Т. Г. Шевченку

 
 

   Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
   На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде — охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.
   За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, — було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати".
   Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.
   А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!
   У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, — у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, - i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
   Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!
   Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

   Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
   Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: "Може, тобi того з'їсти? може, того спити?" Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, - не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
   — Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питає стара. — Ти менi не кажеш нiчого.
   — Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
   — Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
   — От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
   — Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
   — Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
   — Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?
   — Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…
   — Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки — на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
   — Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови i до музики добре i я бралась, — до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше — тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, i тим, що вчаться — бiда. Багацько часу пропало марно!
   — Так як же оце? Погано вчать?
   — Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?
   — Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?
   — Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй!
   — А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
   — Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!
   I заспiвала, затягла, — наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до неї ласиться та просить:
   — Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
   — Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!
   Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

   — Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
   — Се ваша панночка, — промовляє до нас панi. — Цiлуйте її в ручку.
   Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
   Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха…
   — Боже мiй! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: — Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
   Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.
   — Чому? — каже стара. — Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
   — Як тебе зовуть? — питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: — Ся буде менi!
   — Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
   — Ходiм уже, бабуню; годi вже! — перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, — от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…
   — Треба ж, голубко, — каже стара, — її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
   — Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.
   Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
   — Ой, Устечко! — журяться дiвчата, — яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!
   — А що ж, — кажу, — дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо.
   Та й собi задумалась.

   Увечерi кличуть: "Iди до панночки — розбирати". Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
   — Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
   Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
   — Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
   — Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? — питає.
   — Нi, не вмiю.
   — Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
   Дiвчата вже мене дожидають:
   — А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
   — Дурна я, — кажу, — дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

   Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
   — Дома я! — каже. — Дома! Усе менi вiльно!
   Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
   — Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?
   — Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
   — Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому — весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!
   — Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.
   Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…
   — Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
   — Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
   А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
   Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зiтхне:
   — Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!
   — Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

   Та й справдi перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а бiльше що?

   Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, — життя i господарство.
   — Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
   — Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.
   — Вiзьмiть книжку почитайте.
   — Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
   — То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!
   — Та добре ж, добре, угамуйся!
   Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.
   Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
   — Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

   Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
   Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
   Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, — знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!
   Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, — дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у ротi чорно.
   — Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
   А панночку вмовляє:
   — Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
   — А тобi, ледащице (знов свариться на мене), — а тобi буде!..
   Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.
   Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
   — Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

   Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
   Лежу сама, — усi на панщинi, — лежу та все собi думаю:
   "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
   У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками — як у свiтi жити! Рада, було — боже мiй, як рада! — коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:
   Зiйди, зiйди, сонечко,
   На попове полечко,
   На бабине зiллячко,
   На наше подвiр'ячко!
   Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.
   Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать — хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…
   Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
   — Устино! Голубко!
   — А що там у вас дiється, сестрице? — спитаю її.
   — Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
   — Про мене нiчого?
   — Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

   Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
   — Iди, иди, хутенько иди, Усте!
   — Куди йти?
   — До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
   — Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
   — Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!
   Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
   — Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
   Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
   На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) — панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!

   Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
   — Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… — Дознає неборак, почiм кiвш лиха!
   Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

   Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, — i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…
   Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
   — Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, — нехай побачу, який!..
   А стара, було, на те:
   — Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво — полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?
   — Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.
   — Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!
   От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
   — А коли ж ви нас одвiдаєте? — питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?
   — Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

   Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
   — Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
   Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, - кажуть, — за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, — лiчить".
   — I не силуйте його, — каже стара, — нехай лiчить з богом!
   Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
   Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
   Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, — по його!
   Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, — дожидає.
   Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".
   Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!"
   Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
   Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете — умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"
   Стара й годi, тiльки охає.

   Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.
   Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"
   Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
   Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
   — Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
   — Ох, боже ж мiй! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
   — Та хiба ж таки кращих за його нема? — не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
   — Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, — не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", — унучечка свою долю проклинає:
   — Се господь менi лихо наслав, — каже, — i як тому лиховi запобiгти, не знаю.
   Молодий став помiчати, турбується:
   — Що таке? Чого смутна?
   — Та я не смутная…
   — Скажи менi усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цiлує.
   — Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!
   — От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
   — Бач, ти об менi й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
   Та й заплаче.
   — Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!
   I почнуть отак обоє собi журитись.

   Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
   — Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?
   — Вважайте самi, — одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
   — Слухайте, — каже до його, — їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
   Вiн зараз їде, купує там, що казано.
   — Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
   Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, — вона:
   — Не пийте, не пийте!
   — Чому?
   — Я не хочу! Не пийте!
   — Та коли ж я хочу пити!
   — А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
   I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає — трохи не плаче.
   Панночки приїжджi дивуються:
   — Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?
   Наша панночка тiльки всмiхається.
   Питають, що вiн їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:
   — Це вiн мене обдарував!
   Чудне панське кохання!
   А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!
   Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.
   — Дитино моя! В його хутiр є!
   — Справдi? — покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. — Де? Хто казав?
   — Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.
   — Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!
   Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!

   Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, — аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
   Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:
   — Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!
   Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
   — Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
   — Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
   — Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
   Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:
   — Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
   — Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й смiється.
   — Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
   — Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я — тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, — i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, — недурно сказано.
   — Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!
   — То будь же в мене веселенька, — не плач…
   — Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:
   — Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
   Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:
   — Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
   А вона йому:
   — Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!
   Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
   — Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
   I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
   — Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!

   Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi — смерть!
   На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

   За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, — тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
   Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, — не обернеться, не гляне.
   Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.
   — З богом, Назаре! — покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, — тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

   Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.
   Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав — пообiдай, а про мене й байдуже.
   Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся — зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
   — А кого вам треба? — питаю його.
   — Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
   Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi бучу знiме!
   — Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.
   Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" — та й пiшов.

   Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
   — А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?
   — Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!
   Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
   — Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?
   — А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
   — То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
   — Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
   Панi почервонiла по саме волосся.
   — Час їхати!
   — Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
   — Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
   — Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
   Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
   — Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
   А хазяїн бородатий:
   — Дiвцi а б єду не прикажете?
   Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

   Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
   — Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?
   Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
   А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
   Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
   Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
   — Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!
   — Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.
   — Серце моє! Люди добрi, простi…
   — Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.
   — Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
   — Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
   — Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.
   — Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
   — Буду, серденько, буду!

   Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
   — Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
   — Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!
   Та швиденько в дверi.
   — Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.

   А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
   — Що це таке?
   — Се баба божничок уквiтчала.
   — Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
   — Добре, серденько.
   Тодi вона його цiлує:
   — Голубе мiй!
   От, находились, наговорились.
   — Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
   — А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
   — Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
   — Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.
   — Та де вона була?
   — Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
   — А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
   Я стала перед нею.
   — Де була?
   — Ось у цiй кiмнатi.
   Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

   Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
   — А що вам треба, пане?
   Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
   — Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
   — Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
   Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
   — Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.
   — Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.
   — Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
   — Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
   — То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
   — То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
   — Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
   — Добре, паночку!
   Вклонилась i пiшла собi.

   Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
   Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
   — А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

   Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…"
   Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
   Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
   — А хто се тут? — питаю.
   — Я, дiвчино-горличко!
   — Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
   — То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
   — Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
   — Дiвчино! Дiвчино!
   — Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

   Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
   — Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
   — Спасибi, бабусю!
   — То й ходiмо.
   — Ось я панiї спитаюся.
   — Чого питатись, любко? То ж вечеря!
   — Чи звелить iти.
   Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
   — То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
   Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
   — Чого сунешся?
   — Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.
   — Iди собi — вечеряй!

   Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
   — Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.
   А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
   — Просимо до гурту! — привiтали мене i вклонились.
   — Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? — каже Назар.
   — Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? — питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, — з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
   — А то ж нi? — каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
   — Хiба поночi! — одмовила йому весело молодичка.
   Славна була то жiночка, — звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
   — Ну, ну! — каже їй Назар, — коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
   Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
   Назар моргнув на мене.
   — Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

   Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
   — А що, пташечко, — питає в мене бабуся, — при молодiй панiї давненько служиш?
   — Яка вона гарна! — закинула молодичка.
   — Поможеться, що гарна! — гукнув Назар, — коли дивиться так, що аж молоко кисне!
   Бабуся зiтхнула важенько:
   — Годi тобi, годi, Назаре!
   — А наш пан такий звичайний, — заговорила молодичка, — вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
   — Дай йому, боже, i пару таку! — промовила бабуся.
   — Як то тепереньки нам буде! — смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. — Як то буде! — знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
   А я мовчу.
   — Буде, як господь дасть, голубко, — каже бабуся.
   — Ну, що буде, те й буде, — ми все перебудемо! — гукнув Назар. — А тепер — до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
   Та й моргнув на мене.
   — Нехай менi та панi й не сниться! — одмовив парубок, сiдаючи проти мене. — Де вона й вродилась така неприязна!
   Тодi молодичка до мене:
   — Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…
   Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, — трохи не заплачу.
   — Дiвчино! Лиха наша панi молода? — вимовить Катря.
   — Недобра! — кажу їй.
   — Господи милосердний! — крикнула. — Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною: — Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
   Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває.
   — Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
   А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
   — Годi, голубко! — вмовляє Катрю бабуся. — Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
   Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

   Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
   — На добранiч, дiвчино!
   — На добранiч вам! — одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, — серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…
   Ой мiсяцю-мiсяченьку,
   Не свiти нiкому!..
   Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

   Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
   А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, — добре б нам усiм у неї вчитись!
   Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, — нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, — мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан — не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!"
   — Не буде з його нiчого, — каже Назар. — Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi — я б її у комашню втручив, — нехай би пихкала!
   Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
   А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
   I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.
   — Оце ж бо якi ви смутнi! — кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). — Чого ви такi смутнiї?
   А вiн мене за руку, — пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

   Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, — бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, — от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.
   — Не плач, моя дитино, не плач! — промовить бабуся стиха, ласкаво. — Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?
   Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, — хiба за дiлом, — та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.
   Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!" — думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.
   — Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
   Посiдали, поговорили, покохались, — усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: "Що це тобi? — каже. — Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

   Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
   — На лихо ви покохались! — каже було Катря.
   — З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
   — Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…
   — Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

   А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
   Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.
   Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, — та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!"
   Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
   — Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? — кажу їй.
   — Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
   Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, — до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, — воно й переставилось.
   I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
   — Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, — лиха не знатиме моє рiднесеньке! — А далi й заголосить: — А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
   Назар — нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, — потай усiх сумує.
   По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
   — Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
   — Тепер я вже не боюсь вас! — одказала Катря. — Хоч мене живцем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..
   — Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!
   — Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..

   Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.
   Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
   — Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже мiй, боже мiй!
   Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
   А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.
   Пан дуже зажурився; а панi:
   — Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…
   — I справдi, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!
   Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

   Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi бито? — та й додасть: — Iначий i не можна: на те служба!"
   Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
   — Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
   Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: "Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…" Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
   А панi йому раз по раз:
   — Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, — не розледащiй мiж моїми вовкодухами.
   — Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву — i знов свище.
   — Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…
   — Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!
   Та тiльки ухнув.
   — А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!
   Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.
   — Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!
   — А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка-рiдна тiточка.
   — Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!
   Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
   — Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…
   Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.

   У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"

   Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
   — Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей.
   — Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:
   — Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.
   — Кого ж ти просив? — перехопила його панi.
   — Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
   — Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
   А сама у плач ревний.
   — Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.
   — Полковника треба прохати, — от кого!
   — Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!
   — Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!
   — Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…
   Та як заридає!
   Панi до його:
   — Чого се ти, чого?
   За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
   — Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.
   — I сам не знаю, моя любо, — одказує пан, нiби всмiхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.
   А сам зiтхнув.
   — Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить панi.
   — Нi, любиш.
   — Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!
   Та й поцiлувала його.
   Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

   Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
   Я рада, що менi трошки вiльнiше, — вибiгла до Прокопа, — стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, — веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.
   — Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? — смiється.
   А Прокiп йому:
   — Пане, оддайте за мене дiвчину!
   — Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.
   — А панi? — каже Прокiп.
   Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
   — Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!
   Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
   — Любо! — сказав пан, — я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
   А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
   Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
   — Що се таке?
   Прокiп кланяється, просить.
   — Я вже позволив, — каже пан, — не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, — нехай i вони щасливi будуть!
   Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:
   — До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? — питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила — випив повно.
   Усi пани за ним пiдхопили:
   — Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…
   Тодi вже й панi:
   — Та нехай собi!
   Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
   Дуже вона гнiвалась на пана:
   — Як ти мене пiдвiв! — дорiкає. — Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!
   — А тобi, — свариться на мене, — тобi буде!
   "Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!" Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мiй!

   Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:
   — А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
   Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би — крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.
   — Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
   Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
   — А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
   — О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога — догани тобi та муки!.. А боронити — несила… Важко, Усте!
   — Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.
   — А може, й справдi так, рибонько!
   Та й усмiхнеться i пожалує мене.
   Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

   Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…
   Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, — сiла одпочити.
   — От уже й лiтечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще свiтить, та вже не грiє.
   Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
   — Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? — питає мене.
   Я гляну — аж справдi коло тину купка дiток.
   — А що, дiтки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?
   Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
   — Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.
   Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
   — А то що?
   Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, — тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:
   — Се, — каже, — я по яблучку дiткам дала.
   — Ти дала? Ти смiла? — заверещить панi(сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
   — Я — злодiйка!? — вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.
   — Бiльш красти не будеш! — кричить панi. — Я тебе давненько пристерiгаю, — аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!
   — Не крала я зроду-вiку мого, панi, — одмовляе стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. — Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?
   — Мовчи! — писнула панi, наскакуючи.
   Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
   — Злодiйка! Злодiйка! — картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.
   — Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!
   — Ти ще зо мною заходиш?
   Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
   Захиталась стара: я кинулась до неї; панi — до мене; мiй чоловiк — до панiї.
   — Спасибi, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гнiви панiї.
   А панi вже вчепилась у мої коси.
   — Годi, панi, годi! — гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. — Цього вже не буде! Годi!
   А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
   — Що? Як? Га?
   Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
   — Нi, годi!
   Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
   — Що се?
   Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
   — От твої щирiї душi! — ледве промовила панi. — Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голоснiш. — Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!
   — Що се поробилось? — питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
   Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, — такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.
   — Розбишака!
   — Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! — озвався мiй понуро.
   — Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!
   Панi аж верещить — У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!
   — Вiзьмiть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжiть йому руки!
   Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:
   — Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю…

   Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, — далi каже:
   — Устино! Сядь коло мене!
   — Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! — говорю йому.
   — А що я сподiяв? Будеш вiльна, — от що! Будеш вiльна, Устино!
   — Воля, — кажу, — та без тебе! Так менi гiрко стало!..
   — Воля! — покрикне вiн, — воля!.. Та на волi i лихо i напасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
   Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
   — Нехай вам мати божа допомагає, дiти! — А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.
   Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
   Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
   Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
   Випустив Прокiп мою руку:
   — Усте, не журися.
   Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
   — Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Бiс бiду перебуде: одна мине — десять буде.
   А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
   Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…

   Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!
   Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
   От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:
   — Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
   Дядько кашлянув, плюнув:
   — Ходiм!
   — Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! — каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
   — А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
   Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
   Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.
   Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала — нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!" Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
   — Добре, — каже, — будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.
   Ми й перебрались до неї в хату.

   Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькi, ось ми i хорошi — нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
   А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.
   — Що се за чоловiк у свiтi! — каже, було, стара. — Який же вiн грiзний та неласкавий — нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
   Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
   Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:
   — Чи добре натомилась, Усте?

   От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось — стук-стук; а далi: — Здоровi були! — гукнуло щось за дверима.
   Се ж Назар!
   Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
   — Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
   — Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.
   — Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче з землi вийшов!
   — Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
   Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.
   — А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цурайся.
   Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
   — Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? — моргає на мене.
   — А в вас там як? — питаю в його.
   — Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
   — Ох, менi лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.
   Дядько тiльки вуса покрутнув.
   — А стара? — питаю.
   — Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.
   — Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, — каже, — розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" — се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
   Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.
   — Вип'ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!
   А дядько:
   — Що се, — каже, — за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!
   — Коли хто схоче, то нап'ється й води, — озвавсь Назар.
   — Горiлочка, здається, добра, — каже хазяйка.
   — Бодай тому шинкаревi таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.
   Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:
   — Що ж ви так її гудите?
   — Не твоє дiло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелiв п'ємо всяку.
   — Та на здоров'ячко ж!
   — Знайте нашу московську добрiсть! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
   — Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, — на всiх розкошах!
   А стара тодi до його:
   — А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
   — З кантонiстiв! — одказав похмуро москаль. — 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
   — А матуся ваша?
   — Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
   — Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.
   — Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! — мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!
   А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
   — Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
   — Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
   — Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi — братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.
   Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

   Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.
   Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
   — Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
   Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вiльнi.
   — Так, так! — кажу, — так, мiн голубе!
   А серце моє болить, сльози ринуть.
   Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.
   — Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
   — Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
   — Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.
   — Та до смертi терпiтимете?
   — I терпiтиму, пташко.
   Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

   Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
   — Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
   Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" — думаю.
   То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!