Як і всі надзвичайні історії, все це починалось дуже й дуже просто.
Вони сиділи втрьох — Захар, Тарас і Петро — у дворі, на лаві біля паркана. Надходив вечір; усі новини вже вичерпалися, і лишалося хіба що милуватися осіннім нежарким сонцем, яке повільно спускалося до обрію. Його проміння пронизувало хмари, наче золотими списами. Можливо, саме тому Захар і сказав задумливо:
— От коли б світло так могло проходити і крізь усі інші речі… ну, й цікаво було б! Скажімо, крізь людину…
Ні Тарас, ні Петро не здивувалися такій думці. Недаремно їх трьох називали в школі “академіками” за схильність до глибокодумних міркувань з питань науки й техніки. Тарас тільки ліниво відгукнувся:
— І що ж було б тоді?
Захар охоче пояснив:
— Людина стала б невидимою, ось що! Якщо світло без усякої затримки вільно проходить крізь її тіло, значить та людина цілком прозора, отож — невидима. Уяви собі: тебе ніхто не бачить, а ти бачиш усіх і робиш, що завгодно. Хіба не цікаво? От винайти б такий спосіб — робитися невидимим!..
Тарас махнув рукою:
— Цілковита фантастика, Захарчику! Є важливіші справи. Наприклад, — знищити тертя. Ух, здорово було б!
— А чому здорово? — запитливо глянув на нього Петро.
— Ого! Та ти тільки подумай, скільки сили витрачає тепер техніка на подолання тертя! Всякі там підшипники, змащування тощо. А тоді б — тільки підштовхни якусь річ на колесах, хоч би й цілий вагон, і вона котитиметься й котитиметься, аж доки сам не спиниш її. І корисно, і зручно, і взагалі… Одне слово, великий був би винахід — знищити тертя!
Петро знизав плечима:
— Мене інше цікавить, — зауважив він. — От коли б усунути таке явище, як опір…
— Який опір? — водночас запитали Захар і Тарас.
— Ну, опір електричному струмові у проводах. Ви знаєте, як цей опір заважає в електротехніці? Щоб зменшити його, доводиться проводи робити товстішими, витрачати зайвий метал. А коли б знищити опір, струм у проводах протікав би вільно. Наприклад, у квартирі розжарював би всі лампочки і так само вільно повертався б назад… а на лічильнику коліщатко не крутилося б: адже чого йому крутитися без навантаження? Економія яка, га?
— Фантастика, — знову махнув рукою Тарас. — На мою думку, найкраще було б… Ой, а хто це такий? Звідки він узявся?
Перед вкрай здивованими друзями стояв дивний незнайомець. Ще секунду тому його не було — і раптом він виник, наче з неба впав. Він був невисокий на зріст, жвавий і такий рухливий, що аж пританцьовував. Лівою рукою незнайомець наче на щось спирався, хоча під рукою нічого й не було, а правою робив увесь час якісь вітальні жести. Приємно посміхаючись, він мовив, нібито й не варт було дивуватися його несподіваній появі:
— До ваших послуг, друзі мої! Вітаю вас від імені нашої науково-дослідної лабораторії “ЗТП”, за дорученням якої я й з’явився сюди. Трошки несподівано, чи не так? Але ми не хотіли марнувати час на попередження… Стій, стій, куди це ти без дозволу?
Це стосувалося вже маленької черепашки, яка раптом вистрибнула з кишені незнайомця і побігла геть, кумедно переступаючи товстими ніжками. Але, почувши голос хазяїна, вона відразу ж повернулася назад і слухняно влізла на його простягнену долоню.
— Пробачте, — сказав незнайомий ховаючи черепашку в кишеню, — вона ще не дуже вихована. Нічого особливого: нова електронна іграшка, механічна черепашка. У нас в лабораторії “ЗТП” чимало таких… наприклад, ось…
З другої кишені він вийняв маленький ліхтарик, з якого враз блиснув яскравий, навіть при сонячному світлі, промінь.
— Атомна батарейка, — пояснив незнайомий, ховаючи ліхтарик, — Працювати може років двадцять п’ять. Нічого дивного, — поспішно додав він, побачивши вкрай вражені обличчя друзів, — усе це до ваших послуг. Лабораторія “ЗТП” завжди…
— А що це за лабораторія? — спитав Захар. — Ніколи не чув. Фокуси якісь, чи що?
Обличчя незнайомця ображено скривилося:
— Та що ви вигадуєте, Захарчику! Які фокуси? Чиста наука і техніка! Ну, от ви, наприклад, цікавитесь тим, щоб винайти засіб зробити людину невидимою… прозорою, чи не так?
— А звідки ви це знаєте? — спантеличено спитав Захар.
— Та ви ж самі щойно сказали про це. А у нас такі потужні й чутливі звуковловлювачі й радіоприймачі, що ми все можемо почути. Хочете перевірити? Прошу!
Незнайомий закотив рукав піджака. На його руці виблискував малесенький прилад, схожий на ручний годинник. Тільки замість циферблата на ньому була якась решітка.
— Будь ласка, — вказав на цей прилад незнайомець. — Яку радіостанцію бажаєте почути? Москву? Ленінград? Бухарест? Ах, Варшаву? Прошу!
Він покрутив крихітну головку — і з прилада долинула чітка, голосна польська мова, а слідом за нею — й музика.
— Нічого дивного, — казав далі незнайомий, — просто портативний радіоприймач на напівпровідниках. Звичайна річ для нашої лабораторії, цілком звичайна! Втім, повернемося до діла. Ах, пробачте, ще не все!
