - запитав Стас.
   - Так.
   - А ваша мати…
   - Нi, нi, нi! - Вiра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину вiн вiдчув, що вона засинає. Вiн ледь устиг розшнурувати грубi моднi чоботи i якось прилаштувати її на своїй потертiй канапi. Вiн боявся поворухнутися й витягнути руку з пiд її плеча - так i лiг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, вiн погладив кiнчик її волосся, так i лежав, тримаючи його у паль цях - пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…
   Посеред ночi вона поворухнулася й увi снi ще мiцнiше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обiйняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її вiн просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її i так само тихо знов лягти поруч.
   Подумки Стас проробляв це вже вдесяте i уявляв, як їм одразу стане теплiше. Але страх розбудити її й порушити цi несвiдомi обiйми був сильнiшим за холод.
   Вiн продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло i вона не прокинулася. Вiн знав, що цi обiйми - химернi й нереальнi, як і все, що пов’язано з нею - «рибкою» з iншого вимiру. При свiтлi вуличного лiхтаря, що падало на них, вiн мав можливiсть зблизька роздивитися її обличчя - з такою тоненькою шкiрою, що на скронi можна було помiтити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було нiколи - вiн обережно, як рiдкiсного метелика, обiймав жiнку i не був анi п’яний, анi збуджено спiтнiлий, нетерпля чий чи награно досвiдчений. Жодне вiдчуття з його минулих пригод i випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосункiв з цією жiнкою. Вiн не помiтив, як заснув.
   Прокинувся пiд шосту ранку. У вiкно вже заглядало непевне свiтло передосiннього промiнчика. Вiн уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще теплiла заглиби на вiд її тiла. Вона знову втекла. Тихо, як тодi, нiби випливла з кiмнати разом із нiчним протягом.
   «Рибка, мила рибка», - з нiжнiстю подумав Стас, вiдчуваючи, що у його життя увiйшло щось тепле, яскраве, незрозумiле i, мабуть, дуже сумне…
 

День десятий

 
   - Що це за неподобство? - репетува ла на п’ятихвилинцi Лiлiана Олегiв на. - Це переходить усякi межi! Що з Ярославою? Другий день не з’явля тися на роботi - це вже свинство!
   Розпустилися! Та - хвора, тому треба на тенiс, у тої - незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархiї у вiддiлi!
   Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михай лiвною i привезiть або її, або її заяву про звiльнення!
   Вовик миттєво вискочив з кабiнету.
 
   Ірен Роздобудько Пiсля цього скандалу Вiра не змогла залишатись у кiмнатi i вирiшила пiднятися до кав’ярнi. У швидкiс ному лiфтi зiштовхнулася iз сивочолим завiдувачем вiддiлу маркетинґу i вiдвела очi - коханець Алiни схуд i постарiв рокiв на десять…
   У кав’ярнi Вiра замовила собi каву i п’ятдесят грамiв коньяку. Повертатися у вiддiл вона не збирала ся. Тут їй було затишнiше. Вiра розкрила свiй блокнот i почала робити нотатки для сьогоднiшнього iнтерв’ю iз заїжджим ґастролером. Раптом у кишенi запищала мобiлка.
   - Вiро! Скорiше сюди! - кричала в трубку Зарi на. - З Ярославою нещастя!
   Не допивши каву, Вiра побiгла до лiфту.
   Посеред кабiнету Лiлiани стояв Вовик i, захлинаю чись словами, розповiдав:
   - Я стукаю, дзвоню - не вiдчиняє! Добре, що ко лись вона дала менi свого ключа - вiдмикаю… А там…
   Вона лежить на диванi, навкруг розкиданi ампули, пiґулки, шприци!.. Я одразу викликав мiлiцiю…
   - Я завжди попереджала - це добром не скiнчить ся! - нервово ламаючи тонкi пальцi, сказала Лiлiана Олегiвна. - Ну, принаймнi ми до цього нiяк не причетнi…
   - Ще одного похорону я не витримаю… - шепотiла Зарiна. - Це якесь божевiлля…
   Вiра вперше чула, що Ярослава - холодна непри ступна красуня - сидiла на голцi. Так ось у чому секрет її вiдсторонености i постiйної знервованости!
   - Ви ж того дня завозили її додому, - сказала вона Вовику. - Не помiтили нiчого пiдозрiлого? Може, у неї був якийсь непевний психiчний стан?
   - Ха, вiн у неї завжди був непевний! Хiба я їй нянька? - Вовик нахабнiв на очах.
   - Хоч би як там було - цього разу, мабуть, вiд розмов з органами нам не вiдкрутитися! - констату вала Лiлiана i пiшла доповідати про чергову трагедiю начальству…
 

* * *

 
   Вона йшла заплутаними коридорами аґенцiї, i всi, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услiд. Так було завжди. Так мало бути завжди! I так буде, думала Лiлi. Недарма ж вона наро дилася в Англiї! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала - коли їй виповнилося п’ять, родина зму шена була повернутися «у зв’язку з родинними обста винами».
   Цей вислiв Лiлi довго не могла второпати, аж доки не пiдросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, за мiсть того, щоб помовчувати й жити у своє задоволен ня, винесла це питання на партiйнi збори. Отже, каз кова країна i улюблений котедж із басейном та зеле ними галявинами лишились далеко позаду, а сама Лiлi стала «як усi».
   Пiшла в огидну школу з подряпаними сiрими стiнами (дарма мати переконувала, що це - найкраща спецшкола з англiйським нахилом), сидiла за за шмульганою сотнями лiктiв партою i їздила у ненавис ному метро до захаращеної стiльцями музичної школи, що час вiд часу закривалася на ремонт. Життя батькiв на рiднiй землi не налагодилося. Батько змiнив англiйських ледi на секретарок друкарок референток.
   А скаржитися на те було вже нiкуди - припинили своє безтурботне й бездiяльне iснування навiть житловi комiтети. Тiльки згодом Лiлi зрозумiла, щo втратила через материнi ревнощi та батькової «аморалки».
   - Роби що хочеш, але у тому багнi, в яке ти мене загнав, я жити не буду! - поставила вона батьковi ультиматум, i той пiднiмав усi старi зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потiм - на роботу. У Лiлi завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тiєї країни, де на неї чекало мiс це дружини мiльйонера. В тому, що таке мiсце iснує, Лiлi не сумнiвалась анi хвилини. Вона лише перебу вала тут, «вiдбувала номер», який тимчасово призна чила їй виконувати на аренi цього сiрого життя доля.
   Вона намагалася нiчим не зв’язувати себе. Навiть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспортi. З батьками вона вирiшила просто: матiр влаштувала в чистенький будиночок iнтернат для ветеранiв сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька - до закритого наркологiчного лiкувального закладу. Тодi вона вже керувала найпрестижнiшим вiддiлом в аґентствi, час вiд часу змiнювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовiшого i… почала поволi збирати пiд своє крило команду з колишнiх друзiв дитинства.
   Давнiй зв’язок лишився тiльки з Володимиром - пiд час навчання в унiверситетi вони iнодi передзво нювалися. Згодом Лiлi взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що вiн допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потiм Вовик привiв Ярославу. Всi разом кинулися на розшуки ще однiєї товаришки - Зарiни. З нею було найважче - вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потiм узагалi в один із днiв пiсля лiтнiх канi кул на дзвiнок дiтлахiв iз Зарiниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повiдомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмiстя.
   Мiсце, що Лiлi призначила Зарiнi, не могло бути порожнiм - на нього було багато претендентiв, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Лiлiаниному горизонтi з’явилася її колишня одно курсниця Ольга, а з нею - завдяки їй! - i Анатолiй.
   Лiлi зустрiла цю парочку випадково, пiд час обiду в найближчому вiд аґентства ресторанi. Спочатку мiж двома ковтками холодного мартiнi вона помiтила його…
   «Олег Меньшиков! - майнула думка. - Невже вiн?» Чоловiк, що сидiв за сусiднiм столиком, справді скидався на вiдомого артиста. Придивившися пильнi ше, Лiлiана зрозумiла, що помилилася. Але то навiть було на краще, чоловiк став доступнiшим. Те, що вона хотiла мати його у своїй колекцiї, було для неї оче видним. Поруч з «Меньшиковим» сидiла якась незугарна жiнка, вона жадiбно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Лiлiани радiсно затремтiло: вона впiзнала Ольгу, - розкішний привiд для зна йомства. Вона вже знала, що цей красень має належа ти їй.
   Повiльною ходою вона наблизилася до їхнього столика, нiби випадково кинула погляд на парочку i радiсно вигукнула:
   - Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!
   Жiнка вiдiрвалася вiд десерту i похмуро огледiла вишукану даму, в якiй вона не одразу впiзнала колиш ню однокурсницю.
   - Ми разом навчалися! - пояснила Лiлi чоловiковi, який чемно пiднявся зi свого стiльця й запропонував їй сiсти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сiру дурепу, що сидiла поруч з ним, Лiлi обов’яз ково б це зробила!
   - Ну, розповiдай, як ти, де? - нiжно наспiвувала Лiлi. Тим часом чоловiк звiвся й пiшов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.
   Щойно вiн вiдiйшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:
   - Його не чiпай! Вiн - мiй. Чуєш? Я за нього - вб’ю.
   Лiлi не встигла отямитись, як Ольга знову загово рила, але на цей раз iнтонацiя була зовсiм iнша:
   - Господи, вибач! Сама не знаю, що це зi мною коїться. Торiк померли батьки - розбилися на машинi.
   Досi не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покiнчила з цим життям. Вiн мене врятував. От i боюся його втратити - часом шаленiю, вибач…
   «Клiнiка! - радiсно поставила «дiагноз» Лiлiана. - Тим краще й простiше!» Вона перетворилася на саму люб’язнiсть. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Пiдiйшов Анатолiй, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечiр закiнчився вдома у Лiлiани. З’ясува лося, що Анатолiй був учнем Ольжиного батька - вi домого хiрурга - i, коли трапилося нещастя, одружив ся з бiдною сирiткою, а згодом успадкував i його кафедру в медичному iнститутi.
   Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що вiзьме Ольгу до себе у вiддiл. Знала й те, що Анато лiй - перший чоловiк, що по справжньому зацiкавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.
   Але чекати довелося менше. Вiн приїхав до неї через два днi, з квiтами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.
   Якось вiн прийшов до неї у подряпинах та синцях.
   - Ольга, - коротко пояснив вiн. - Знову рецидив.
   Уже не знаю, що з нею робити - вона скоро зачиня тиме мене в хатi. Або вб’є. Вона може…
   - Ти, любий, лiкар, а не знаєш, що робити, - сказа ла Лiлiана. - Її мiсце - у психушцi.
   - Ти собi уявляєш, як я це зроблю? - скипiв Анатолiй.
   - Ну хочеш, це зроблю я? Ти навiть нiчого не побачиш. Тiльки домовся з клiнiкою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.
   - А якщо вона буде сумирна?
   - Не бiйся, не буде.
   Зранку Лiлiана Олегiвна викликала Ольгу до свого кабiнету… А за годину мiстом уже мчала машина «швидкої». В кабiнетi головного редактора вiддiлу буянила й билася об стiни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованiв у синiх вилинялих халатах.
   - Я тебе вб’ю. I його вб’ю. I себе вб’ю… - шепотiла прив’язана до нош Ольга i смiялася, дивлячись на розгублених спiвробiтникiв, що повибігали в коридор.
 

День дванадцятий

 
   Дощ, який почався пiд час Алiниного похорону, не вщухав уже тиждень.
   Пiд ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасма ґорiєю. Вiрi було шкода цiєї неорди нарної загадкової жiнки. Подiї останнього мiсяця зовсiм розхитали її нервову систему. Навiть на роботi Вiру не полишало відчуття тривоги. Кiмната без двох жiнок спорожнiла. Тепер Зарiна сидiла в нiй сама у повнiй прострацiї. На вiльнi мiсця Лiлiана Олегiвна поки що нiкого не брала - наближався час вiдпусток, їхньому вiддiлу завжди давали їх на початку «оксами тового сезону». Аґентством ходили чорнi жарти, мов ляв, з приходом до вiддiлу нової спiвробiтницi в ньому почали вмирати люди - хто наступний? Жарти жар тами, але Вiра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
   - Вона й ранiше здавалася менi трохи дивною… - пояснювала Лiлiана. - А сьогоднi накинулась на мене з ножицями прямо в кабiнетi.
   Коли галас припинився i всi розiйшлися по своїх кабiнетах, Лiлi зняла слухавку i набрала номер кафедри медичного iнституту:
   - Усе позаду, любий! - нiжно сказала вона. - Сьогоднi ти ночуєш у мене. I так буде завжди! …Лiлi пiдiйшла до дверей приймальнi директора аґентства, поправила зачiску, трохи розмазала пiд очима чорну туш. У кабiнет увiйшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала - тут її зрозумiють.
   День дванадцятий
 

 
   Ірен Роздобудько До вiддiлу кiлька разiв приходили слiдчi, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Вiра зовсiм нiчого не могла сказати з цього приводу. Володимир розпо вiв, як довiз небiжчицю до помешкання, але нiчого пiдозрiлого не помiтив.
   Вiра сидiла, опустивши очi додолу, й нервово стискала у руцi носовичок.
   - Ну, а що скажете ви? - звернувся до неї слiдчий.
   - Панi Вiра працює у нас лише тиждень, - поква пилась втрутитися у розмову Лiлiана, - це нова люди на. Навряд чи панi Вiра може щось знати.
   - Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, - зауважив той i знову повернувся до Вiри. - Отже?
   Вiра судомно ковтнула повiтря й закашлялася.
   - Лiлiана Олегiвна має рацiю - я справдi не знаю, що сказати, - захриплим голосом промовила вона. - Я нiяк не контактувала iз Ярославою, хiба що з про фесiйних питань… Не бiльше. Вибачте, але менi важко говорити…
   - Панi Вiра надто вразлива, - знову втрутилася Лiлiана. - Ваше керiвництво запевняло, що ви не турбуватимете наших спiвробiтникiв.
   - Такий порядок. Формальнiсть є формальнiсть.
   Менi ще треба поговорити з кожним із вас окремо, - сказав слiдчий. - Я випишу вам перепустки до себе в управлiння.
   - У нас повно роботи! - зарепетувала Лiлiана. - Самi повиннi розумiти - працюємо перед вiдпусткою.
   Часу обмаль. До того ж, ми розповiли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
   - Це не забере багато часу, - заспокоїв її слiдчий i почав виписувати перепустки.
   «Одинадцята година, - прочитала Вiра на своєму папiрцi, - кабiнет номер 316…»
 

День тринадцятий

 
   Наступного ранку вона вже сидiла пiд дверима слiдчого районного вiддiлу карного розшуку майора Чепурного. Вiн чомусь вирiшив поча ти саме з неї. Поведiнка Вiри здалася йому дивною, i, можливо, як показував досвiд, вiн одразу зможе «накопати» щось цiкавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкiнцi сторiччя, i з людьми й у природi вiдбува ється щось неймовiрне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
   - Проходьте, сiдайте! - запросив вiн Вiру.
   Вiра увiйшла, з острахом оглядаючи примiщення.
   В сiрувато зеленому кабiнетi над столом, як годиться, висiв портрет Президента - нiби намальований новiтнiм Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик iз надписом «Перекуримо?» На нiй було зображено чотирьох прикордонникiв на тлi заснiжених гiр. Вони нагадували лiкарiв - у бiлих маскхалатах, iз серйоз ними «комсомольськими» пиками; кремезнi хлопцi пiдпалювали цигарки вiд вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повiдку вiвчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
   - Це менi перенесли з «червоного кутка», - нiби виправдовуючись, пояснив слiдчий, перехопивши здивований Вiрин погляд. - Там у нас зараз ремонт.
   Доводиться споглядати це жахiття.
   Собака з недомальованою лапою та кумедною поро сячою пикою розсмiшила Вiру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справдi, - подумала Віра, - не в небесну ж канцелярiю я потрапила! Головне - не зiрватися… Я ж нiчого не знаю…»
   - Отже, ви працюєте в аґентствi трохи бiльш як тиждень, - почав Чепурний. - За цей час пiшли з життя двоє ваших спiвробiтниць… Як ви можете це пояснити?
   - Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? - з викликом запитала Вiра.
   - Поки що я сказав те, що сказав. Не бiльше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу вiдповiдь.
   - Я нiяк не можу цього пояснити, - спокiйнiше вiдказала Вiра, втупившися в карикатуру, що висiла за його спиною. - Алiна пiшла з життя добровiльно й навiть лишила заяву про «дострокову вiдпустку», Ярослава померла вiд передозування наркотикiв. Я, до речi, навiть не здогадувалася, що вона наркоманка.
   - Так, так, це нам вiдомо… - замислився слiдчий, вiдбиваючи дрiб по столу своїм гостро заточеним олiвцем. - Але, погодьтеся, це доволі дивно - двi смертi за такий короткий час.
   - Збiг обставин, - зiтхнула Вiра. - Я можу йти?
   - Ще кiлька запитань, - зупинив її порив пiдвести ся зi стiльця Чепурний.
   - Я вас слухаю.
   - Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
   - Я ж вам казала, я працюю недавно.
   - До того ви не зустрiчалися?
   - Нiколи.
   - А якщо добре подумати?
   - Нема чого думати. Хоча… Якось Лiлiана Олегiвна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
   - Та це не дивно. Воно й менi знайоме, - посмiх нувся слiдчий. - Ви ж, здається, вели програму на телебаченнi.
   - Так. Але вона сказала, нiби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
   Але яке це має значення?
   - До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився - до одинадцяти рокiв Лiлiана Поволоцька з батьками мешкала в Англiї.
   Для Вiри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лiлi й справдi було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Вiра?
   - Я цього не знала, - сказала вона, - можливо, Лiлiана Олегiвна помилилася…
   - Можливо… Отже, за вашими словами, Лiлiана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… - почав щось записувати на паперi слiдчий.
   - Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
   - Заспокойтеся. Я нiчого не перекручую. Просто менi потрiбно з’ясувати деякi деталi. Ми ж знаємо, що з тими двома небiжчицями Лiлiана Олегiвна колись мешкала на одному подвiр’ї. До речi, а де мешкали ви?
   - Бiльшу частину свiдомого життя - в iнтернатi, - вiдповiла Вiра. - Я сирота. Так склалося…
   - Спiвчуваю… Координати?
   - Що?
   - Адреса iнтернату?
   - Навiщо?
   - Ми повиннi навести довідки про всiх.
   Вiра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося ко лесо… Тепер їй кiнець. З’ясують про матiр, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирi - й знайшли! I тодi, аби швиденько довести справу до кiнця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгiвлi наркотиками чи у вбивствi Алiни.
   Вона майже пошепки продиктувала адресу iнтерна ту.
   - Чого ви так розхвилювалися? - прискiпливо подивився на неї слiдчий. - Це, як я вже казав, проста формальнiсть.
   - Справа в тому… - так само пошепки почала виправдовуватися Вiра, - що це був спецiальний iнтернат… Я б не хотiла про нього згадувати. Розумiєте, це у мене зараз усе гаразд, а взагалi, я довго хворiла…
   В iнтернатi мене лiкували. Я не хочу, аби про це дiзналися…
   - Усе лишиться мiж нами, - лагiдно, немов лiкар перед складною операцiєю, запевнив слiдчий. - Ми тiльки перевiримо зв’язки кожного з вас. Так треба.
   Адже навiть збiг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Пiдпишiть, будь ласка, отут.
   Рядки на паперi розпливлися перед її очима. Вона поставила пiдпис, не прочитавши…
   - От i все, - посмiхнувся Чепурний. - Можете бути вiльною. Хiба ж я сiрий вовк, щоби так лякатися?..
   Вiра кинула останнiй погляд на прикордонникiв, i трилапа вiвчарка здалася їй зловiсною.
   На ватяних ногах вона вийшла з вiддiлку. Позаду себе вже вiдчувала скрегiт величезного заiржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.
   Краще вже зробити це самiй! Вона рiшуче проголо сувала таксiвці й, замiсть того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши порiг, кинулася до телефона й набрала номер психiатричної лiкарнi.
   «Гiрше вже не буде! - вирiшила вона. - В цiй чорнiй дiрi є якась неповноцiннiсть, i це мене нищить».
   Вiра запросила до телефону головного лiкаря й сказала, що вона журналiстка, пише статтю про загадки людської психiки i дуже потребує профе сiйного коментаря. Вiн призначив їй зустрiч на другу половину дня. «Вiзьму в нього iнтерв’ю, а там як Бог дасть!» - вирiшила Вiра й почала готуватися до розмови. … Лiкарня була пiд патронатом кiлькох мiжна родних органiзацiй i виглядала розкiшно. Великий комплекс бiлих охайних котеджiв потопав у сливових та абрикосових садах.
   Бiля прохiдної, де у Вiри довго перевiряли докумен ти й видали разову перепустку, стояло кiлька iнома рок. «Мабуть, клiєнти тут не з бiдних!» - зауважила Вiра i з неабияким острахом ступила на територiю лiкарнi. Всерединi вона й справдi нагадувала якийсь кримський пансiонат: всюди були розбитi клумби, у глибинi виднiли мармуровi фонтани, заплетенi виноградом альтанки та свiжопофарбованi лави зi столиками бiля них. Тiсними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попiд руки або везли на крiслах каталках молоденькi медсестри. Вiра помiтила, що навiть у таку спеку на кожнiй із них були бiлi колготи…
   Iдилiя i спокiй лiкарняного парку навiювали асоцiацiю з фiльмами про життя аристократiв на початку сто рiччя. Не вистачало хiба що мiнiатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.
   «Ось тут би вiдпочити! - подумки посмiхнулася Вiра. - Жодних проблем - суцiльний спокiй. Хочеш бути Наполеоном - будь ласка!..»
   Кабiнет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджi. Пiсля денної спеки було приємно опинитись у прохолод ному вестибюлi, де працювали кондицiонери, а вiкна закривали нiжно рожевого кольору горизонтальнi жалюзi. На стiнах - картини та штучна зелень. Вiра зайшла до кабiнету.
   - Сiдайте, будь ласка! - запросив худорлявий сивий чоловiк. Вiра не впiзнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощi психiатричного лiкування, про новi теорiї та дослiдження в цiй царинi.
   - Ви працювали рокiв двадцять тому в дитячому неврологiчному санаторiї? - запитала вона.
   - Так, звичайно. Там я починав свою практику… - Вiра була змушена уважно вислухати подробицi зi славного минулого колишнього психiатра початкiвця.
   - Чи доводилося вам зiштовхуватися з цiкавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевiллям?
   Вiра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкру тити» професора, не вдаючись у подробицi власного життя.
   - Психiчнi розлади частiше трапляються з людьми старшого вiку, - продовжувала вона. - А вiд чого може захворiти дитина, скажiмо, тринадцяти рокiв, що може на неї вплинути?
   - Психiчнi хвороби здебiльшого спадковi.
   - Вибачте, професоре, мене цiкавлять випадки, не пов’язанi зi спадковими захворюваннями…
   - Ну, тодi може вплинути сильний емоцiйний стрес. Скажiмо, у випадку iнцесту або коли дитина стає свiдком якоїсь жахливої подiї - смерти близьких тощо…
   - У вашiй практицi траплялися такі випадки?
   - Скiльки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мис ливської рушницi матiр i бабусю. Це, здається, у сiмде сят дев’ятому… Були брат i сестра - близнюки, якi ста ли свiдками того, як пiд колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вiсiмдесятому була дiвчинка, що побачила вбиту сусiдську жiнку - злочин скоїла її матiр.
   «Ось воно! Може, це те, що менi треба…» - подумала Вiра i продовжувала розпитувати.
   - Розкажiть про цей випадок докладнiше - читачам це буде цiкаво.
   - Звичайно ж - цiкаво! - знизав плечима профе сор. - Зараз людям нічого їсти, зарплат не платять, а їм дай тiльки про щось жахливе почитати! Вибачте, я ж розумiю - це ваша робота. Спробую згадати…
   Дiвчинку привезли до нас у станi глибокого нервового стресу, кiлька днiв вона була непритомна. Вона, як сказали, першою зайшла до квартири сусiдки, у якої займалася чи то музикою, чи то iноземною мовою, i побачила її з розтрощеною головою. Море крови й таке iнше… Згодом її матір звинуватили у вбивствi, заареш тували, i вона покiнчила життя самогубством. А дiвчинка лишилась у нас на лiкування. Коли я вивiв її зi ступору, бідолашну увесь час переслiдували жахливi видiння. Я лiкував дівчинку гiпнозом, частково - кодуванням. Згодом її стан нормалiзувався.
   - Олександре Степановичу! - не витримала Вiра. - Ця дiвчинка - я. I менi необхiдно вiдновити у пам’ятi тi подiї. Останнiм часом я вiдчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього вiднов лення. Допоможiть менi!
   - Так… Зрозумiло… А то я дивлюся, що ви так цiкавитеся… Значить, статтi не буде? - хитро дивлячись на Вiру крiзь вузенькi скельця окулярiв, сказав професор.
   - Стаття буде обов’язково, - пообiцяла Вiра. - У найкращому журналi! Але, прошу вас, допоможiть менi! Обiцяю, що зi мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?
   - Взагалi то, я проти. Не думаю, що це вам по трiбно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розпо вiв.
   - У тому випадку є якась таємниця. Менi не хо тiлось би про це багато говорити - можливо, я поми ляюся… Скiльки коштує сеанс гiпнозу? - я заплачу як приватна особа.
   - Давайте домовимося так: я пiднiму вашу картку, ще раз передивлюсь дiагноз i, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гiпнозу. Але нехай це лишиться мiж нами. Я не маю права робити такi експерименти над колишнiми пацiєнтами. На пишете менi заяву, що вiдповiдальнiсть несете тiльки ви.
   Вiра погодилась, i професор попрохав зателефону вати йому за тиждень.
   - Але раджу вам ще раз добре подумати, навiщо ви це робите, - сказав вiн, зачиняючи за Вiрою дверi свого кабiнету.
   «Якби я це знала сама…» - мiркувала Вiра, йдучи алеями клiнiки. Вечiрнiй серпанок м’яко обiймав лiкарняний сад. В однiй з альтанок Вiра побачила чоловiка в дорогому сiро блакитному костюмi трiйцi та жiнку в синьому лiкарняному халатi. Чоловiк викладав їй на колiна пакети з фруктами.
   «Мабуть, то його дружина, - мимохiдь подумала Вiра. - Бiдний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловiка раптом здалося їй знайо мим. Порiвнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срiбнiй рамцi стояло на столi в кабiнетi Лiлiани Олегiвни! Пiд час зборiв Вiра час вiд часу кидала оком на фото i добре запам’ятала це молоде, красиве i якесь американiзоване обличчя. Її охопила цiкавiсть. Вона присiла на сусiдню лавочку i закурила… Крiзь чорнi окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумнiву, жiнка - це Оль га, - здогадалася Вiра. - А вiн - молодець, що вiдвiдує її…»
   Згодом чоловiк покликав медсестру, i та, взявши Ольгу за плечi, повела її до корпусу. Вiра теж пiднялася з лавочки i пiшла до виходу. Чоловiк обiгнав її. Здаючи свою перепустку на прохiднiй, крiзь малень ке вiконце Вiра побачила, що вiн сiв у срiбний форд.
   У машинi була жiнка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, i якусь мить вони цiлувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Лiлiана!» - подумала Вiра i придивилася пильнiше.
   - Будь ласка, розпишiться! - сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу вiдвiдувань.
   Але Вiра ще довго не могла второпати, чого вiд неї хоче цей сивий дiдок в унiформi. Вона стояла приголомшена: в авті сидiла Зарiна…
 

* * *

 
   …Лiлi натрапила на Зарiну мiсяць тому якимось ди вом - у тiй самiй лiкарнi, куди вони з Анатолiєм улаштували Ольгу. Якось пiд час вiдвiдин нещасної жінки, проходячи повз кабiнет із написом «Психолог», Лiлi почула уривок кинутої кимось фрази: -… ось так воно й було, Зарiночко!
   Рiдкiсне iм’я примусило Лiлi зупинитися й зазир нути до кабiнету. За все життя їй трапилася лише одна дiвчина з таким незвичайним iменем. «Невже?» - зрадiла Лiлiана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красунi в охайному бiлому халатi i такому ж капелюшку.
   Зарiна добре пам’ятала цей момент: вiд погляду вродливої жiнки вона заклякла на мiсцi, нiби побачила змiю й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тодi у Зарiни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмiнявши квартиру з колишнiм чоловi ком, вона переїхала в рiдне мiсто i почала будувати райдужнi плани на майбутнє. Вона не сподiвалася зу стрiтися з колишнiми приятелями, а ось - на тобi! - Лiлi! Вона одразу впiзнала її. Колишнi подруги розбалакалися, й Зарiна зрозумiла, що треба поводи тись чемно і спокiйно. До того ж, Лiлi одразу запропо нувала їй чудове мiсце, де зарплатня вдесятеро пере вищувала її вельми скромнi заробiтки.
   Зарiна розрахувалася з роботи i перейшла до аґенцiї. Там її зустрiла вся компанiя, про яку вона намагалася забути. Але нiкуди не дiнешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рiдне мiсто вона нiби вiдчувала за своєю спиною пильнi погляди i нiяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двiр, з якого вона так несподiвано вибралася двадцять рокiв тому. А туди її тягнуло як маґнiтом - двiр снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи соромiцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятiрки найвiдчайдушнiша iз них - Лiлi. Скiльки разiв вона майже доїжджала до «царсь кого села», бачила свiй колишнiй будинок здалеку i… щодуху повертала назад, нiби двiр був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лiлi завжди сидить там на старiй лавi - маленьке прекрас не янголятко зi страшним поглядом рiзнобарвних очей. Цi очi Зарiна пам’ятала завжди. I вiдчайдушно заздрила приятельцi. Заздрiсть не вщухла навiть роками. Уперше побачивши Анатолiя, вона зцiпила зуби вiд лютi: завжди цiй стервi дiставалося усе найкраще! Для Зарiни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колiр, яким фарбувалася ненавис на Лiлiана, схудла на сiм кiлограмiв, почала одягатися вишуканiше, витрачаючи на це всi свої грошi. Нарештi доля посмiхнулася до неї. Якось Анатолiй заїхав до аґенцiї, аби забрати Лiлi з роботи, але ту термiново викликали на якусь нараду.
   - Ви не пiдвезете мене? - запитала Зарiна.
   Вiн, звісно ж, не вiдмовився. Тодi Анатолій уже добряче втомився вiд Лiлiаниного прагматизму, вiд її постiйних вiдряджень, у якi часом просто не вiрив.
   Дорогою вони заїхали повечеряти. Далi - усе було справою часу i вмiлого манiпулювання…
   - Лiлi любить тiльки себе! - нiжно туркотiла Зарiна. - Ти для неї - чергова iграшка, не бiльше.
   - А для тебе? - питав вiн.
   - Я не вона, - зiтхала Зарiна. - На жаль, я вмiю страждати по справжньому.
   - Навiщо ж страждати? Така красива жiнка повин на насолоджуватися кожною миттю свого життя.
   - I ти менi у цьому допоможеш? - зблискувала очима Зарiна, i цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лiлi. «А вони справді чимось схожi, - думав Ана толiй. - Тiльки та - пантера, а ця - кiшечка…» I при боркувати кiшечку було набагато простiше.
   Вiн завжди мрiяв бути сильним, намагався здавати ся непереможним, розумним та суворо мовчазним.
   Але мiцним у нього було лише тiло, яке вiн щодня тренував у тренажерному залi. Сутнiсть лишалася незмiнною. Вiн був найкращим студентом, потiм обнадiйливим аспiрантом пiд крилом вiдомого професора медицини, Ольжиного батька. Вiн прагнув робити усе самостiйно, але його завжди хтось мiцно тримав за руку, перетягуючи на iнший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно вiн переступив порiг професорської квартири - зрозумiв: цього разу професор забезпечив його не тiльки успiшною кар’є рою, але й дружиною, вiд якої вiн не має права вiдмовитися. Iнтелiґентна родина вп’ялася в Анатолiя як клiщ. Потiм вiн багато разiв намагався взяти реванш. Але усi потуги увiнчувалися успiхом лише на любовному ристалищi. Вiн завойовував жiнок з першого погляду, бавився цiєю здатнiстю, а потiм знову повертався на свiй шлях, на якому стояли монументальнi «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,
   «Подружнє лiжко», а зрештою, все виглядало бруталь нiше - «До стiйла!» «До годiвницi!», «На мiсце!».
   Влада над жiнками не тiшила самолюбства. Справж ню владу могли дати тiльки грошi. I вiн обирав жiнок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лiлi були не тiльки грошi - вона була сильною. Вона потягнула Анатолiя, як маґнiт, що тягне легенький заiржавлений цвяшок. Згодом ця си ла почала дратувати його не менше, нiж безвольнiсть і хвороблива безпораднiсть Ольги. Вiн навiть не встиг отямитись, як опинився у величезному лiжку кiшечки Зарiни, на прохолодних i дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранiшнього неба…
   Чи не вперше Зарiна вiдчувала себе переможницею.
   Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрiсть вiдсту пила. Зарiна пишалася собою й вiдчувала, що її мета ще нiколи не була такою близькою.
   Вона купувала коханцю краватки зi шкiри рожевого пiтона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки.
 

* * *

 
   - Господи, коли ж це усе скiнчиться? - зiтхнула Зарiна, застiбаючи ремiнь безпеки. Форд на великiй швидкостi мчав шосейкою.
   - Зрозумiй мене, я не можу кинути її напризво ляще, - сказав Анатолiй. - Торiк померли її батьки - хто про неї подбає?..
   - Я не про Ольгу. А про нашi стосунки. Менi набридло ховатися й брехати. Менi здається, що Лiлi все про нас знає. Я її боюся i завжди боялася, ще з ди тинства. А тут ще цi подiї… Знаєш, який у нас в аґентствi ходить жарт? «Хто наступний?»
   - У тебе, Рiночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?
   - Дещо можемо…
   - Наприклад?
   - Дивися пильнiше на дорогу. Доїдемо до мене - поговоримо.
   - Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…
   - А менi треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все i поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, свiт за очi!
   - Знаєш, скiльки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бiк у мене на нас двох вистачить, а що далi?
   - А далi… Це мiй клопiт. Саме про це я й хочу пого ворити.
   - Хочеш - поговоримо!
   За пiвгодини авто пiд’їхало до Зарiниного будинку.
   Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги - їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очi. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечi прозорi, майже бiлi, зiницi, що переслiдували Зарiну повсюди. Потiм тi ж очi перетворилися на молодi, зухвалi, зверхнi й рiзнобарвнi. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. I саме зараз, коли при нiй був Анатолiй, вона розумiла, що наближається розв’язка усiх її страхiв.
   Коханцi увiйшли в квартиру.
   - Ти щось хотiла сказати? - запитав Анатолiй.
   - О… А менi здалося, що розмови зараз для тебе - на другому плані! - Зарiна любила iнодi подратувати його. Тодi вона вiдчувала себе на мiсцi Лiлi, була впевнена, що Анатолiй потребує саме такого обход ження, й любила його подражнити. - А ось нiчого я тобi й не скажу!
   - Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я пiду!
   - Не пiдеш, любий. Тобi нема куди йти, хiба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбiльшою помил кою. Твоя «чарiвна паличка» - це я!
   - Не говори загадками! - почав дратуватися Анатолiй. - Я не дозволю й тобi керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потiм Лiлi… Тобi ж я цього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!
   - Ось як ти про мене думаєш, - розлютилася Зарiна. - Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мiй. З усiма тельбухами, мiй маленький жиґоло…
   - Як ти заговорила… До чого б це? - вiн ледь стри мувався.
   - А цього я тобi не скажу, не сподiвайся. Просто будь зi мною, роби те, що я хочу, i побачиш рай небес ний - це я тобi обiцяю!
   Анатолiй нервово запалив. Вiн дивився, як Зарiна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це - Лiлi.
   - Так ти будеш говорити? - ще раз запитав вiн.
   Зарiна сiла на край лiжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його бiля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтiла й бажала одного: аби вiн скорiше пiдiйшов до неї, - за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.
   А завтра, принаймні пiслязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка свiту i лишить Лiлi з носом. Ось так!
   Обличчя Анатолiя раптом змiнилося, вiн знову солодкаво посмiхався, випускаючи з рота сиві кiльця диму. Потiм повiльно зачинив вiкно, щiльно зсунув фiранки i наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи iз джинсiв дорогий шкiряний пасок…
 

 

День тринадцятий

 
   Слiдчого Чепурного у вiддiлку поза очі називали не iнакше як «Ведмедик коала». Лiнькуватий і доволі огряд ний, iз кругленьким «пивним» черев цем, вiн завжди намагався уникати будь яких складнощiв, безсоромно куняв на загальних зiбраннях i не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що вiн їв упродовж дня. Особливо полю бляв Ведмедик гамбурґери, щедро политi кетчупом.
   Кожного ранку вiн старанно зчищав рудуватi плями вiд кетчупу щiткою, але по обiдi вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс вiд самої думки про якусь жiнку у своєму холостяцькому барлозi. Вiн звик жити за своїми неписаними зако нами - розважливо й досить нудно. Колишнi фантазiї про погонi та перестрiлки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарiвних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвiялися вже на п’ятому роцi служби. Грошей катастрофiчно не виста чало, а справ про дрiбнi крадiжки та сумнiвнi зґвалту вання було аж забагато. Прискiпливо й ретельно вiн займався щоденною асенiзацiєю, переборюючи власну iнертнiсть, й iнодi уявляв себе звичайним «золота рем», змушеним бабратися в людських нечистотах.
   Але при всьому цьому вiн iнодi дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали мiсяцями, нiби саме йшло до рук Чепурно го, який не докладав до цього майже нiяких зусиль і навiть усіляко уникав найменшого напруження. Про його iнтуїцiю складали леґенди.
   «Якщо хочеш спiймати злочинця - посади Ведме дика у центрi мiста, - жартували вони, - й той вийде до нього сам. Ще й iз простягнутими для наручникiв руками!»
   Це й насправдi було майже так. Одного разу всiм вiддiлком вони ледь не збилися з нiг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довiрливих громадян грошi на «дешевi» автомобiлi. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслiдуваннi, завжди носив у кишенi зiм’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсi, жуючи свою улюблену картоплю фрi. Саме туди якось і завiтала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повiдомити про це опер групу i… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з пiд’їзду «депутатського» будинку. І на страшному судi Ведмедик не зiзнався б, що привабила його… шкiряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повiтряною кулькою в руках iншої дитини, Ведмедик пiшов за «курткою», розмiрковуючи, скiльки вона може коштувати, роздивляючися колiр та фасон, прикидаючи, де такi продаються - на ринку чи у престижному бутику - i яка рiзниця мiж якiстю тих та тих. Вiн супровів їх за рiг, де вони сiли в iномарку, номер якої вiн за своєю професiйною звичкою «зазнімкував» очима. А коли пiд вечiр до вiддiлку зателефонували саме з цього бу динку й повiдомили про вбивство - вирахувати моло дикiв лишалося справою часу.
   Якимось незбагненним чином вiн опинявся в центрi подiй або мимохідь звертав увагу на саме тi речi - дрiбнi й на перший погляд незначнi, - якi згодом ставали вагомими доказами й приводили до успiшного розкриття справи.
   Саме завдяки цiй своїй здатностi Ведмедик уникав нарiкань начальства, хоча оперативної роботи вiн не любив. Вiн залюбки б узагалi не виходив зi свого кабiнету, час вiд часу заварюючи собi запашний чай у великому глиняному кухлi, риючись у документах та плямуючи папiр своїм улюбленим кетчупом.
   - Петровичу, виручай! - залiтали в його затишний кабiнет молодi колеґи й кидали на стiл чергову теку iз протоколами допитiв. - Тут без ста грамiв не розбе решся!
   - То наливай, - бурчав Ведмедик, розправляючи на столi газетку й занурюючись у читання, поки на сто лi з’являвся звичайний «мiлiцейський натюрморт» - банка огiркiв, пiвпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».
   - Оту то «нестиковочка» сталася, - тицяв Ведме дик пальцем у якийсь рядок протоколу. - Я пригадую, того дня йшов дощ…
   - Ну?
   - От тобi й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…
   Покрути тут! - казав Ведмедик і неквапливо розливав горiлку.
   Вiра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в нiй вбачалася людина, схильна до спон танного злочину - нервова й неврiвноважена. Але збивали з пантелику повна безпораднiсть в очах i якась хворобливiсть у всiх рухах. «Натискати» на неї Вед медик не квапився. «Це мiна сповiльненої дiї», - ви рiшив вiн i за своєю давньою звичкою почав здалеку - вiдвiдав iнтернат, пiдняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вiрина мати, приладнав «хвости» у виглядi практикантiв зi школи мiлiцiї до всiх працiвникiв вiддiлу й урештi накреслив на шматку картону лише йому зрозумiлу схему, над якою iнодi дозволяв собi дрiмати. Вiру вiн залишив собi.
   Судячи з медичних обстежень останнiх рокiв, мiрк ував вiн, вона вважалася «без психiчних зрушень», але за таку довiдку можна було б запросто заплатити…
   Можливо, напади тривали? Ведмедик вирiшив покрутитися навколо аґенцiї, самотужки з’їздив за адресами всiх спiвробiтникiв вiддiлу, протоптав стежку й до Прес клубу. Вiн ні з ким не спiлкувався, вiн просто «брав слiд», як старий пес, і намагався сам iз собою грати у гру «холодно чи гаряче?»
   Схема, що була намальована рiзнобравними фло мастерами, усе бiльше скидалася на заплутанi дитячi каракулi…
   Врештi Ведмедик вирiшив знову викликати Вiру до себе. Але зустрiв її ранiше на ринку пiд час обiдньої перерви.
   Вiдвiдування маґазинiв завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кiлька днiв стояв порожнiй, i вона змусила себе вискочити до централь ного ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпi бiля прилавкiв і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискiпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавцi майже хапали за руки, пропо нуючи «найкраще». Вiра безтямно, як увi снi, ходила помiж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нiчого не хочу!» - подумки вiдмахувалася вона вiд соковитих червоних помiдорiв, нiжно зелених хрумких огiркiв, солодких фiолетових слив, нiби вкритих срiблястим iнеєм. Запашнi домашнi ковбаси викликали нудоту. Усерединi смугастих кавунiв причаїлася смерть - Вiра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпуровi шматки перестиглого плоду, схожi на мiшанину вивернутих нутрощiв. Вiдвiвши погляд, вона одразу наштовхнулася на цi очi - прозоро блакитнi, хитруватi, якiсь котячi, без жодного виразу.
   Вона одразу впiзнала слiдчого. Вiн стежив за нею - це було зрозумiло! Вiра вiдчула, як зватянiли й пiдкосилися ноги. Тiльки б не подивитися знову в його бiк, зробити вигляд, що нiчого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктiв - нехай бачить, що вона цiлком спокiйна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бiгла серед юрми, роз штовхуючи руками покупцiв, божеволiючи вiд жаху.
   Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарештi ряди скiнчилися й Вiра опинилася на не менш галасливiй вулицi. Зупи нилася бiля вiтрини, зробила вигляд, що роздив ляється виставленi в нiй манекени у вечiрнiх сукнях.
   У тонованому склi вiдбивалися силуети перехожих.
   По той бiк вулицi стояв той самий майор Чепурний.
   Вiн дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд нiби говорив: «Ну ну! А що далi?»
   Невпевненою ходою Вiра пiшла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, нiби чекала пострiлу в спину. «За мною вже стежать, - думала вона. - І, ма буть, не тiльки зараз. Значить, усе з’ясовано, i в мене, так, як я й пiдозрювала, - роздвоєння особистости?
   Я - вбивця… Тодi нехай це вiдкриється скорiше! Але ж… хто пiдвернеться наступним? Раптом Стас?..»
   Ведмедик стояв на розi, дивився їй услiд і дожо вував свiй гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» - подумки посмiхнувся вiн і вирiшив поки що залишити Вiру в спокої. Вiн дiстав свiй записник, вiдкрив його на потрiбнiй сторiнцi й зробив тільки йому зрозумiлий запис: «Квартира на Теремках - з’ясувати! Анатолiй Сергiйович (чол. Л. П.) - з’ясувати! Перевiрити зв’язки З.».
   Вiд гамбурґера не лишилося майже нiчого. Криваву помiдорну пляму, яка посіла почесне мiсце на рукавi сорочки, Ведмедик, як завжди, не помiтив.
 

День чотирнадцятий

 
   Аґенцiя гула як розбурханий вулик.
   Нова звiстка потрясла вiддiл: у своє му помешканнi знайшли понiвечене тiло Зарiни. Вона жила в мальовни чому куточку столицi на березi рiчки.
   Злодiї якимось чином пробралися вночi до помешкан ня й витягли бiдну жiнку прямо з лiжка.
   На упiзнання до морґу викликали її спiвробiтникiв.
   Поїхали втрьох - Вiра, Лiлiана Олегiвна та Володи мир. Секретар лишився за кермом, а обидвi жiнки зайшли до холодильної камери…
   Зарiну важко було впiзнати. Слiдчий розповiв, що тiло знайшли прив’язаним до стiльця. Перед тим, як бiдолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Вiра ледь змогла глянути на посинiле обличчя спiвробiт ницi.
   - Так, це вона… - прошепотiла Лiлiана.
   Вiра, вiдчуваючи нудоту, мiцно вп’ялася пальцями в руку начальницi i ледь трималася на ногах.
   Коли вони вийшли з морґу й сiли в авто, з нею сталася iстерика. Володимир повiльно вiв машину i зупинився бiля кав’ярнi.
   - Треба трохи випити, - запропонував вiн приго ломшеним жiнкам.
   Пили мовчки. Коньяк не дiяв. Слiв не було.
   - Я боюся… - весь час шепотiла Вiра.
   - Я теж, - сказала Лiлi. - Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж - вiд кого?
   - Треба скорiше йти у вiдпустку i їхати кудись подалi вiд усього цього, - сказав Володимир.
   - До вiдпустки - тиждень, - зауважила Лiлiана Олегiвна. - Навряд чи нам дозволять пiти ранiше.
   Треба допрацювати. А там - для вас уже є путiвка на Канари, а Вiра, як я й обiцяла, вирушає до Францiї.
   Нам не можна втрачати бадьорiсть. Пропоную ввечерi влаштувати сабантуйчик - нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спiльний план дiй на той випадок, якщо нас викличуть давати свiдчення. Вiро, зберемося у вас. Адже в мене чоловiк, який не повинен нiчого знати, у Володимира - хвора старенька бабуся - видовище не з приємних. Та й ми нiколи у вас ще не були. Запрошуєте?
   - Будь ласка, - промовила Вiра, хоча ця перспекти ва не тішила її. Вона одразу вирiшила, що запросить у якостi «групи пiдтримки» Альбика і ще кiлькох по друг - проводити вечiр у компанiї спiвробiтникiв та ще й «виробляти план дiй» їй зовсiм не хотiлося.
   - Отже, домовилися. Увечерi поїдемо до вас, - пiдвела риску Лiлiана. - Нам треба триматися вкупi.
   Нехай це бачать усi.
   Вони ще трохи посидiли у кав’ярнi i рушили на роботу.
 

* * *

 
   Увечерi Стас вирiшив зайти до Вiри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про нiч, яку вони так безглуздо i дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою вiн натис кнопку дзвiнка.
   - Ви до Вiрунчика? Проходьте, будь ласка! - збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському вiдчинив дверi.
   Iм’я «Вiрунчик» рiзонуло слух. Вiн машинально пройшов до червоної зали.
   - Альберт! - простянгув руку незнайомець. - А ви, мабуть, по роботi?
   - Так, - пiдтримав розмову Стас. - А де господи ня?
   - Зараз має бути! Ось лишила мене на господарст ві - намiчається невеличкий сабантуй зi старими друзями, i ви - перший гiсть.
   - Мене не запрошували, ви помилилися!
   - Нi, нi, лишайтеся неодмiнно! Ми завжди радi но вим обличчям! До Вiрунчика простi люди не ходять.
   Це «ми» знову рiзануло вуха.
   Новий знайомець змусив його сiсти.
   - А ви хто? - ревно запитав Стас, ледь стри муючись, аби не дати нахабному типу по пицi.
   - Я? - перепитав Альберт i на мить замислився. - Скажiмо, я її давнiй i дуже близький приятель. А хто ви?
   - Я журналiст, - збрехав Стас. - Ось збираюся писати про вашого «Вiрунчика» нарис до рубрики «Багатi й знаменитi». Збираю матерiал. Може, й ви менi щось цiкавеньке розповiсте, як «давнiй прия тель»?
   - О, нiколи ще не давав iнтерв’ю, - зашарiвся спiврозмовник. - Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вiрунчик дуже здiбна, а головне - ви ж бачите, яка вродлива жiнка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в нiй щось таке… Полюбляє таємницi.
   Хоча насправдi - звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рiк не можу її приборкати…
 
   Ірен Роздобудько Невловима оболонка Рибки бананки почала напов нюватися й набувати певних контурiв. I Стас опирався цьому. З нудьгою вiн думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожнi балачки, зануриться у свiт чиїхось звичайних проблем.
   Iснування в її життi цього самовпевненого типа - такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмi трiйцi - робило темну Рибку звичайнiсiнькою кiлькою в томатному соусi. Вiн звівся. Вiн не хотiв такої реальности.
   Коли Стас виходив з пiд’їзду, до будинку вже пiд’їж джало розкiшне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, i Стас поквапився вiдступити у тiнь. Серце чомусь пiдскочило й шалено зателiпалося десь у горлi.
   Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини i, зiбравшися в коло, почала вiдкорковувати пляшку з шампанським. Пляш ка вистрiлила, жiнки заверещали, як екзотичнi пташки в едемському саду. Вiд цього кола розходилися потужнi хвилi благополуччя й дорогих парфумiв.
   Барвиста зграйка верещала, смiялась i крутилася в очах Стаса, як клiтка з папугами. I посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англiйського джерсi, з його хмiльним збудженням, посеред желеподiбної атмосфери повного кайфу вишуканим фiлiґранним силуетом видiлявся центр цiєї не вiдомої йому програми - вона. Але Стас не одразу упiзнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фiолетовим полиском… Вона не вере щала, як усi. Вона стояла всерединi кола i водночас зовсiм окремо. Вона нiби розчинялась у повiтрi. Вона була скрiзь i нiде. Вiд неї - i тiльки вiд неї - долинав особливий запах священної iндiйської квiтки шафалi, яку заборонено зривати. Вiд цього запаху Стасові за паморочилося в головi…
   Вiн отямився вiд болю в яснах i ще довго не мiг розцiпити зуби.
   I вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумiлостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всiм показує свiй зад!
   Стас уже зiбрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вiкна висунулася задоволена пика сьогоднiш нього знайомця - Альберта.
   - У у, гади, шампанське п’ють i не пiднiмаються. А я вже стiл накрив! До речi, Вiрунчик, тут до тебе приходив якийсь журналiст - Стас, здається…
   Нi, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…
   Так миттєво згоряє сiрник, змiнюючи яскравий капе люшок на зiбгану чернецьку хустину. Її обличчя змiнилося, потеплiшало i стало зовсiм простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящiркою - холодною й слизькою, - хтось пiдхопив її пiд руку, i юрба запхалася до пiд’їзду. Клаптик її смiху вiдiрвався i, пiдхоплений вiтром, приклеївся до Стасових старих кросiвок…
 

День п'ятнадцятий

 
   Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.
   Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила пiсля того, як розв’яже свої проблеми з лiкарем, почне приватне розслiдування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчаз них i загадкових колеґ. Вона iнтуїтивно вiдчувала, що їх пов’язувала не тiльки робота.
   У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До мiського цвинтаря швидко дiсталася на таксiвці. Вiра добре пам’ятала розташування могил - вони були майже поруч. Аґент ство вже встигло поставити на них бiлi мармуровi обелiски з нiжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають пiд шкiрою на скронях або виднiються на пожовклому осiнньому листi.
   На цвинтарi, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне мiсто мерцiв, - подумала Вiра. - А й справдi ж - мiсто, тiльки пiдземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царськi села», свої маґiстралi та провулки. Тiльки немає метушнi та марних пристрастей…».
   Ось i витончене обличчя Ярослави дивиться з обелiска. Трохи далi з металевої пластинки посмiха ється «смаглява Барбi» - Алiна. Тiльки на плиту Зарi ни ще не встигли приладнати фото.
   Вiра обережно розклала на могилах жовтi троян ди - кожнiй жiнцi по двi. Постояла в мовчазнiй скор ботi. А коли пiдняла очi, побачила, що алеєю в напрям ку могил ідуть двi жiнки - Лiлiана Олегiвна з подру гою, яку Вiра колись уже бачила з нею в мiстi. «Цього ще бракувало! - з досадою подумала Вiра. - Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»
   Здається, така ж думка вiдбилася на обличчi Лiлiани, яке майже наполовину було заховане пiд великими чорними скельцями окулярiв i широкими крисами модного бiлого капелюха. «Як з журналу «Бурда», - подумала Вiра. - Навiть на цвинтар обидвi одяглися, як у нiчний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня спiвробiтниця. Лiлiана ж усiх своїх до себе пiдбирає. А тут - одразу три вакансiї…»
   - О, Вiро, ви також тут! - радо вигукнула Лiлiана Олегiвна. - А ми з подругою не всидiли сьогоднi у перукаря - так потягло сюди, до дiвчат. Так потягло!
   I Лiлi почала розкидати по могилах бiлi лiлеї, якi їй подавала подруга, тримаючи в руцi величезний оберемок цих квiтiв. Вiра з цiкавiстю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпуровi губи, що виглядали трохи неприродно на бiлому блiдому обличчi, за скельцями чорних окулярiв, здавалося, причаїлася порожнеча… Жiнка була струнка, гнучка, як змiйка, щiльно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на нiй теж був нiжно блакитного кольору. «Просто знахiдка для якогось Версаче, - думала Вiра. - Анi стегон, анi грудей… Але - вродлива жiнка».
   Всi троє мовчали. Згодом Вiра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услiд дивилися двi пари чорних скелець.
   - Як вона менi вже набридла, с с сука… - прошепо тiла супутниця Лiлiани. - Увесь час прикидається…
   - А може, й не прикидається, - сказала Лiлiана. - Облиш! Тепер ми майже на фiнiшнiй прямiй. Головне, хто буде першим. Гадаю - ми!..
 

* * *

 
   Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.
   «Щось забагато смертей на моєму шляху! - думала Вiра, виходячи з цвинтаря. - Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навiть зі звичайнiсiнькою операцiєю з видалення апендикса, а не те що зi смертю. Невже на мене постійно ко титимуться цi чорнi хвилi? Як я можу це зупинити?
   Менi нiчого не допомагає…» Ранiше вона мрiяла знай ти порятунок у родинi, яку вона створить, вибудує по порцеляновiй цеглинцi - охайний, дорогоцiнний прихисток для душi. Але цегла кришилась у її невмi лих руках і лишала по собi купу битого щебеню. Пам’я таючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосункiв», i її - нижчий від середнього - роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним i холодним океаном її безбарвного життя.
   Але саме сьогоднi вона була настроєна доволі рiшуче. На вечiрцi, влаштованiй у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зi звичайною поблаж ливiстю - з огидою та здивуванням: як вона могла терпiти цього тупого, масного й розбещеного типа?
   Треба було щось негайно змiнювати! Попередня розмова з професором дала надiю на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генiя», свого сусiда. Вона не пам’ятала, як i чому опинилася в його вбогiй кiмнатцi. Пекучий сором i досi охоплював її при згадцi, як крадькома, аби нiкого не розбудити, вислизала з квартири Мiсiс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у лiжку.
 

 
   Ірен Роздобудько Вiра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спiймала зеленого жигуля й назвала адресу клiнiки.
   - Ого! Це ж iнший кiнець мiста! Тридцятка - не менше! - сказав їй нахабний молодик. - Грошей ви стачить? - додав вiн, оглядаючи бiльш нiж скромний Вiрин «прикид» - потертi джинси та чорну футболку.
   Вiра мовчки вiдчинила заднi дверцята, всiлася на сидiння й дiстала з рюкзачка свого мобiльника.
   - О’кей! - весело кивнув нахаба й миттю зiрвався з мiсця.
   Вiра набрала номер Альбика - їй не терпiлося зi шкребти перший обтяжливий шар полуди зi свого життя.
   - Привiт! - радiсно вiдiзвався автовiдповiдач. - Мене зараз немає вдома! Залиште iнформацiю пiсля сиґналу!
   Вiра ледь дочекалася останнього гудка:
   - От i добре, що тебе немає вдома! - вигукнула вона. - Отже, з сьогоднiшнього дня я для тебе припиняю iснування!
   - Зачекай! - схопив слухавку Альбик. - Ти що, з глузду з’їхала, кицю?
   - Якраз навпаки! - спокiйно вiдказала Вiра. - Я не жартую. Я бiльше не хочу тебе бачити. Нiколи.
   - Ну хочеш, завтра ж пiдемо до загсу? У мене є знайомство - за мить розпишуть!
   Вiра засмiялася.
   - Облиш. Це ти з’їхав з глузду! - i вона з полегшен ням натисла на кнопку. Її мобiлка ще довго пищала в торбинцi. Аж доки вона не прочинила вiкно й не
 

 
   Мерці викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помiтила, як пластиковий пискун зник пiд колесами вантажiвки, що їхала позаду.
   - Ну ти даєш! - захоплено сказав молодик. - Кра ще б вiддала менi!
   Професор зустрiв Вiру привiтно. На ньому вже не було бiлого халата, i це заспокоювало.
   - Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! - сказав вiн, прочиняючи iншi, майже непомiтнi з першого погляду, дверi поза своїм робочим столом.
   Вiра увiйшла у напiвзатемнену затишну кiмнату.
   Темнi жалюзi на вiкнах, лiкарський диванчик крiсло, торшер у стилi бароко, книжковi полицi, журнальний столик зi смiшною порцеляновою фiгуркою Арлекiна, теплi кольори шпалерiв… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.
   - Лягайте сюди! - наказав професор, вказуючи на диванчик.
   - Роздягатися не треба? - спробувала пожар тувати Вiра.
   - Ви даремно iронiзуєте, - зауважив той. - Треба налаштуватися серйознiше.
   Вiра покiрно прилягла. Вiн сiв поруч у м’яке крiсло.
   - Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якiсь реальнi спогади про минуле? Я маю на увазi не вашi фантазiї та сни.
   - У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тiльки завдяки її листам, що збереглися. З них я постiйно намагаюся вибудувати її образ, але вiн мiнливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мiй сон… Вона
 

 
   Ірен Роздобудько постійно з’являється менi й нiби керує моїми вчин ками, оберiгає, попереджає… Вона - чи не єдина свiтла пляма у моєму життi.
   - Матiр пам’ятаєте?
   - Майже нi. Лишилися фотографiї, уривки спога дiв… Вона, здається, була дуже вродлива… Темнi великi очi. Вони мене лякають. Циганка у скверi…
   Щось жахливе…
   - Як у вас із пам’яттю зараз?
   - Це, мабуть, смiшно, професоре, але я записую усе, що зi мною вiдбувається, - боюся, що розгублю й це.
   - Що записуєте - це добре. На старостi матимете матерiал для мемуарiв, - посмiхнувся професор. - А що вас найбiльше непокоїть?
   - Сновидiння. Останнiм часом я боюся спати. Але, Олексiю Степановичу, я не вiрю у сни i не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонникiв». Усе це дур ницi.
   - Згоден, «сонники» - це розважальна лiтература.
   А ось сновидiння, любесенька, - це повiдомлення, які надходять до нас iз зовнiшнього свiту та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Нашi сни - це шифри. До них треба шукати ключi, а не трактувати за допомогою шарлатанiв.
   - Як же менi знайти тi ключi?
   - Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.
   Зараз ми тiльки налаштуємо ваш «комп’ютер».
   Вiра здивовано подивилася на нього.
   - Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночi, коли ви нiби вiдключаєтеся, вiн опрацьовує всю iнформацiю, що ви накопичили,
 

 
   Мерці з’єднує її з тiєю, що вже зберiгається у пам’ятi, та вибудовує один ланцюг. Так би мовити, вимальовує повну картину життя, допомагає планувати майбутнє, застерiгає вiд небезпеки. Проникаючи у природу сновидiнь, ми можемо відслідковувати нервовi процеси, запобігати хворобам. Головне - правильно розшифрувати iнформацiю. Тiльки попереджаю одра зу: доки ви самi не будете готовi знати про себе правду, шифру ми не знайдемо. Мозок пручатиметься.
   - Я готова, професоре, - сказала Вiра. - Саме зараз я готова як нiколи! Час, мабуть, настав…
   - Навiть якщо ви дiзнаєтесь про себе щось непри ємне?
   «Принаймнi, може, згадаю, як опинилась у Стаса тiєї ночi i чи було щось мiж нами?» - подумки посмiхнулася Вiра й рiшуче кивнула головою:
   - Я хочу знати про себе усе. Я увесь час рефлексую, роблю дурницi. Це обтяжує мене фiзично й морально.
   Бiльше я цього не витримаю!
   - Зрозумiло, - сказав професор. - Тодi почнемо… розслабтеся…
   За кiлька хвилин перед Вiриними очима попливли рiзнобарвнi iнтеґрали. Їй здалося, що вона поволi втрачає свiдомiсть…
 

***

 
   Здавалося, цей день - безкiнечний. Спершу - цвинтар, потiм - сеанс гiпнозу. Професор сказав, що таких сеансiв має бути як мiнiмум три чотири. Пер ший лише оселив у душi тривогу. Вiра повернулася додому о пiв на одинадцяту ночi й ледь дiсталася
 

 
   Ірен Роздобудько лiжка. Лягла не роздягаючись i майже одразу почала занурюватись у тугi хвилi марень.
   «Я не сплю… Я, мабуть, помираю» - думала Вiра i розумiла, що це сон увi снi, i навiть якщо вона скине з себе перший шар марень, - випiрне у другому й тре тьому, але не прокинеться остаточно. Такий стан був у неї завжди пiсля перенапруження. Теплi й холоднi хвилi ночi поглинали її i викидали то на один берег, то на iнший. I на кожному виникали інші картини.
   Вона бачила себе маленькою дiвчинкою у колодязi темного двору, з усiх бокiв оточеного високими будинками. Посеред двору - знайома бiла лава. На нiй - зграя дiтлахiв.
   - Це - багатiї, - каже мати. - Не водися з ними, знущатимуться та й годi!
   - Вони - мерцi! - каже Саламандра.
   «Лолiтки!» - презирливо думає Вiра маленька, гордовито проходячи повз компанiю. Але не може примусити себе не дивитися на вишуканий, не по дитячому модний одяг, не вдихати запах їхнiх парфумiв. Вона зустрiчається поглядом з однiєю із дiвчат, i солодкава нудота пiдступає до горла: одне око у неї зелене, друге - блакитне. «Хiба так буває? - думає маленька Вiра. - Яка потвора! А ще й вистьо бується!»
   - Лiлi! - раптом вигукує Вiра доросла. - Це ж Лiлi! - вона намагається скинути з себе шари тяжкої дрiмоти, але хвилi несуть її далi, не даючи проки нутись.
   Вiра маленька йде на урок англiйської та французь кої мов до дивовижної старої, схожої на сфiнкса. Вона не така! Вона вивчиться i дивитиметься на всю цю
 

 
   Мерці компанiю так само зверхньо, як зараз вони дивляться на неї. Одна з дiвчаток кидає їй услiд: «Двiрничка!»
   - Алiна! - упiзнає Вiра доросла. - Зупинiть! Це ж смаглява Барбi - Алiна!
   Але прокидається вона лише у своїй уявi, i хвилi виносять її до наступного сюжету.
   Вiра маленька сидить у великому м’якому крiслi, жадiбно вдихає запах сандалових паличок та пряно щiв, роздивляється дивний вiзерунок на шпалерах. I бачить на ньому цiле стадо рiзнокольорових слоникiв.
   Вiра посмiхається до них.
   «Ти - розумна дiвчинка», - каже стара.
   - Алоїза Абелiвна! - скрикує Вiра доросла i вже не бажає прокинутися, розумiючи, що розв’язка повинна бути десь поруч, нехай навiть увi снi…
   Нова хвиля несе її у той день. У той, найстраш нiший, коли…
   Вiра маленька забiгає до пiд’їзду, їй назустрiч мчить ватага дiтлахiв. Вiра вже згадала: це - Лiлi, це - Алiна, це - Рiнка, це - Славка, це - Вовик. Лолiтки i сноби!
   Вiра маленька нахиляється до розв’язаної шну рiвки.
   - Ссссука! - шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Вiра помiчає, що руки янголятка - в кровi. Маленькi червонi цятки й на сукнях iнших…
   - Ось воно що… - шепоче Вiра доросла. - Так ось воно що…
   Вiра маленька пiднiмається сходами, подумки повторює неправильнi англiйськi дiєслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогоднi Абелiвна обiцяла
 

 
   Ірен Роздобудько навчити її французької пiсеньки, яку спiвала Едiт Пiаф. Вiра любить спiвати.
   Вона пiднiмається до квартири…
   - Це вони!!! - кричить Вiра доросла. - Вони вбили!
   Вiра маленька бачить розтрощену голову старої.
   Кров залила слоникiв. На пiдлозi - порожня скринь ка… На нiй також - кров…
   Вiра маленька кричить, i цей крик передається Вiрi дорослiй.
   Вiра прокидається вiд власного крику.
   - Мати думала, що вбивця - я! - голосно i чiтко вимовляє Вiра. - Тепер усе зрозумiло…
   Вiра кидається до вимикача, безтямно клацає ним - але свiтло не вмикається. Вiра одним стрибком кидається до лiжка i до пiдборiддя натягує на себе вологе вiд поту простирадло. Жах охоплює її.
   «Значить, кров на наших дверях - справа рук Лi лi, - думає Вiра i не може зупинити страшних думок. Її скронi пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. - Тепер зрозумiло, чому мати написала менi такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька - вбивця. Вона приховала мiй злочин. Вона думала, що коштовностi у мене. Стоп!
   Коштовностi. Тодi я про це не думала, а зараз упевнена, що то були дiаманти. Тепер вони полюють на дiаманти.
   Мабуть, хтось із них - дiти ж є дiти! - заховав їх. I тепер хтось один знищує конкурентiв! Наступна чер га - моя? Але ж я нiчого не знаю! Я боюся! Я нiчого не знаю! Як їм це довести?!.»
   - Я нiчого не знаю! - голосно вигукнула Вiра у темряву.
 

 
   Мерці «Знаєш… знаєш… - нашiптує їй внутрiшнiй голос, i Вiрi здається, що це голос матерi. - Разом з усiма ти вбила Алiну - хiба це не злочин?..»
   - Так, так, Алiну вбито двiчi, - згадує Вiра. - Я пов’язана з ними…
   Голова гуде. Голос матерi стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхiднi дверi риплять i тихо вiдчиняються…
   «Це ґалюцинацiї… - шепоче Вiра. - Це сон…»
   Але це вже не сон. Двi довгi тiнi - бiла i блакитна - тихо наближаються коридором.
   Вiра хрипить, як риба ковтає повiтря, але воно не проходить у легенi… Серце зупиняється…
   - Це вже простiше! - каже бiла тiнь, прислуха ючися до Вiриного пульсу. - Вона сама нам допомо гла.
   - Слабкою виявилася, - каже її подруга. - Не наша людина… Двiрничка i є двiрничка.
   - Не чiпай тут нiчого, i пiшли звiдси хутчiш!
   - I що далi? Тепер зрозумiло одне: ми вдвох. I хтось із нас бреше. Гадаю - ти.
   - Дурна! Той, хто кiнчив Зарку, - той i знає все.
   Про це треба добре помiркувати. Розумiєш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, - запропонувала подруга. - Чогось вип’ємо, перепочинемо. I вирiшимо, що робити далi.
 

***

 
   З тієї ночi, коли Вiра так довiрливо й дивно заснула в його обiймах i непомiтно зникла пiд ранок, Стас не мiг спокiйно спати. Та нiч нiби виставила перешкоду
 

 
   Ірен Роздобудько подальшим стосункам. Сотнi разiв вiн поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздiсть: то вiн заснув у її крiслi, як останнiй iдiот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свiй пiдводний химерний свiт. Йому хотiлося випiрнути, забути її, ковтнути гарячого мiського повiтря або напитися й назавжди викреслити з пам’ятi цей епiзод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епiзод у її бурхливому життi. Красива, вiльна, навiжена Рибка має бавитися такими ось епiзодами й миттєво їх забувати.
   Стас стояв бiля вiкна й вдивлявся в темнi силуети дерев. Серпень вiдпливав за вiкном, як величезний «Титанік» - йому хотiлося вистрибнути з вiкна, до плисти до нього, розгрiбаючи руками вологе листя, пiднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнiшу каюту i зник нути разом з тiнями присмеркових дерев, птахiв та звiрiв. Вiн не мiг зiзнатися навiть собi, що увесь час виглядає у дворi знайому постать. Вiн бажав цього.
   Тодi можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, i знову заговори ти iз нею. Наприклад, так: «Привiт, мале! Щось ти сьогоднi раненько…»
   Iнодi йому здавалося, що вiн насправдi бачить її.
   Але то були лише тiнi. У дворi було порожньо. Бiля пiд’їзду стояли три припарковані авта.
   Раптом подвiр’я освiтилося фарами машини. Стас одразу упiзнав її - це була та сама машина, на якiй вона пiд’їхала кiлька днiв тому з компанією галасли вих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама - його план втiлиться у життя. «Рибко, будь сама!» -
 

 
   Мерці заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло вiко нець машини, що якраз намагалася втиснутися помiж жигулем та пежо.
   Нарештi двигун замовк. Ще мить - i з авта вислиз нули двi незнайомки.
   «Знову до неї гостi, - подумав Стас. - Адже такi дами можуть завiтати тiльки до Рибки!»
   Йому здалося, що одну з жiнок вiн уже бачив у дворi того дня, коли заходив до Вiри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жiнки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кiлька хвилин, розмовля ючи й допалюючи свої довгi цигарки, потiм так само тихо й швидко попрямували до пiд’їзду.
   Стас вийшов у коридор, прислухався. Лiфт зупи нився на їхньому поверсi. Стас пожалкував, що на дверях Мiсiс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вiчка».
   На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Вiн причаївся.
   «Мабуть, у них домовленість, i вона сама вiдчинила дверi, без дзвiнка… - подумав Стас. - Але ж чому вони не верещать, як тодi? Двi дами вночi - це ж пригода.
   Мабуть, у неї вже сидить весела компанiя…» Але тиша нiчим не порушувалася.
   Стас ще хвилину постояв бiля дверей, прислуха ючися. Потiм йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нiчного життя багатих сусiдiв i мрiють опинитися по той бiк стiни.
   «Досить! - пошепки наказав вiн собi. - Я на своєму боцi. Прощавай, нiчна Рибко! Пий своє шампанське!»
   Вiн повернувся до своєї кiмнати i хотiв уже лягти, але його знову вiдволiк ледь чутний звук, що долинув
 

 
   Ірен Роздобудько з двору - з пiд’їзду виходили, клацнули дверцята авта…
   «Що ж так швидко?» - здивувався Стас, i щось змусило його знову пiдiйти до вiкна. Дами стояли бiля свого авто i, здається, сперечалися. Потiм одна хутко зняла з рук рукавички i стрибнула на заднє сидiння.
   «Дивно - рукавички до майже лiтнього вбран ня…» - майнула думка. Авто безшумно рушило з мiс ця, - цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.
   «Її, мабуть, немає вдома, - вирiшив Стас. - Але чому ж тодi не було чутно жодного дзвiнка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночi, вони мають довго дзвонити у дверi.
   Зараз на сходах тиша - я б обов’язково почув дзеленчання…»
   Цiкавiсть i неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити дверi. На сходах нiкого.
   Стас зробив кiлька крокiв i легенько штовхнув сусiднi дверi.
   Вони безшумно вiдчинилися пiд його рукою.
   «Не може бути…» - не повiрив Стас.
   Але дверi були незамкнені. Вiн хотiв гукнути в тем ряву, але вiд хвилювання зник голос. Вiн навпомацки увiйшов до передпокою. У квартирi тихо i темно. Стас клацнув вимикачем - свiтло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити - спершу хотiв з’ясувати, чи є господиня. Вiн обережно прочинив дверi спальнi.
   На розстеленому зiбганому лiжку лежала Рибка… Її рука неприродно звiсилася на пiдлогу.
 

 
   Мерці
 

 
   Ірен Роздобудько «Якщо спить - я злякаю її!» - майнула думка, i Стас навшпиньках пiдiйшов ближче. Мiсяць свiтив прямо у Вiрине обличчя. Стас вiдсахнувся: це було обличчя мерця…
   Вiн дивився на нього якусь мить, i ця мить здалася йому вiчнiстю. «Цього не може бути! Я так не хочу!
   Це неправда!» - бурмотiв Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ястi. Пульсу не було.
   Раптом вiн згадав, як колись давно мати розпо вiдала, що «витягла батька з того свiту», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерiя.
   Тодi лiкарi вже констатували батькову смерть i збирали свою реанiмацiйну апаратуру. Де та артерiя?
   Руки нiмiли та вiдмовлялися щось вiдчувати. Вiн закинув Вiрину голову і припав губами до її шиї.
   Стримуючи поштовхи власного серця й затаму вавши подих, вiн нарештi вiдчув десь у глибинi цього зламаного органiзму слабкi ледь чутнi поштовхи.
   «Рибко, тiльки не вмирай!» - наказав вiн Вiрi й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансфор маторi. У кiмнатi засвiтилося. Стас кинувся до лiжка, згадуючи все, що вiн колись бачив i знав: треба покласти її прямо, подушку - геть, далi - запустити серце мiцними поштовхами у груди, перiодично роблячи «штучне дихання». Вiн робив усе так, як бачив у якомусь кiнофiльмi. Здавалося, це тривало безкiнечно.
   - Рибко, мила, не вмирай! - прохав вiн, термосячи холодне покiрне тiло. - Усе тiльки починається! Ти навiть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, нi? Дур ницi, Рибко, дурницi! Вiр менi! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!
 

 
   Мерці Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та мiлi цiю… Але Стас не мiг навiть поворухнутися. Збай дужiло й безтямно вiн сидiв на краю лiжка. Нi, мiлiцiя та «швидка» почекають… Вiн уже не метушився, вiн дивився на змучене незворушне обличчя. Вiн нахи лився над ним - це буде перший i останнiй поцiлунок.
   Вiн доторкнувся губами прохолодної Вiриної щоки i ще раз прошепотiв у нiжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу - без тебе… Це просто нецiкаво…»
   Вiра конвульсивно схлипнула. Повiтря зi свистом увiйшло до легенiв. Повiки затремтiли й вiдкрилися…
   - Знову - ти?.. - ледь чутно вимовила вона й зне притомнiла.
   Вiн не втримався - поцiлував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання i пiшов до телефону набирати «03».
   «Швидка» приїхала за пiвгодини. За цi пiвгодини Стас згадав усi молитви, якi тiльки знав. Вiн тримав Вiру за руку й подумки вiддавав їй усю свою енерґiю.
   Iнодi йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволi теплiшали.
   - Де хвора? - по дiловому запитав заспаний лiкар у синьому пожмаканому халатi, з пiд комiра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увiйшла така ж заспана медсестра. Лiкар дiставав фонендоскоп, медсестра сiла за стiл й розгорнула свого записника.
   - Ви чоловiк? - запитала вона, одягаючи окуля ри. - Вiк хворої? Де працює?
   - Яке це має значення? - огризнувся Стас. - Ви лiкуйте.
 

 
   Ірен Роздобудько - Не вказуйте, що нам робити, юначе! - вiдказав лiкар i звернувся до медсестри. - Пиши: серцевий на пад, стан стабiлiзується. Зараз зробимо заштрик.
   - Госпiталiзувати? - запитала медсестра.
   - Госпiталiзувати? - з тою ж iнтонацiєю повторив лiкар, звертаючися до Стаса.
   - Це обов’язково?
   - Зараз перевiримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома - менше мороки. Усе одно в лiкарнi немає лiкiв, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядати мете - можна не госпiталiзовувати.
   Вони ще посидiли з пiвгодини, спостерiгаючи реакцiю на заштрик.
   - Усе в порядку! - нарештi сказав лiкар. - Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї мiцне. Можливо, треба лiкувати нерви - нервова система геть розхи тана. Але це не дивно… Такий час…
   - Оце ж через таких чоловiкiв i розхитується! - суворо позирнула на Стаса медсестра. - Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собi, вчора мiй козел… - це вона вже зверталася до лiкаря, який виходив у коридор. На сходах у суцiльнiй нiчнiй тишi ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши дверi, Стас повернувся до Вiри.
   Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється свiт.
   - Що зi мною було? - запитала вона.
   - Лiкар сказав - серцевий напад.
   - Як ти опинився тут? Я кричала?
   - Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.
 

 
   Мерці - Нi, розкажи зараз. Менi вже набагато краще.
   - Тодi згадай сама, - сказав вiн. - Ти все маєш згадати сама. Адже менi ти можеш не повiрити. До речi, як згадаєш - зателефонуємо до мiлiцiї. Не хочу тебе лякати, але менi здається, що у тебе є вороги…
   Або… все це менi примарилося.
   Його останнi слова зовсiм повернули Вірі свiдо мiсть. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому зда лося, що їй знову стає гiрше. Та було навпаки - по тужними хвилями надходила втрачена енерґiя, i кож на з цих хвиль нiби змивала нашарування темних плям з її свiдомости. Вiра тремтiла. Але то був не страх - то було нетерпiння.
   - Дай но менi швиденько папiр та ручку - там, у шухлядi! - попросила вона.
   - Ти i в лiжку не можеш не працювати? - зди вувався вiн. - Зараз тобi треба поспати, випий снодiйне.
   - Нi в якому разi! - вiдказала вона. - Негайно: ручку та папiр. Потiм усе поясню. Обiцяю!
   Стас зробив те, що вона просила, i з великим подивом спостерiгав, як, пiдiбгавши пiд голову по душку, вона почала щось писати.
   - Зроби собi чаю, - сказала вона, на хвилину вiдiрвавшися вiд свого заняття, - i сядь зручнiше у те крiсло. Тiльки не йди. Менi страшно.
   - Нiкуди я не пiду, - пообiцяв Стас. - Але ти мене дивуєш.
   Вiра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасовi аркуші.
   - Що це?
 

 
   Ірен Роздобудько - Читай. Менi зараз важко сказати бiльше. Але ти усе зрозумiєш.
   «Слiдчому карного розшуку… району… вiддiлення… майору Чепурному… - читав Стас, - заява…» Що далі вiн читав, то фантасмагоричнiшими здавалися йому подiї з того часу, як вiн познайомився з Рибкою. У заявi викладалася iсторiя вбивства якоїсь старої iз незвичайним iменем - Алоїза.
   - Ти що, пишеш детективнi романи? - вiдiрвався вiн від аркушів на серединi.
   - Я здаюся тобi iдiоткою? - суворо запитала вона.
   - Вибач, але все це доволі дивно, - вiн знову занурився в читання.
   «Прошу зняти звинувачення з моєї матерi, - писала Вiра, - й порушити нову справу у зв’язку iз вбив ствами спiвробiтникiв вiддiлу захiдної культури iнформацiйної аґенцiї…»
   - Невже це все - правда? - запитав Стас.
   - Це, нарештi, правда, - втомлено посмiхнулася вона. - До речi, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?
   Вiн наблизився й нiжно вiдкинув рудувате пасмо волосся з її чола.
   - А ти справді золота Рибка, вiрнiше - руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.
   Вона якось дивно подивилася на нього.
   - Скажи менi ось що… - вона зніяковiла. - Тодi… уночi, коли… Словом, я нiчого не пам’ятаю…
   Вiн засмiявся й поправив їй подушку.
   - Не хвилюйся. Я не ґвалтiвник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . . Ти заспокоїлося, мале?
   - Знаєш. . . - замислено промовила вона. - У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.
   Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, - мале. «Мадмемуазель Мале. . .» Уперше, коли я це почула від тебе, - ледь не збожеволіла. . . Вона любила мене. Скажитак ще, будь ласка. . .
   - Я люблю тебе, мале. . . - це останнє, що він зміг вимовити свідомо. . .
 

День шістнадцятий

 
   Вiра сидiла у вже знайомому їй кабiнетi за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закiнчить читати її заяву. Над його головою вже не висiла потворна картина iз прикор донниками. Вiра напружено спостерiгала за реакцiєю слiдчого, але його обличчя нiби закам’янiло. Нарештi вiн вiдiрвався вiд паперу й уважно подивився їй у вiчi.
   - Що ж, ваша заява дуже вчасна. Менi не вистачало саме цих деталей.
   - Як це розумiти? - здивувалася Вiра.
   - А так, що я ледь не вилетiв з роботи, розкручуючи цю справу, - ваше високоповажне керiвництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисникiв. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогоднi завтра все буде закiнчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свiдка.
   - Це - все? - розчаровано промовила Вiра. - Хiба не можна усе закiнчити сьогоднi, адже вони можуть втекти…
   - Це вже не вашi турботи. Усе вiд сьогоднiшнього ранку - пiд суворим контролем… Бiльше нiчого не можу вам сказати. Ще раз дякую. I - до зустрiчi.
   Коли Вiра вже стояла на порозi, обличчя Чепурного подобрiшало, вiн посмiхнувся:
   - А ви, мабуть, гадали, що у мiлiцiї працюють самi iдіоти? Нiчого не розповiли менi одразу. А можна було б уникнути бiльшости з цих неприємностей…
   - До вчорашньої ночi я нi в чому не могла бути впевненою. Я нiчого не пам’ятала… - сказала Вiра.
   - Дивно, а я гадав, що так буває лише в серiалах…
   - До побачення! - сказала Вiра. - До речi, ви сте жили за мною - чи зустріч на ринку була випадко вою?
   - «Стежили» - це дуже серйозно сказано! Я ненавиджу стежити й нишпорити, я просто спосте рiгаю…
   - А чому ж ви припинили своє спостерiгання за мною?
   - Це важко пояснити, - Чепурний почухав потилицю й зробив величезний ковток гарячого чаю зi свого улюбленого кухля. - Я дивився вам услiд і раптом вiдчув - «холодно!» Як у дитячiй грi…
   Вiра вийшла на повiтря. Невмолиме колесо поволi припиняло свiй рух. Вона вперше вiдчула себе майже щасливою. На лавi пiд розлогим каштаном на неї чекав Стас.
 

 
   Я зрозумiла, що починаю про гравати. Я завжди програвала їм - хитрiшим, гнучкi шим, розумнiшим. Я заздрила їм. Я намагалася нiчим вiд них не вiдрiзнятись. Я нена видiла їх. Кiлька рокiв тому я винайняла цю затишну квар тиру на околицi мiста i мрi яла якнайшвидше втiлити свою ненависть у рiшучi дiї.
   I тепер, коли нiби все вдалося, сидiла бiля порожньої могили холодильника i не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подiяла, а лише спаралiзу вала?
   Три днi тому, коли нас лишилось тiльки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впев нена, що це її останнi хвилини. Але вона виборсалася.
   Вийшла сухою з води, як завжди. I що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?
   Я намагалася спокiйно зiбратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише менi. Я запалила й заспокоїлась.
   Згадала, як першою збунтувалася дурненька Алiна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумi лим, що дiаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри - вона вже ставала небезпечною.
   Ми ледь животи не надiрвали, коли ця дурепа увiйшла в темний кабiнет i, як це завжди з нею бувало, схлипнула вiд жаху. Ще б пак! Свiтла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лiлi навпаки - любить створювати жахливi ситуацiї. Це у неї в кровi. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редак цiї - нехай, мовляв, подивляться всi на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» дiлять порiвну. Як лагiдно умовляла Лiлi написати ту заяву - «за власним бажанням»!
   «Дiвчинко, ти втомилася… Тобi треба розслабитися, вiдпочити…» Ха! «Буде тобi твоя частка!..» Вiдверто кажучи, я вiдчула, що ми знову - дiти. Ситуацiя повторювалася: хтось сидить за столом i щось пише пiд диктовку нашого ватажка, я - за спиною, дивлюся на її нiжну потилицю… I… Остання крапка в заявi справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве - собацi собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!
   Славку менi було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бiдолашна наша наркоманка не знала, що в ампулi - отрута, хотiла впіймати кайф. От i впіймала… Їй одразу стало добре. Славцi усе було байдуже, вона теж нiчого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б i матір рiдну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної можливости.
   Добре, що в мене вистачило витримки не зiзнатися їй, не вiдвернути того, що мало статися. Лiлi менi б цього не пробачила! Лiлi! Знову Лiлi! Скрiзь - Лiлi! Люба подруго, куди ж ти подiлася?! Смерти Славки я тобi не пробачу… Хоча я її тiльки звiльнила. Так, звiльнила.
   Лети, моя пташечко, на всi чотири… А от на тебе, Лiлi, нiяка отрута не дiє, як на старого каналiзацiйного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…
   Та з «двiрничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.
   Що вона могла знати про нас? Їй було не до пiдозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зво лiкала. Тобi подобалося спостерiгати за нею, гратись, як iз напiвзадушеною мишею. Ти нiколи не думала, що з неї щось вийде, хiба що повiя… А от вийшло! I ти ка зилася. Ти зрозумiла, що те, що тобi купували за грошi й дарували за секс, вона взяла задарма, тiльки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти i її спробувала купити. I нi би купила. Але вона все одно залишалася iншою, чужою, «двiрничкою»!
   Мiркуючи й розмовляючи подумки iз собою, я нарештi заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Менi подобалося аналiзувати. Я не навидiла їх усiх, i менi було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. I я доведу справу до кiнця.
   Коли першi двi вийшли з гри, ми зрозумiли, що треба тиснути на Рiнку. Але хто б мiг подумати! Тодi ми розбiглися по домiвках - вiдмиватися, i згорток залишився у цiєї пай дiвчинки! Жах минув не скоро. А через два мiсяцi Рiнка переїхала з нашого двору. Потiм пороз’їжджалися усi. Ми загубили один одного на багато рокiв. Лише згодом Лiлi почала збирати нас пiд одним дахом. Не дружби вона хотiла - камiнцiв. Так, як i всi. Хiба що крiм Славки-наркоманки…
   Але ж стоп! Хто ж прикiнчив Рiнку? Лiлi? Певно, що так… Я тодi одразу зрозумiла, що й зi мною Лiлi дiлитися не збирається… I менi вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного - подивитися, що у цiєї стерви всерединi! Не вийшло. Значить, гра триває - i я ще вiзьму своє. Навiть добре, що так вийшло!
   Гадаю, Лiлi оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя бiлявого волосся, розсипаного по всiй кiмнатi, й посмiхнулась: уявила, який вона має вигляд! Я вистежу її i закiнчу цю справу. Треба бiгти!
   Я хутко поправила зачiску, пiдфарбувала губи i вийшла з квартири.
 

* * *

 
   - Чоловiкiв треба вбивати через одного! - любила повторювати Вовикова бабуся.
   - I мене? - перелякано питав п’ятирiчний онук.
   - А ти - моє золотко! Ти - янголятко, ти нiколи не заподiєш таких прикрощiв, як твiй скажений бать ко, - заспокоювала вона малого й у вихiднi днi одягала хлопчика у спiднички та сарафанчики з нiжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дит садка, бабуся дiставала з шафи iншi речi - ненависнi синi шорти, що сковували рухи, грубi сорочки з фланелi, й Вовик пручався, ревiв i вимагав зав’язати бантика.
   - Сонечко моє, - цiлувала його в лобик бабуся. - Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки - хлопчик!
   - А раптом мене вб’ють на вулицi? - казав малий, згадуючи бабусин «девiз».
   - Не кажи дурниць! - заспокоювала вона. - Тебе не вб’ють, ти нiжне створiння. Тiльки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражiв. Краще приятелюй з дiвчатками. Менi буде спокiйнiше.
   Коли Вовику виповнилося сiмнадцять, вiн уперше крадькома залiз до бабиної шафи й витягнув на свiт Божий її велетенську бiлизну. Начепив бюстгалтер на свої худi плечi. Невiдоме й приємне вiдчуття прони зало його. Вiн довго крутився перед люстром у передпокої, примiряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спiдницi. Потiм тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсiм iнша iстота, схожа на привокзальну повiю. «Щось не те… - розмiрковував Вовик. - Це не iнтелiґентно. Це - сором».
   Вiдтодi у нього з’явилася велика мета. Вiн старанно вiдкладав на неї грошi, прискiпливо роздивлявся вiт рини маґазинiв, робив вирiзки з модних жiночих журналiв.
   Через рiк вiн уже мiг вiдрiзнити парфуми «Ланком» вiд дешевої польської косметики, знав обсяг своїх гру дей i те, що французька бiлизна краща за вiтчизняну.
   Нарештi день здiйснення мрiї настав - у Вовика було зiбрано двiстi доларiв. На той час вiн уже закiнчив училище та звiльнився вiд контролю суворої бабусi.
   Найголовнiшим було сповнення давньої мрiї.
   Тiльки заради неї вiн і борсався в цьому жорстокому до нього свiтi. Цей день настав. Вовик пiшов витрачати грошi.
   Спочатку у вiддiлi жiночої бiлизни вiн купив найдорожчий комплект - вузенькi бiкiнi та гiпюровий бюстгальтер червоного кольору. У вiддiлi косметики придбав грим та парфуми. Сукню й черевички вiн вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з нiг, пiдбираючи товар.
   - Ваша дiвчина худенька чи повненька? - питала вона.
   - Ну… мабуть, така, як я… - червонiв Вовик.
   - Тодi вам потрiбний сорок шостий розмiр. А туфлi, мабуть, тридцять шiсть?
   - У неї нога завелика… - мурмотiв той.
   Нарештi вiн пiдiбрав чорну сукню на тоненьких бретельках i - з великими труднощами - чорнi туфельки тридцять дев’ятого розмiру на високих тонких «шпильках».
   Вiн летiв додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралiчем і не виходила зi своєї кiмнати.
   Вовику нiхто не заважав. Вiн з благоговiнням виклав свою здобич на трильяж. Вiн перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовiр но щасливим. Нарештi вiн наважився переодягтись.
   Але тут на нього чекали неприємнi несподiванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтiли на високих обцасах, i, до того ж, вiн ошаленiв вiд вiдкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрiлки» на повiках лiзли аж до скронь…
   Два мiсяцi Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та пiдкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарештi вiн досяг результатiв: у люстрi з’явилася досить приваб лива, хоча й трошки дивна панянка.
   Другий етап був найстрашнiшим - треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх вия вилося справою нелегкою. Тодi Вовик і зателефонував своїй давнiй подрузi - Лiлi. Вiн запросив її до себе, - хотiв перевiрити силу своїх чарiв. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…
   Перше ж запитання Лiлi сповнило його гордiстю.
   - Я, мабуть, помилилася квартирою? - сказала вона. - Тут мав мешкати чоловiк на iм’я Володимир, iз бабусею… Ви не пiдкажете…
   Потiм вони довго смiялися на кухнi, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лiлi вiн не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях i за власнi грошi накупила ще купу необхiдного: штучний бюст з латексу, розкiшну перуку, чудовi колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.
   Вони насолоджувалися власними жартами й вiдновленим спiлкуванням. Лiлi запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити моднi речi. Вiдтодi вони були разом. Нiчнi клуби ґеїв та лесбiйок стали їхнiм улюбленим мiсцем зустрiчей.
   Поволi пiд керiвництвом Лiлi та деяких нових зна йомих - артистiв «травестi шоу» - Вовик навчився носити сукнi з великим декольте. Щоправда, штучний бюст iнодi мiг вiдклеїтись у найвiдповiдальнiший момент пiд час танцю, а вiд спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбiльшi прикрощi трапля лися з колготами. Вовик купував найдорожчi, але вони усе одно «пускали стрiлки», i це страшенно дратувало.
   У сумочцi завжди лежала пара друга запасних.
   Вдома й на роботi вiн не афiшував своїх нахилiв.
   Але траплялися й курйози.
   Якось, повертаючися з клубу, де вiн ледь вiдбився вiд якогось тлустого й старого ґея, у власному пiд’їздi Вовик зiштовхнувся iз сусiдом, що курив опiвночi на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкiшну красуню масним поглядом. А потiм присвиснув удруге, побачивши, що красуня вiдмикає дверi квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранцi сусiд уже чатував бiля його дверей.
   - Ну ти, старичок, даєш! - вигукнув вiн.
   Вовик похолов.
   - Такий скромник, - продовжував сусiд, - а таку бабу зняв! Як це тобi вдалося? Подiлися досвiдом, де вони такi водяться?
   Вовик зiтхнув з полегшенням i скромно примружив очi.
   - Це моя давня подруга. А що, сподобалася?
   - Атож! Менi б таку! - зацмокав язиком сусiд й одразу заповажав охайного «хлюпика».
   Навiть Вовикова стара бабуся якось запитала:
   - А що то за дiвчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подiнеш - до притулку?!
   Пiсля цих не потрiбних йому балачок вiн вирiшив винайняти тиху квартирку на околицi, де зберiгатиме свiй гардероб i де на струнку молоду жiнку нiхто не звертатиме уваги.
   Вовик почувався щасливим. Лiлi усiляко пiдтри мувала його. Iнодi вона сама одягалася по чоловiчому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публiку.
   Одного разу, коли вони сидiли в кав’ярнi, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чоло в’яга.
   - Ну от, - задоволено посмiхнулася Лiлi, - ти склав iспит «на вiдмiнно». Навiть став кращий за ме не - я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйознiшi справи… І, зсунувши стiльцi, вони тихо повели мову про головне…
 

* * *

 
   …Молода струнка жiнка спускалася сходами. Лiфт був вiдімкнений, i її тоненькi посрiбленi обцаси дзвiн ко цокали в темрявi пiд’їзду. На другому поверсi жiнка зупинилася, пiдтягнула колготки, вiдкрила сумочку з крокодилячої шкiри, дiстала люстерко i прискiпливо оглянула себе. Вона не помiтила, як з за стiни, що вiд городжувала вiд сходiв смiттєпровiд, виступила тiнь…
   Мить - i тонка мотузка обвила шию. Жiнка захрипiла, перебираючи ногами i хапаючись руками за повiтря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивцi.
   Розкiшний капелюх разом із перукою злетiв з її голови, помада розмазюкалася. З пiд французької косметики проступило мертве обличчя Вовика…
 

* * *

 
   …Сутенiло. Тролейбус їхав майже порожнiй, i нiхто не звернув увагу на блiду жiнку, ноги та руки якої були вкриті свiжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всi боки. Завузька для її розкiшної фiгури блакитна сукня щiльно обтягувала тiло, було помiтно, що на жiнцi немає бiлизни.
   «Мабуть, п’яна повія…» - подумав кондуктор.
   Жiнка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сварити ся - нехай їде, що з такої вiзьмеш… Вiн не мiг знати, яких зусиль коштував жiнцi цей день.
   Вона вiдганяла вiд себе страшну згадку про те, як отямилась у суцiльнiй задушливiй темрявi, i про перше, що спало на думку: «Це - домовина. Я мертва…»
   Але коли вона, зiбравши всi сили, вдарила головою й руками в стелю - та вiдкинулась, i, незважаючи на слабкiсть, жiнка зловiсно розсмiялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»
   Спочатку її знудило, вона жадiбно пила воду, i їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очi, знайшла в кутку на пiдлозi свою сумочку, трохи пригладила волосся i зачинила за собою дверi.
   I ось тепер їде у тролейбусi («Хоч раз у життi про їдусь, як усi…») додому. А вдома вона лише вип’є вели ку фiлiжанку мiцної кави з великим шматком копче ного м’яса («Не їла майже двi доби!») - i мерщiй у той двiр. Можливо, ще встигне обiгнати того жа люгiдного покидька!
   Вдома не було нiкого. Лiлi порилася в сумочцi i зна йшла ключ. «Звичайно ж, Анатолiй скористався моєю вiдсутнiстю - пiшов по бабах! - подумала вона. - Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»
   Лiлi стала пiд душ i з жахом роздивлялась у люстрi своє схудле, вкрите синцями тiло. Потiм ножицями пiдрiвняла куцi пасма волосся, що стирчали навсiбiч, i пригладила їх гелем.
   Бiль у шлунку не минався. Лiлi вирiшила посидiти у теплiй ваннi. Їй було погано, в головi паморочилося.
   Але треба було напружитися й добре обмiркувати ситуацiю. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нiчого не знали. Знає той, хто вбив Рiнку. До речi, спало на думку Лiлi, цим «невiдомим» мiг бути сам Вовик. Отже, вiн, мабуть, дiзнався вiд неї, де дорогоцiнностi, вбив, а потiм вирiшив, що й вона, Лiлi, зайва. От сволота!
   Лiлi навiть у теплiй ваннi здригнулася й похолола вiд цiєї версiї. Добре, що вона виявилася живучiшою за iнших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кiшка горобця. Вiн ще не знає, з ким зв’язався!
   Лiлi трохи заспокоїлася. Вона дiятиме розумнiше. Її удар буде точним - у саме серце. Тiльки так.
   Вона нарештi розслабилась i з задоволенням зану рилась у духмяну шведську пiну, яка мала запах ла ванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули дверi. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумлiння щодо божевiльної Ольги. На справдi Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволi пере творилася на нецiкаву й несмачну жуйку.
   Можливо, саме зараз настав час вiдвертої розмови.
   Адже тепер Толик лише заважатиме їй.
   - О, а ти вже дома! - здивувався Анатолiй, заглядаючи до ванної.
   Лiлi повiльно розплющила очi й презирливо поди вилась у красиве, занадто красиве для чоловiка обличчя: «I чим вiн мене так привабив? Я ж не люблю красунчикiв… Менi б швидше пiдiйшов Квазiмодо. Це як риба «з душком» - огидно й смачно…»
   - Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачiска, - продовжував Анатолiй. - Мабуть, почала нове життя?
   Двi доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гнiздечка - пiр’ячко почистити?
   - Це, зауважу, любий, моє родинне гнiздечко! - вiдказала Лiлiана. - А ти можеш летiти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добiгає логiчного завершення, чи не так?
   - Гадаю, саме так! - анiскiлечки не здивувався той i присiв на край ванни. - Треба з усiм цим кiнчати…
   Вiн неспiшно запалив i за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лiлi.
   - Кажуть, що цигарка - це останнє, що дають перед стратою… - криво посмiхнувся вiн.
   - Я тебе страчувати не збираюся, - сказала Лiлi. - Просто йди своєю дорогою. Ти менi перешкоджаєш.
   - Ось як… Тодi й я тобi дещо скажу: ти менi також перешкоджаєш.
   - Це ж у чому? - Лiлi випустила кiльце диму.
   - Ну, наприклад… стати вiльним, а головне - бага тим.
   - Тобi нiколи не стати багатим, - зiтхнула Лiлi. - Ти - плебс. А вiльним можеш стати хоч зараз.
   Анатолiй нахилився над її головою. Вона навiть вiдчула запах його улюблених парфумiв «Прощавай, зброє!»
   - Тобi нiколи не знайти дiамантiв убiєнної тобою бiдолашної бабусi, - раптом чiтко й зловiсно проше потiв Анатолiй у самiсiньке вухо. Лiлi так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. - Де вони, знаю тiльки я…
   - Звiдки?.. - прохрипiла вона, безпорадно спогля даючи цю гору м’язiв, що нависала над нею.
   - Вiд Зарiночки вашої, - спокiйно продовжував Анатолiй. - Вiд кiшечки Зарiночки, яка так вiрно зберiгала таємницю, що довелося її трохи помучити…
   - Невже це ти? Не вiрю! - вигукнула Лiлi, намага ючись вилiзти зi слизької ванни.
   - А ти повiр… - посмiхнувся Анатолiй.
   I вона повiрила, по новому дивлячись у його холоднi склянi очi.
   - Чого ж ти хочеш, сволото? - прошепотiла вона. - Роздiлимо та й розбiжимося… Якщо Вовка нас не ви передить.
   - Не випередить, люба, не хвилюйся!
   Вiн сказав це так, що вона одразу все зрозумiла.
   - Толику, давай почнем усе спочатку… - змiнила тон Лiлi. - Ти виявився розумнiшим, нiж я гадала.
   - Пiзно починати, - сказав вiн. - Ти допалила?
   - Я серйозно. Причому тут це? - здивувалася Лiлi, намацуючи поглядом ножицi, що лежали зовсiм поруч на поличцi бiля дзеркала…
   - I я серйозно, - вiдказав вiн i щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської пiни.
 

* * *

 
   Гаятися не можна! Анатолiй почав швидко збира тися й радiв, що у цiй квартирi не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Вiн почав пакувати до валiзи все, що могло б навести на його слiд. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.
   Було близько дванадцятої ночi. «Начхати! - подумав Анатолiй. - Буду копати. Зараз такий час, що нiхто нi на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квiтiв!»
   У старий двiр дiстався о пiв на першу. Одразу ж помiтив ту стару березу, про яку казала Зарiна. На подвiр’ї нiкого не було. Вiн стояв навколiшки посеред двору, i йому здавалося, що вiн просто маленький хлопчик, який грається в пiску. Десь на шостому поверсi свiтилися вiкна колишнього помешкання Лiлiани.
   «Молодець, моя кiшечка, - думав, копаючи Ана толiй. - Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за лiжко, ось - за штамп у паспортi!.. Не вийшло!..»
   Нарештi лопатка натрапила на брудний згорток.
   Анатолiй обережно витяг його і струсив землю.
   Розгорнув… Маленькi i великi камiнцi зблиснули у темрявi. Десять масивних перснiв, кольє, три брас лети, чотири брошки… I все це - його! Усе - дiаманти найчистiшої води.
   Вiн поспiхом засунув згорток до сумки i, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скорiше вийти з цього двору. I нiколи бiльше сюди не повертатися. Навiть подумки.
   В арцi за своєю спиною вiн почув легкий шурхiт…
   З темряви вийшли три постатi й оточили його.
   «Грабiжники» - миттєво здогадався Анатолiй і одразу почув наказ:
   - Руки за голову! Обличчям до стiни!
   Сумка випала з тремтячих рук. Лiхтарi освiтили його, заслiпивши очi. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скiнчилося за якусь мить. Анатолiя заштовхали до мiлiцейського фурґону, що чекав на дорозi. Заревiв мотор, зблиснули фари й на мить освiтили темний колодязь двору. Двору мерцiв.
 

* * *

 
   …Кiнець травня 80-го року видався спекотним. У школах закiнчилися заняття, дiтлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повiтря, канючили в батькiв грошi на морозиво й перiодично втiкали на мiський пляж.
   Але цiй зграйцi було не до сопливих дитячих розваг.
   Четверо модно вбраних дiвчаток i один бiлявий хлоп чик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фiгурну ручку у виглядi слонячої голо ви iз загнутим догори хоботом. Нарештi одна з дiвча ток натисла на кнопку дзвiнка. Їм довго не вiдчиняли.
   Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:
   - Вiро, це ти, дитино?
   - Ми - тимурiвцi, - бадьорим голосом гукнула Лiлi у замкову шпарину. - Прийшли дiзнатися, чи не потрiбно вам вимити вiкна або сходити по хлiб?
   Дверi трохи прочинилися, й вицвiле око пiд чорною густою бровою недовiрливо зиркнуло на зграйку дiтлахiв.
   - Менi нiчого не потрiбно, дякую.
   Стара вже хотiла зачинити дверi, але Лiлi здогада лася швиденько пiдставити ногу.
   - Ой ой! - заверещала вона, i стара знову прочи нила дверi. - Вибачте, але нам у школi не повiрять. У нас на облiку всi пенсiонери нашого двору, i ми маємо допомогати всiм. Якщо хтось вiдмовляється вiд допомоги - це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.
   Стара невдоволено вiдчинила дверi.
   - Ну що ж, проходьте. Тiльки не смiтiть i сидiть тихенько.
   Дiти увiйшли до кiмнати.
   - Ого! Як у вас тут цiкаво! - сплеснула руками смаглява дiвчинка й узяла з комода статуетку.
   - Тебе хiба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? - суворо зауважила стара.
   - Облиш, дурепо! - наказала iнша дiвчинка, вiдбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на мiсце.
   - Так. Що я маю писати? - запитала Алоїза Абелiв на, дiстаючи письмове приладдя.
   - Сiдайте, будь ласка, i пишiть так… - замислилася найрозумнiша з подруг - шатенка у мережаних шортиках. - Зараз я подумаю…
   - А може, вам усе ж таки вимити вiкна? - запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сидiла хазяйка квартири.
   - Чи принести хлiба? - пiдтримала його чорнява дiвчинка, обходячи стару з iншого боку.
   - Або молока? - проспiвала, наближаючись, ще одна «тимурiвка».
   - Ой, а це що - невже ви на портретi?! - перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкiй рамi.
   - А цей свiчник - вiн зi справжнього золота? - запитала головна з них, схопивши з полицi старовинний канделябр.
   - Господи, дiти! У мене вiд вас паморочиться в головi! - зойкнула стара. - Припинiть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?
   Дiвчинка зi свiчником стояла за її спиною.
   - Де ти, дитино? - звернулася до неї стара. - Диктуй нарештi, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдiть уже грайтеся на вулицю!
   Раптом вона помiтила, як змiнилося обличчя смаглявої, нiби та побачила за її спиною щось жахливе.
   Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осiла в крiслi, безтямно, немов краб, загрiбаючи повiтря руками.
   - А тепер - усi по черзi! - скомандувала Лiлi, передаючи свiчник Вовику.
   Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотiла повбивати усiх чоловiкiв i, мабуть, його самого, - й щосили ударив.
   - Тепер ти! - наказала Лiлi Ярославi.
   Та затисла вуста.
   - Слабо? - посмiхнулася Лiлi.
   - Менi не слабо! - зиркнула на неї чорними очима Зарiна, вихоплюючи з рук Вовика свiчник…
   - Алiнка! - коротко наказала Лiлi.
   Смаглява вдарила аж тричi, аби не здатися слабко духою.
   - Лишилась тiльки ти! - знову звернулася Лiлi до Ярослави.
   - Мене знудить, - промовила та.
   - Біс iз тобою! Але твоя частка - найменша! - вiдказала Лiлi, i вони почали перевертати шухляди.
   - Беремо тiльки дорогоцiнностi!
   Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули дверi пiд’їзду.
   - Треба втiкати! - сказала Лiлi. - Вдаємо, що були у Вовки й бiжимо на пляж. Усiм - весело! Це - наказ.
   - Тiкаймо! - заверещала Зарiна.
   Вони вискочили з пiд’їзду, ледь не збивши з нiг доньку двiрнички, що поралась iз шнурiвкою своїх ста реньких черевичків.
   - Тепер - розбiгаймось аж до вересня! - наказала наостанок Лiлi, i дiточки розбiглися по своїх домiвках.
   Йдучи повз дверi двiрнички, Лiлi обтерла об неї свою закривавлену долоню.
   О десятiй вечора Зарiна ще крутилася у своєму лiжку. У вiтальнi горiло свiтло - мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тiльки це. Пiд подушкою лежав згорток.
   Ще трохи покрутившися в лiжку, Зарiна дiйшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.
   Вона тихенько вибралася з пiд ковдри, натягнула свiй сарафан, поклала згорток у вiдерце, вiдшукала свiй дитячий совок i непомiтно вислизнула з квартири. У дворi вона присiла за кущем пiд старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Зарiна поклала згорток на дно i так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарiвняла й руками нагребла зверху пiску, листя та гiлля.
   За тиждень її вiдправили до Артеку. Але в мiсто За рiна так i не повернулася: влiтку батьки розлучилися, розмiняли квартиру, а доньку вiдправили жити до бабусi у передмiстя. Слiд її загубився…
 

 
   Вони сидiли в маленькiй кав’ярнi на березi теплого оксамитового моря.
   Пiвденне мiстечко вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору свiтло рожеву креветку - закрученi вусики вуличок та зеленуватий хвiст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроцi - бiлi кав’яреньки пiд червоними парасольками, посерединi мiста - острiвець ґотики, де брукiвка нiколи не омивалася сонцем, а вночi старовиннi флюґери виспiвували свої давнi мелодії. Їх нiхто не знав у цьому мiстi, нiхто не кликав, не набивався в гостi чи на «шашлики», нiхто не звертав уваги на їхнi потертi джинси i на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидiти на ґазонах і цiлуватися посеред вулиць.
   Море неспiшно котило свої довгi теплi хвилi, погойдуючи вдалинi бiло рожевi вiтрильники…
   - Вiдверто кажучи, - сказала Вiра, потягуючи крiзь соломинку мартiнi з льодом, - я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б мiг подумати, що на це здатнi якiсь пiдлiтки? Дивно, але Саламандра ще тодi попереджала мене. Нiби щось передбачала…
   - Не згадуй бiльше про це, мале, - поклав руку на її плече Стас. - Усе позаду.
   - Так, позаду… - погодилася вона. - Тепер усе буде iнакше. А як твiй роман?
   - Лишилася тiльки кiнцiвка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.
   - Що то буде?
   - Цього разу - детектив.
   Вони засмiялися. Знахабнiлi тлустi чайки снували у них пiд ногами, мов кицьки, вимагаючи хлiба. Вiра годувала їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовiччi, куди не долинають жодні урбанiстичнi звуки. У цiй кав’ярнi замiсть електрично го манґала палало справжнє вогнище, на якому вуса тий господар смажив баранину.
   - Хочеш морозива? - запитав вiн.
   Вiра кивнула, i Стас пiшов до шинквасу. Йому й досi здавалося, що варто невчасно обернутися - i вона зникне, розчиниться у повiтрi, втече в астрал. Вiн вiд чував її погляд спиною.
   Вiра й справдi дивилася йому вслiд. А потiм, як це бувало нераз, примружила очi, й перед нею вималю вався iнший силует - до болю знайомий, мiнливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!
   «Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, - нiби промовляла вона. - Але пам’ятаєш, що я тобi казала: високе - приречене на брутальну загебель?»
   Вiра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцiєю морозива, схожого на букет рiзнобарвних кульбабок.
   «Тобi не було й сiмнадцяти, - подумки вiдказала подрузi Вiра. - Звiдки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрiнемося з тобою у Ротондi, моя мила Саламандро, я викличу тебе в тавернi на Родосi чи в марбурзькому гаштетi - ми ще посперечаємось. I вип’ємо справжнього вермуту. Тiльки це буде не скоро.
   Дай менi довести, що ти була не зовсiм права. Дай менi час…»
   «Маленька нахабо! Хiба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог iз тобою, Мале! I - прощавай!» - легкий мiнливий силует розтанув у повiтрi…
   На його мiсцi вже сидiв Стас - реальний, коханий, живий.
 
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.04.2009