М. О. Максимовичу

 
 

   Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала.
   Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипіло!
   Збула… Клопочуся, бідкаюся — з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись…
   А дітки ростуть, уже й в'ються коло мене і щебечуть- мої соловейки.

   Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.
   А що вже Василько, — тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог дав.
   Андрійко село оббіжить, — вернеться червоний, сміючися, пустуючи; а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.
   — Що се задумався, сину? — спитаю.
   — Який сей світ великий, нене!
   Ще хлоп'ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і коли прилітають з вирію — усе він теє знав.
   — Се йому так бог дав! — було мені кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

   Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге — толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. «Пустіть вже, мамо!» — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! І гомонить, і пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночі прокинешся — не спить Василько мій.
   — Сину! Чому ти не спиш?
   — Так… не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
   — Так бог дав, дитино, що темно уночі… Спи, — кажу йому, — спи!
   Він і змовкне… Тільки довго ще невпокійно ворочається.
   Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням, — то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: «Не дивись, Василечку, на місяць, — не годиться!» Він і зітхне… То вже вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
   Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався-розгорівся… Як його звечора трудно упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, — і гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на його…
   Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був, палкий, як іскра, — то, було, тричі на день і більш посвариться з дітьми на улиці, а то й поб'ється за яку пустоту.
   — Андрійку! — каже тоді Василь, — а що ти невеселий?
   — Бивсь, от що!
   — Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не стидно б було, що тебе попобито!
   А Андрійко йому своє: — І так сидіть нудно!
   Та знов югне з хати — і слід загув!..
   Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого вже він вдався такий!
   Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — і очей не зведе, і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.

   Діти мої, діти мої!
   Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків — що то за хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав! — сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути…
   Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усміх веселий!
   Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві серденько слізьми в'ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподівалась я невісточки, як ластівочки, собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом за некрутами!..

   Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тієї години, — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два чоловіки в хату.
   — Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
   Я віри не йму їм.
   — Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
   — Ні, мамо, — промовить Василь, — так воно дійсне єсть, як вони тобі сказали!.. І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.

   Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають… І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю.
   Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
   Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мій!
   Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

   Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
   Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!»
   Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо…
   — Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
   Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли… Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..

   Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…

   Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую…
   Минає рік, і другий, і п'ятий…
   Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
   По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… Надворі завірюха, аж у вікна б'є, і світло мигтить…
   Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!
   — Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..
   — Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..
   А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити!
   На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!..
   — Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
   — А так мені жилося: устаю — плачу і лягаю — плачу, так мені жилося!
   — Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
   Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..
   — Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!
   Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка.
   Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали…
   — Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було каже. — Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!
   Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.
   — О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!.. І в останню годину промовив:
   — Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…

   Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.
   Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться. І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався…
   Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…
   Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу…