Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiє люд, що хмарою залiг далекий берег.
   Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блукає помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.
   М i р i а м
   Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього.
   Над ним - менi здається, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт осяє. Ох, коли ж, коли вона розiб'є темну хмару?
   Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло.
   Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi.
   Нема їм впину, а йому спочинку…
   Який вiн одинокий, боже правий!
   Невже йому не можна помогти?
   Невже вiн завжди буде одинокий?
   "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.
   I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месiї що? Чи тiльки слава?
   "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях…"
   А для Месiї? - знову "слава в вишнiх"?
   I тiльки слава? О, яка ж то кара
   Месiєю, що свiт рятує, бути!
   Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким.
   Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшної слави?
   (Пригнiчена раптовою втомою, сiдає пiд скелею i схиляється на камiнь).
   Чого ж се я слiдом за ним блукаю?
   Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу.
   Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене?
   Не подивився i не обернувся…
   Занадто вже буйна була надiя!
   Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!
   (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiває стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.).
   Про се спiвати можна, а сказати слiв не стає.
   (Спiває знов).
   Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiлеї.
   I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месiї, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'ї. Я не знаю, чого я йшла з юрбою…
   (Спiває знов)
   Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради.
   Кому що бракувало, вiн давав.
   (Спiває)
   А що ж менi бракує? О Месiє, ти, може, знаєш?!
   Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до неї з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею.
   М е с i я
   Знаю, Мiрiам!
   М i р i а м
   (жахнулась)
   Учителю!
   М е с i я
   Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi.
   М i р i а м
   О, я не хочу, не хочу я спокою!
   М е с i я
   (лагiдно i разом суворо)
   Мiрiам,
   Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш?
   Спокою прагне всякий.
   М i р i а м
   Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi.
   М е с i я
   Ти дорiвнятись хочеш…
   М i р i а м
   (з поривом)
   Нi, Месiє, я не рiвняюся до тебе, нi!
   Я знаю те, що я нещасна жiнка.
   М е с i я
   Так нащо ж ти зрiкаєшся спокою,
   єдиної потiхи всiх нещасних?
   М i р i а м
   (з раптозою одвагою)
   Бо ти його не маєш, сине божий!
   М е с i я
   Яке тобi до мене дiло, жiнко?
   Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i повертається йти геть.
   М е с i я
   Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш?
   М i р i а м
   (не одкриває лиця)
   Я вiрю, що ти божий син, Месiє, i всiм, окрiм мене, даси рятунок.
   М е с i я
   Усiм, крiм тебе, жiнко?
   М i р i а м
   Ти сказав.
   М е с i я
   Я не сказав того.
   М i р i а м
   Та я те чула.
   Прости, учителю, я мушу йти.
   (Вiдступає).
   М е с i я
   Куди ти йдеш?
   М i р i а м
   Не знаю. Так, на безвiсть.
   М е с i я
   Чого ж та йдеш?
   М i р i а м
   Бо мушу йти.
   М е с i я
   Навiщо?
   М i р i а м .
   Ти знаєш. Ти - Месiя! Я не знаю.
   М е с i я
   Зостанься тут.
   Мiрiам мовчки спиняється.
   М е с i я
   Скажи менi, ти чула, що говорив я людям?
   М i р i а м
   Так, Месiє.
   М е с i я
   Ти прийняла мої слова?
   М i р i а м
   Нiколи я не забуду їх.
   М е с i я
   I вслiд їх пiдеш?
   М i р i а м
   Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!"
   I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнистi, - слiди мої вiд них кривавi будуть.
   М е с i я
   Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що знає волю пана i не слуха.
   Таких рабiв сувора кара жде.
   М i р i а м
   (падає навколiшки)
   О горе! Впала вже на мене кара, i вже її нiхто не здiйме з мене!
   М е с i я
   У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала…
   М i р i а м
   О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла твої слова прийняти.
   М е с i я
   Таке смирення гiрше вiд гординi.
   М i р i а м
   О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй.
   М е с i я
   Ти не наводь обмови зайвої на власну душу, - такою чорною вона не може бути.
   М i р i а м
   О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнiє порожнечею. Вода твоїх речей, цiлюща та живуща, душi моєї вигоїть не може.
   Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати.
   М е с i я
   Та що тобi спалило душу, жiнко?
   М i р i а м
   Не знаю: чи ненависть, чи любов.
   М е с i я
   Кого ж ненавидиш ти?
   М i р i а м
   Ворогiв.
   М е с i я
   Своїх?
   М i р i а м
   Твоїх.
   М е с i я
   Я їх казав любити.
   М i р i а м
   А я люблю… не їх.
   М е с i я
   Вони для тебе, як i для мене, ближнi.
   М i р i а м
   Але я вiд них далека, наче вiд єхидни.
   М е с i я
   Вони не вiдають, що творять.
   М i р i а м
   I єхидна несвiдома, а всяк її розтопче, як стрiне на шляху.
   М е с i я
   Якби єхидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки.
   М i р i а м
   Але вона отрути не покине.
   М е с i я
   Про царство боже на землi ти чула?
   М i р i а м
   Та я ж тепер нiде його не бачу.
   М е с i я
   Ти дивишся й не бачиш, маловiрна.
   М i р i а м
   О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш єхидна схожа до голубки.
   Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить.
   Я вiрю, що ти свiтло - i такого ся темрява до себе не приймає?
   Я вiрю, що ти слово - i такого отой глухорожденний люд не чує?
   Їм, може, треба iншого Месiї?
   Їм, може, сина божого не досить?
   М е с i я
   Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало їм для вiри,
   їм треба дiла.
   М i р i а м
   Ти творив дива!
   М е с i я
   Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi.
   М i р i а м
   (з жахом)
   Кровi?
   Чиєї кровi, вчителю?
   М е с i я
   Моєї.
   М i р i а м
   Хай їм вона на голову впаде!
   М е с i я
   Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його.
   М i р i а м
   Нехай!
   Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв.
   О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого.
   Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло.
   Я вся тремчу, коли його побачу.
   В моїх очах я чую зброї полиск, в моїх речах я чую зброї брязкiт, так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря.
   М е с i я
   Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко?
   М i р i а м
   (з докором)
   Учителю!
   М е с i я
   Ти, може, скажеш - любиш?
   М i р i а м
   Ти се сказав.
   М е с i я
   Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то.
   М i р i а м
   Хiба ж i той не любить, хто душу вiддає?
   М е с i я
   Що значить, жiнко, вiддати душу?
   М i р i а м
   Значить - буть готовим загинуть за любов.
   М е с i я
   То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема.
   М i р i а м
   А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить?
   М е с i я
   Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той.
   М i р i а м
   О господи, якої ти жертви хочеш?
   М е с i я
   Жертви я не хочу, любовi тiльки.
   М i р i а м
   Мушу всiх любити?
   М е с i я
   Так, всiх.
   М i р i а м
   Всiх, окрiм тебе, - се можливо.
   Але тебе i всiх - се понад силу.
   Та за що ж, за що ж маю їх любити?
   М е с i я
   Недовiрки питають тiльки "за що?".
   М i р i а м
   О, як недовiрки любити вмiють!
   Як поломiнь, палка у них любов!
   М е с i я
   А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити.
   М i р i а м
   О, що менi робить? Немає сонця в моїй душi. Нiч, нiч, понура нiч.
   М е с i я
   Ще, може, зiйде сонце i для тебе.
   М i р i а м
   (з раптовою надiєю)
   Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою?
   М е с i я
   За кого? За людей?
   М i р i а м
   Нi, не за їх!
   М е с i я
   То нащо проливати даремне кров?
   М i р i а м
   А може, недаремне?
   А може, кров'ю викупить я зможу…
   М е с i я
   Кров без любовi викупить не може.
   М i р i а м
   Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров!
   М е с i я
   Ти хочеш викупить мене?
   Мiрiам потакує мовчки головою.
   М е с i я
   Даремне!
   М i р i а м
   Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi!
   М е с i я
   Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю їх.
   М i р i а м
   Месiє!
   М е с i я
   Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не знаєш.
   (Вiдходить).
   Мiрiам зостається в пустинi сама.
 

 
   Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, стає в найглибшiй тiнi, звiдки їй видко Месiю в мiсячному свiтлi.
   М е с i я
   (до ученикiв)
   Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi…
   Ученики не озиваються, сплять..
   М i р i а м
   (до себе)
   Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння… Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема…
   Я приступлю до нього…
   (Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається).
   Нi, не смiю…
   Вiн знову скаже, як тодi сказав:
   "Яке тобi до мене дiло, жiнко?"
   Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!
   Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить?
   Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця!
   Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров.
   (З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається).
   Про що вiн молиться?
   М е с i я
   (впiвголоса)
   Нехай мине ся чаша…
   М i р i а м
   Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне?
   Вовкам даси ти на поталу сина?
   М е с i я
   Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я…
   М i р i а м
   Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя.
   М е с i я
   (до ученикiв)
   Ви спите?
   Не спiть! моя душа смутна до смертi!
   М i р i а м
   Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя!
   Я обiзвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний!
   О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу!
   …Я обiрвусь… Нi, голосу не стане.
   Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!..
   Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога!
   (Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду).
 

 
   На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї.
   М i р i а м
   Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив.
   Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть.
   А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього.
   Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав:
   "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав.
   Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок.
   I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце.
   Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться.
   А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали!
   Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi
   їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця!
   Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали:
   "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?"
   I я на те… що я на те сказала б?
   Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе!
   В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене… О сине божий!
   Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе любила.
   Чи ти гадав, - я не зреклась себе?
   Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?..
   Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.
 

 
   Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї.
   Й о г а н н а
   (до Мiрiам)
   Мир, сестро, й радiсть!
   М i р i а м
   Радостi i миру не знаю я так само, як тебе.
   Й о г а н н а
   Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка.
   М i р i а м
   Що то мене обходить?
   Й о г а н н а
   Всiх обходить!
   Месiя наш воскрес!
   М i р i а м
   (голосно)
   Воскрес? Месiя?!
   Й о г а н н а
   На бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедрiону.
   М i р i а м
   Ви боїтесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою?
   Й о г а н н а
   Проллєм, як буде треба, - тепер не час.
   М i р i а м
   Ти, жiнко, чим торгуєш?
   Й о г а н н а
   Сказала б я, питання не до речi.
   М i р i а м
   А ти не знаєш, де тепер Месiя?
   На небi, певне?
   Й о г а н н а
   Кажуть, на землi, мiж людом ходить.
   М i р i а м
   Отже, в вас надiя, що є кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час!
   (Гiрко смiється).
   А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi!
   Й о г а н н а
   Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi.
   М i р i а м
   Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто його не вартий.
   I все-таки не вiрю, що воскрес вiн.
   Й о г а н н а
   Але ж вiн сам пророкував про те!
   М i р i а м
   Для сеї самої юрби воскреснуть?
   На се, либонь, не стало б i Месiї!
   Й о г а н н а
   Здається, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його.
   М i р i а м
   Прихильних мав вiн досить i без мене.
   Йоганна зо страхом ховається в поблизький гурток.
   М i р i а м
   (їй услiд)
   Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний.
   (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам звертається до нього).
   Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя?
   С т а р и й
   Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну.
   М i р i а м
   Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить.
   С т а р и й
   Як не за всiх!
   М i р i а м
   За мене вiн нi краплi не проливав.
   С т а р и й
   А, ти не вiриш в нього…
   (Хоче й собi сховатись у гуртi).
   М i р i а м
   Я вiрю в нього!
   Старий спиняється.
   Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви.
   С т а р и й
   То приходь сьогоднi до нас на збiр.
   М i р i а м
   (з вiдразою)
   Щоб я до вас прийшла?!
   Ховатися по норах вкупi з вами?
   Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi немає плями!
   С т а р и й
   А в кого ж є?
   М i р i а м
   У вас, у всiх у вас!
   Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi.
   I вам прийнять його було не тяжко?
   Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю…
   С т а р и й
   Вiн сам казав нам ворогiв любити.
   М i р i а м
   А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине!
   С т а р и й
   (з острахом)
   Хто ти така?
   М i р i а м
   Я? "Одержима духом"!
   С т а р и й
   Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою своєї кровi й тiла.
   М i р i а м
   Щоб визволив мене цiною кровi?
   Своєї кровi? Та невже ти, дiду, гадаєш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його?
   Так слухай же: чи в огнянiй геєнi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi моєї не зруйнує сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месiї, що вiн її за мене не пролив анi краплини.
   С т а р и й
   Як могло те статись?
   М i р i а м
   Ненависть врятувала вiд грiха.
   С т а р и й
   Кого ж ненавидиш?
   М i р i а м
   Всiх вас, себе i свiт.
   С т а р и й
   За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару.
   М i р i а м
   I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок.
   Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець.
   С л у г а
   Про що говорите?
   С т а р и й
   (заминаючись)
   Це, бачиш…
   М i р i а м
   Про Месiю!
   С т а р и й
   Зовсiм ми не про теє розмовляли.
   П р е т о р i а н е ц ь
   А хто ж то, дiвчино, отой Месiя?
   Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин ховається мiж людьми.
   М i р i а м
   А той, що ви недавно розп'яли, ви знаєте, вiн цар був iудейський.
   Тепер вiн знов по всiй країнi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi!
   Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада!
   П р е т о р i а н е ц ь
   (хапає її за руки, киває на слугу)
   А дай шнурка, ми спутаємо кiзку, щоб не брикала дуже.
   М i р i а м
   Що? в'язати?
   (Зручно нахиляється, бере камiнь i пускає в голову слузi).
   Хоч одного, та все ж покарбувала!
   Її знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в'язати Мiрiам.
   М i р i а м
   Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву!
   П р е т о р i а н е ц ь
   Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес?
   М i р i а м
   Так що ж? Хiба минає все минуле?
   Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть?
   Простити може, а забути - нi!
   О, будьте проклятi!
   С л у г а
   Хто?
   М i р i а м
   Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ!
   Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месiї зникли, а надбiгла юрба iудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомiн на майданi.
   С л у г а
   (кричить до народу)
   Гей, слухайте, вона нас проклинає!
   Г о л о с и з ю р б и
   Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що їй треба?
   За що її зв'язали? Зрада? Змова?
   М i р i а м
   Я проклинаю вас прокльоном кровi!
   С л у г а
   Що суджено кленучому?
   Г о л о с и в ю р б i
   Камiння.
   Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам.
   М i р i а м
   Месiє! коли ти пролив за мене… хоч краплю кровi дарма… я тепер за тебе вiддаю… життя… i кров… i душу… все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… нi… з любовi!
   (Падає пiд градом камiння)
 

18/1 1901

 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008