Данная статья входит в большой цикл статей о всемирно известных пресс-секретарях, внесших значительный вклад в мировую историю. Рассказывая о жизни каждой выдающейся личности, авторы обратятся к интересным материалам их профессиональной деятельности, упомянут основные труды и награды, приведут малоизвестные факты из их личной биографии, творчества.Каждая статья подробно раскроет всю значимость описанных исторических фигур в жизни и работе известных политиков, бизнесменов и людей искусства.
(укр. Дмитро Володимирович Табачник, род. 26 ноября 1963 года, Киев) — украинский политический и государственный деятель, историк, академик Академии правовых наук Украины. Член Политсовета Партии регионов. С 11 марта 2010 года — министр образования и науки Украины.Перед вами сборник его статей и интервью. В сборник вошли самые известные публикации: «Утиный суп» по-украински, Фюрер Украины?, Галицкий шлях от Великой Победы, У роковой черты. Украина после Цхинвала, Фашизация Украины становится государственным курсом?, Северодонецк-2: преодоление страха и многие другие
Почему у России плохие отношения с Украиной?Что такое «Украина», кто такие «украинцы» и почему они нас, «москалей», так не любят? Точнее, кому выгодно, чтобы они нас не любили?Именно такими животрепещущими вопросами задается автор этой книги — Алексей Орлов — и приходит к выводам, которые многим покажутся парадоксальными.Читайте всю правду о русско-украинских отношениях в книге «Украинская матрица. Перезагрузка»!
Книга об украинской нации. Написана для украинцев, но я надеюсь, что и другим братьям славянам будет интересно её читать. Мы имеем общие корни, только пути наши то сходятся, то расходятся. Есть ли у нас свет в конце тоннеля и как к нему придти? Вот вопросы из этой книги.
Кто лучше играет в футбол – Москва или Киев, Россия или Украина? По обе стороны границы еще с начала XX века это стало вопросом не только спортивной, но и национальной самоидентификации. Яростный спор на зеленых полях и вокруг них шел во времена СССР, продолжился он и после его развала.Два ведущих футбольных журналиста обеих стран, Игорь Рабинер (в бело-сине-красном, российском углу ринга) и Артем Франков (в желто-синем, украинском), решили продолжить эту дискуссию в форме книги, а ее темой выбрали футбол Украины. Два совсем разных (а как иначе – «москаль» и «хохол»!), но одинаково ярких взгляда и стиля придают этой книге особый колорит. Вкупе с уникальностью «фактуры», смелостью и спорностью версий.Здесь нет стыдливых умолчаний, запретных тем, неприкосновенных идолов. Даже о главных героях – Валерии Лобановском, Андрее Шевченко, Олеге Блохине – идет рассказ как о живых людях с достоинствами и недостатками, а кое-где и пороками; многолетнее общение авторов с персонажами привносит в их обсуждение личную нотку. Выдающиеся фигуры и ключевые события; «договорняки», допинг и другие скандалы, включая самые свежие… Нет ни одной важной для болельщиков темы, которую авторы не затронули бы. Украинский футбол откроется читателю из этой книги во всем его многообразии и противоречивости.
На протяжении последних 16 с лишним лет на Украине раскручивается националистическая спираль, которая инспирируется государственными органами власти, так называемой «свидомой интеллигенцией» в отношении русских и их языка, России, совместной многовековой истории украинского и русского народа. Дошло до того, что нынешний «лидер нации» начал рассуждать о создании музея «советской оокупации» по примеру своего друга в Грузии, а предыдущий президент написал шедевр, тщась доказать, что «Украина — не Россия». В общем, выстраивается подлая картинка, при котором наши народы эти «деятели», равно как и их мазепинские предшественики, всеми силами пытаются поссорить братские народы к вящей славе постоянных исторических недругов, нынешних «стратегических партнёров».Мы решили немного приподнять завесу молчания, предоставив наши страницы для другой позиции. Вашему вниманию предлагается статья «Украинствующие и мы», написанная в 1939 году Василием Витальевичем Шульгиным (1878–1976). Это русский политический деятель, публицист. Родился в Киеве в семье профессора истории Киевского университета. Окончил 2-ю Киевскую гимназию и юридический факультет Киевского университета (1900 г.). Сотрудничал в газете «Киевлянин», монархист-националист, избирался депутатом II–IV Государственных дум от Волынской губернии. В 1917 году член временного комитета Госдумы, 2 марта 1917 года ездил требовать отречения от Николая II. Принимал участие в создании Добровольческой армии, белоэмигрант. В 1944 году был арестован в Югославии и приговорен в СССР к тюремному заключению, в 1956 году был освобожден. Автор книг «Дни», «1920-й год», «Три столицы» и т. д.Статья печается с небольшим сокращением и предназначена вдумчивому читателю.---------орфография исходника
Минулого року в місті Березному на Рівненщині відкрито бронзове погруддя основоположнику УПА Тарасові Бульбі-Боровцю. Ця легендарна постать і за життя, і після смерті не мала шани та визнання ні у ворогів України-держави, ні в тих, хто за неї боровся — бандерівців і мельниківців. Зарозуміло, за що його переслідували німці, поляки, совєти, та прикро, що розколоті на «б» і «м» оунівці намагалися його знищити лише за те, що Т. Бульба-Боровець як основоположник УПА стояв вище за їхні партійні інтереси, відмовився передати під оруду жодній оунівський «половинці» сформовану ним бойову силу. Прикметно, що вже на вигнанні, в еміграції, коли 1957 року розпочалася сіоністська кампанія проти А. Мельника, Т. Бульба-Боровець став на його захист і виступив у пресі із запропонованою вашій увазі статтею, яку подаємо з незначними скороченнями.
Начерк історії УПА 1942-1952 рр, що ії оце даємо до рук українського загалу, це перша спроба дати систематичний огляд діяльности УПА за перших десять літ її існування, та її побудови. Ми свідомі того, що наша праця, - як кожна перша спроба цього роду, - матиме чимало недотягнень, неточностей та люк. Це зрозуміле тимбільше, що писання історії УПА, крім всього іншого, стрічається ще з одним родом величезних труднощів: Українська Повстанська Армія - це армія безіменних, яка й сьогодні продовжує свою боротьбу в умовинах підпілля. Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як "сотн. Щука", як Головний Командир УПА, стає відомим як "ген. Тарас Чупринка", як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом "Роман Лозовський", а як Голова Проводу ОУН - під псевдом "Тур"). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами. Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром. Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
Розуміючи, що доля СРСР залежить насамперед від позиції України, Москва вдалася до провокування сепаратистських настроїв у різних регі-онах цієї республіки. Скажімо, раптом виникає проблема русинства в Закарпатті, яку створюють за допомогою заокеанських ділків від науки, розпалюються пристрасті навколо сумнозвісної Донецько-Криворізької республіки…Але особливу ставку зроблено на відірвання Криму від України.
Имя Анатолия Гладилина было знаменем молодежной литературы периода «оттепели». Его прозу («Хроника времен Виктора Подгурского», «История одной компании») читали взахлеб, о ней спорили, героям подражали. А потом… он уехал из страны, стал сотрудником радиостанции «Свобода».Эта книга о молодости, которая прошла вместе с Василием Аксеновым, Робертом Рождественским, Булатом Окуджавой, о литературном быте шестидесятых, о тогдашних «тусовках» (слова еще не было, а явление процветало). Особый интерес представляют воспоминания о работе на «вражеском» радио, о людях, которые были коллегами Гладилина в те годы, — Викторе Некрасове, Владимире Максимове, Александре Галиче…
Предлагаемое издание является новым доработанным вариантом выходившей ранее книги Дмитрия Шериха «По улице Марата». Автор проштудировал сотни источников, десятки мемуарных сочинений, бесчисленные статьи в журналах и газетах и по крупицам собрал ценную информацию об улице. В книге занимательно рассказано о богатом и интересном прошлом улицы. Вы пройдетесь по улице Марата из начала в конец и узнаете обо всех стоящих на ней домах и их известных жителях.Несмотря на колоссальный исследовательский труд, автор писал книгу для самого широкого круга читателей и не стал перегружать ее разного рода уточнениями, пояснениями и ссылками на источники, и именно поэтому читается она удивительно легко.
