Психологическая драма из жизни театральной богемы СССР. Герои — артисты балета. По мотивам повести на киностудии «Ленфильм» был поставлен художественный фильм «Миф» (1986 г.)
Елена Чарник – поэт, эссеист. Родилась в Полтаве, окончила Харьковский государственный университет по специальности “русская филология”.Живет в Петербурге. Печаталась в журналах “Новый мир”, “Урал”
Наиболее значительный из французских писателей второй половины XIX века, Анри де Ренье может быть назван одним из самых крупных мастеров слова, каких знает мировая литература. Произведения его не только способны доставить высокое эстетичное наслаждение современному читателю, но и являются образцом того, как можно и должно художественно творить.Перевод с французского под общей редакцией М. А. Кузмина, А. А. Смирнова и Фед. Сологуба.
В книге две повести: «Дважды Татьяна», посвященная героической борьбе партизан в годы Великой Отечественной войны, и «Судьба запасного гвардейца», также посвященная годам Отечественной войны, мужеству и героизму советских воинов.
Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича - хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально-східної ревізії" - строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому "деміюргові", і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм - поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями - є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця - "ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг - центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном - Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар - Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії - Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"
Владимир Григорьевич всегда пресекал попытки поиска строгой автобиографичности в своих произведениях. Он настаивал на праве художника творить, а не просто фиксировать события из окружающего мира. Однако, все его произведения настолько наполнены личными впечатлениями, подмеченными и бережно сохраненными чуткой и внимательной, даже к самым незначительным мелочам, душой, что все переживания его героя становятся необычайно близкими и жизненно правдоподобными. И до сих пор заставляют читателей сопереживать его поискам и ошибкам, заблуждениям и разочарованиям, радоваться даже самым маленьким победам в нелёгкой борьбе за право стать и оставаться Человеком… И, несмотря на то, что все эти впечатления — длиною в целую и очень-очень непростую жизнь, издатели твёрдо верят, что для кого-то они обязательно станут точкой отсчёта в новом восприятии и понимании своей, внешне непохожей на описанную, но такой же требовательной к каждому из нас Жизни…
Очерки Бальзака сопутствуют всем главным его произведениям. Они создаются параллельно романам, повестям и рассказам, составившим «Человеческую комедию».В очерках Бальзак продолжает предъявлять высокие требования к человеку и обществу, критикуя людей буржуазного общества — аристократов, буржуа, министров правительства, рантье и т.д.
Я стоял между двух дорог. Первая была давно уже мне знакома и много раз хожена. Вторая манила своей новизной, но была сплошь в камнях и всем своим видом демонстрировала долгий и трудный путь. Я никак не мог решиться по какой дороге мне пойти. И тут в голове у меня возник прекрасный внутренний голос....
