— Можна попросити Ніну? — сказав я.
   — Це я, Ніна.
   — Так? Чому у тебе такий дивний голос?
   — Дивний голос?
   — Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось?
   — Не знаю.
   — Можливо, мені не варто було дзвонити?
   — А хто говорить?
   — Відколи ти перестала мене впізнавати?
   — Кого впізнавати?
   Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго залишаються молодими.
   — Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.
   — Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю.
   — Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою?
   — Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.
   — Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку.
   Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?
   Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.
   Я подзвонив Ніні.
   — Ніна? — сказав я.
   — Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?
   — 149-40-89.
   — А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три.
   — Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири?
   — Арбат — це Р.
   — Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно.
   — Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята.
   — Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.
   — Так, — погодилася Ніна.
   Я повісив трубку.
   Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюся. «Двадцять друга година рівно», — сказала жінка по телефону «сто». Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер «сто», коли їй нудно, коли вона сама вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А можливо, вона померла. І тоді її син або людина, яка її любила, набирає сотню і слухає її голос.
   Я подзвонив Ніні.
   — Я вас слухаю, — сказала Ніна молодим голосом. — Це знову ви, Вадиме Миколайовичу?
   — Так, — сказав я. — Вочевидь, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не сердьтеся, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен.
   — Звичайно, звичайно, — швидко сказала Ніна. — Я ні на хвилинку не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу?
   — Ні, — сказав я.
   — У вас важлива справа до Ніни?
   — Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона.
   — Скучили?
   — Як вам сказати…
   — Я розумію, ревнуєте, — сказала Ніна.
   — Ви смішна людина, — сказав я. — Скільки вам років, Ніно?
   — Тринадцять. А вам?
   — Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли.
   — І кожна цеглина — це місяць, правда?
   — Навіть один день може бути цеглиною.
   — Так, — зітхнула Ніна, — тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз?
   — Важко відповісти. У дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами.
   — А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, — сказала Ніна. — Це було б дуже смішно. Я б сказала; приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас чекатиму о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною?
   — Як коли.
   — І біля Пушкіна?
   — Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії».
   — Де?
   — Біля кінотеатру «Росія».
   — Не знаю.
   — Ну, на Пушкінській.
   — Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.
   — Неважливо, — сказав я.
   — Чому?
   — Це давно було.
   — Коли?
   Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.
   — Ви сама вдома? — запитав я.
   — Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск.
   — Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи.
   — Ви зі мною заговорили, як з дитиною.
   — Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.
   — Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.
   Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.