Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Яка зайшла ж мені печаль!
 
 
Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Яка зайшла ж мені печаль…
 
 
Ой не фанфари то, а сурми та гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..
 
 
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!
(Замість сонетів і октав).
 

 
На культурах усього світу майові губки поросли.
 
 
Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі
ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть.
 
 
Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так
заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову
піддержувати треба!) — ачей ізнов до нас промовить.
 
 
А листя падало. І голова на в'язах не держалась. Тоді —
вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики.
Думали — перемежениться… А листя падало. І голова на в'язах
не держалась.
 
 
На культурах усього світу майові губки поросли.
 

 
Дорослі й семилітні: "Ой, яблочко, да куда котишся".
 
 
Так. Народ у толоку, а поети в борозну.
 
 
Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше менш
талановитий за месії.
 

 
Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала:
убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за
тіло на смітнику гризуться.
 
 
Лежи, не прокидайся, моя мати!
 
 
Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір
звіра їсть?
 
 
— не прокидайся, мати…
 
 
Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з
перерізаного горла? —
 
 
Звір звіра їсть.
 

 
Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди
одне другому в вічі не дивляться?
 
 
Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма.
 
 
Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі,
сірі,
блакитні…
 

 
Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
 
 
І раптом якось повно! Люлі-лю…
 
 
Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на
О.
 
 
— Не розумію. "Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!" — кричали
з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?
 
 
Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі!
Заголубій і на мою долю. Люлі-лю… І тільки пташка за вікнами:
тріолями, тріолями!
 
 
А як же краса? і невмирущість? — Пригадую (аж смішно): повік з
тобою! — заприсягала кохана. —
 
 
Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й
драми — врешті є консонанси.
 
 
— Вставайте! — у місто вступила нова влада!
 
 
Розплющую очі ("консонанси").
 
 
На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.
 

 
Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —
 
 
Іще й тоді, як гори затряслись, пореплась земля, а по шорсткій,
гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —
 
 
— Хмари, на сонці хмари гралися безтурботні. Ніжні форми
дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?
 
 
Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними
незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до
будяка.
 

 
— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав двері.
 
 
Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А
над усім містом велизечний рояль грав…
 
 
І зрозумів я — настав Великдень.
 

 
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
 
 
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
 
 
До речі: соціялізм ніякими гарматами не встановити.
 

 
Kоли йде дві стурнких дівчині — ще й мак червоний в косах —
— десь далеко! молоді плянети!
 
 
Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми!
Танцюють, куряву збивають… Сонця стають у коло. А від майви
по всесвіту всьому.
 
 
Дві дівчині.
 

 
Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й задумалась…
 
 
А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились. Одна
швидше, вперед. А друга,
мов знехотя,
за нею,
слідом…
Дві дівчині.
 

 
Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть траґічна
лірика, а не драма, як то подейкують.
Евое!
 
 
За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як
зараз готуються в балетній студії. І на людину. Що не вмітиме
пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера.
 
 
Все на світі від примружених очей.
Евое!
 

 
Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб
світовий і де всі як один проти кари на смерть.
 
 
Хай вас називають творцями за шторами, сантименталістами…
Хіба це так важно?
 
 
У нас іще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок,
під тин.
 

 
Крапнув щось дощ — і всі асфальти у сисипному тифі…
 
 
Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто гнітить,
життя нервує.
 
 
Я мовчав. Поблизу десь бомба…
 
 
Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі походити.
 
 
"Бий саботажника!" — прочитав я на 'дному з плакатів.
 
 
А за нами старчихи, простягаючи руки. —
 

 
Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє в калюжу наказ про
мобілізацію. Молочка! — плаче дитина, а тут же й хліба за душею
нема.
 
 
Хто скаже: що єсть контрреволюція?
 

 
Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще не раз на вашій
землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:
— Дай, Боже, дай…
 
 
Іноді так: небо ясне, а вода з стріх капле.
 

 
Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед.
 
 
Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.
 
 
Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і
приймав осанну.
 

 
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші
закачали…
— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають,
чи єсть у нас культура!
 
 
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.
 
 
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо землі, столочена,
руда…
 
 
Тут ходив Сковорода.
 

 
Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст,
укладений на двох-трьох нотах, — оце й є справжній гімн.
 
 
Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне "Христос
Воскрес".
 

 
Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска — вітер з
прапорами!
 
 
У дворі тополі і жінки.
— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.
— Ой світе мій!..
 
 
Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику — віяло на стелі…
 
 
— А це вчора робітники на заводах…
(- - виразно чути канонаду).
 
 
Буде дощ.
 

 
Місто в мальованих плакатах: людина людину коле.
 
 
Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції
погроми.
 
 
Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу
душі.
 

 
Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
 
 
…Сіло собі край вікна, засунуло пучечку і рота, маму визирає. А
мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці…
 
 
Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.
 

 
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.
 
 
Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.
 
 
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
 
 
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?