ДИЛДА

   ДИЛДА
 
   Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.
   Прiзвище таке в нього: Дилда.
   Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, - отак: круть-
   круть-круть! - i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
   - Гуртове - чортове!
   Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
   Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського
   громадянина вимагається, - одноосiбник у нас всi громадськi права має.
   Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, - ну, й хай собi хазяйнує окремо, - колись зрозумiє, де лiпше, - чи в артiлi, чи в одноосiбному
   господарствi.
   Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, - вовча думка
   сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
   - А мо' воно ненадовго?
   Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
   Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:
   - Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на "недовго", - як
   думав Дилда, - а зовсiм навпаки - назавжди.
   От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
   - Салимонько!
   - Га?
   - Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
   - Мо' сирiвцю внести?
   - Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
   - Мо' десь засвербiло?
   - Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович Дi лда. - Ох, i засвербiло ж, та
   тiльки не з того боку!
   Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.
   - Салимонько! - раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.
   - Га?
   - Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
   - Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем
   лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в
   почви та тодi ще раз:
   -- Ой!
   Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
   - Салимонько, сядь!
   - Я вже сидю!
   Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.
   Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
   Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
   Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
   - Стелись!
   Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося.
   Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
   - I чого ти не спиш, Тимочко?
   - Думаю!
   - По що ж ти, Тимочко, думаєш?
   - Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
   I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.
   Час iшов.
   Колгоспи росли, розросталися.
   Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв...
   Та восени, було, до таких колгоспникiв, - у кого - ой, трудоднiв! - пiдгуркочував грузовик, а на
   грузовику чували, а в чувалах зерно:
   - Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та
   розпишись у квитанцiї!
   - Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!
   - Допомогти можна!
   - А на пироги забiгай, будь ласка!
 
   - I забiгти можна!
   Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, - сильно дуже
   почали болiти.
   До непритомiї просто!
   Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. - Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
   - Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, - воно як штриконе, - криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже
   борони! Та нащо вам - паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, - штрика!
   Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, - а вона баба тямуща! -
   казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!
   Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, -
   брало отут - пiд грудьми:
   - Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В очах у мене нiби курка
   зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А
   потiм пiшло-пiшло-пiшло, - звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, - а вона баба тямуща! - казала, що то
   якась сурйозна дуже женська болiсть.
   Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
   Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там
   картоплю...
   Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
   Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї
   Пилипiвни днiв не менше як одинадцять...
   Ну, й що?
   А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.
   I добре зробили.
 
   1948