Казка про Оха-чародія

 
В тридев'ятім славнім царстві,
Де колись був Цар-Горох,
Є тепер на господарстві
Мудрий пан, вельможний Ох.
 
 
Сам той Ох на корх^[1] заввишки,
А на сажень^[2] борода,
Знає край і вздовж і вширшки,
І кому яка біда.
 
 
Чи хто правий, чи неправий,
Чи хто прийде сам, чи вдвох, -
Всіх приймав пан ласкавий,
Тільки треба мовить "Ох".
 
 

 
 
На зеленому горбочку
Спершу він людей приймав,
Потім сів у холодочку,
Звідти голос подавав.
 
 
А як зранку то й до ранку
Стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
 
 
Але хто те місце знає,
Де трухлявий^[3] пень і мох,
Той приходить і волає^[4],
Або й тихо каже "Ох!"
 
 
Хоч би навіть ненароком
Теє "ох!" промовив ти,
Знай, що вилізе те боком, -
Вороття вже не знайти!
 
 
Бо затягне з головою
Трясовиця мохова
І з душею, ще живою,
Під землею похова.
 
 
Під землею ж там - палати"
Де вельможний Ох сидить,
Гарні, пишнії кімнати,
Срібло-злото скрізь ряхтить^[5];
 
 
Дорогії самоцвіти,
Наче зорі, миготять,
Скрізь заморські дивні квіти;
По клітках пташки сидять;
 
 
Золотії грають рибки
В кришталевих скриньочках;
І ведмеді ходять дибки
В рукавичках, жупанках.
 
 

 
 
Враз тебе там обморочать
Блиск і пахощі міцні,
І папуги заторочать
Приказки якісь дивні.
 
 
І безглузді очі втупить
В тебе рибка, мов чига...^[6]
Тут ведмедів гурт обступить,
Кожен лапу простяга, -
 
 
Той бере тебе за руку,
Той торкає за плече;
Боронь Боже ворухнутись!
Кров одразу потече.
 
 
Бо крізь білі рукавички
Враз проб'ються пазурі
Гачкуваті, мов гаплички^[7], -
Так і в'ються, мов щурі.
 
 
Тож, коли вже раз попався, -
Наче в пастку бідна милі, -
То сиди, мов прикувався,
Не рушай, мовчи та диш!
 
 
Вийде Ох: "Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, ниві
Головою наложить?"
 
 
Скажеш: "Я служить не згоден",
Зараз цок тебе в лобок,
Якщо ти носить не годен
Рукавички й жупанок.
 
 
Охань на службу - подарують
Рукавички й жупанець,
Привітають, пошанують, -
Тільки ж там тобі й кінець!
 
 
Вічно будеш пробувати
У підземному дворі,
Більш тобі вже не видати
Ані сонця, ні зорі.
 
 
Де поткнешся - всюди брами,
Під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
Озивається плачем.
 
 
Спів на плач відповідає,
Плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
Жде юнака-молодця;
 
 
Коло неї там Жар-птиця
Співом душу потіша,
Та сумна міцна темниця,
Смутна в дівчини душа.
 
 

 
 
Якби хтів їй волю дати
Хто з хоробрих юнаків,
Мусить перше розрубати
Сімдесят ще й сім замків...
 
 
Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має "кладенець"^[8],
Хай замки ті розрубає, -
Буде казочці кінець!